Комановська Ольга Ярославівна

Ольга Комановська

Стаття у Вікіпедії

Качмарик-Комановська Ольга Ярославівна (нар. 13 липня 1981 р.) — українська театральна та кіноакторка, Народна артистка України (2025).

Цитати

Була на різних кастингах. Коли мене запрошували грати у серіалах, я відмовлялася, просто не йшла на проби. Мені більше подобаються художні стрічки. Зазвичай пропонують зіграти стерво, бо підходжу за типажем. Але. Я не хочу неякісної гри. Знаючи, який таймінг дається на зйомку в серіалах актору, який має лише вивчити текст і бути готовим та одразу видавати результат, розумію, що це не для мене. Можливо, це треба сприймати як тренування. А на кастингу «Конотопської відьми» не пройшла і добре. Сценарій фільму примітивний, шаблонні ситуативні моменти.

Запам'яталась робота зі словенським режисером Томі Янежичем над виставою «1975». Він сказав мені: «Олю, просто розкажи мені історію, не давай зайвих емоцій, а глядач нехай сміється або плаче…». Я ще так не працювала, бо звикла, що з мене вискакують всі тридцять два персонажі. А тут потрібно було просто розказати історію. Мені також дуже подобається Іван Уривський, бо в нього не вистави, а цілі полотна. Я працювала з Максимом Голенком, який давав можливість розвиватися як ексцентричній і драматичній акторці. Я відкрита до експериментів та готова і надалі розминати свою акторську психофізику та не зупинятися.

Наш театр своєрідний. Ростислав Держипільський модернізував його, привів справді талановиту команду. Коли до нас приїжджають режисери з-за кордону, то часто кажуть: «Ви дикі, з шаленою енергією». Ми, звісно, щось можемо запозичити у європейських театрів, якщо йдеться про форму, сценічні засоби, акторську мову та пластику, але ось саме енергія неповторна.

Під час повномасштабного вторгнення переконалася, що людям потрібен саме театр і живе спілкування.

Свої ролі при першому прочитанні я або беру нахрапом, або більше їх вивчаю. Чим мені страшніше, тим цікавіше, бо доводиться покопатися. А найскладніше зіграти свою історію. Про це вистава «Модільяні» де я граю Жан — дружину художника, а Гнатковський — Модільяні. Дія розгортається у психіатричній лікарні. Справа в тому, що мій батько помер у психлікарні, коли йому було 38, я тоді була ще геть малою дівчинкою. І мені було дуже важливо, щоб у цій історії був щирий партнер. В один момент на репетиції я просльозилася, але краще позбутись переживань заздалегідь, аби це надалі не заважало працювати. Я навіть думала відмовитися від ролі. Але Олексій, коли побачив, що не стримую сліз, також пройнявся і я побачила його очі, наповнені емоціями. Це був сильний момент і я дуже вдячна своєму талановитому партнеру. Насправді я досі лікуюся, коли граю цю виставу.

Система нагород в Україні тягнеться ще із совка, думаю, що ці всі застарілі традиції треба міняти або викорінювати. А акторство – справа мого життя і я, мабуть, вже нагороджена долею. Визнання – це скоріше бонус, який дуже важливий для моїх близьких та рідних. Для мене ж пріоритет – мій глядач і його визнання.

Ті, хто виходять в ефір, на сцену, мимоволі вже є лідерами думок для своїх глядачів. Я через персонажів можу транслювати свої думки, переформатовувати їх на сучасність, переосмислювати класиків тощо. Наприклад, в ролі Сивілли в «Енеїді» я захотіла, аби вона говорила голосами різних політиків. Раніше я обіграла Тимошенко, Ляшка, а зараз з'явився у моєму доробку голос «бацьки» і Путіна.

Я б залюбки зіграла якусь ексцентричну роль у майбутньому. Кіно має бути живе. Але, на жаль, не завжди доводиться говорити про професіоналізм.