Коваленко Аліса Олександрівна

Аліса Коваленко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Аліса Олександрівна Коваленко (нар. 24 вересня 1987, Запоріжжя) — українська кінорежисерка, членкиня Європейської кіноакадемії.

Цитати

«Аліса в країні війни» склалася з двох фільмів: моя подруга режисерка Люба Дуракова знімала мене для своєї дипломної роботи — хотіла показати рефлексії молодого покоління Майдану. А я фільмувала на фронті добровольців. І ми просто поєднали наші матеріали. Перший час я навіть не могла прийняти, що я є героїнею цієї історії, це сталося дуже неочікувано.

Зараз я почала думати про документальне кіно для дітей. Наприклад, як «20 уроків з XX століття» Тімоті Снайдера трансформувати у фільм для молодших глядачів та глядачок. Я вважаю, що кіноосвіта — це дуже важлива річ, яка прокладає мости емпатії між людьми, це також подорожі до світів, у яких би ти ніколи не опинився, але ти можеш відчути причетність, пов’язаність, солідарність, це одна з основ здорового громадянського суспільства, ми маємо будувати цей фундамент для наших дітей.

Мабуть, це дуже комплексна річ, бо все, що відбувалося від Майдану, вплинуло на моє рішення. Із самого початку я мала внутрішню дилему: фіксувати ці події чи брати в них участь? Коли ми знімали з Любою, ми не думали, що це може трансформуватися в фільм, але було таке відчуття, що треба просто документувати те, що відбувається навколо, бо це було щось дуже важливе, неймовірне — частина історії нашої країни та нас самих. Але ми постійно робили вибір: увімкнути камеру зараз чи піти побудувати барикаду. Після анексії Криму та бойових дій на Донбасі ця дилема тільки посилилась. І те, що я туди поїхала, і що потрапила в полон, і коли знімала воєнні дії в Донецькому аеропорту, Пісках — це все вплинуло на моє рішення. Пам'ятаю, тоді я сиділа з хлопцями з Добровольчого українського корпусу (ДУК ПС) і дала собі обіцянку: якщо ця війна стане повномасштабною, то я піду воювати. Обіцянки я дотримала, й моя внутрішня дилема нарешті розв'язалась. Я не відчувала тоді у собі сил продовжувати робити кіно й обрала інший шлях.

Насправді я давно не дивилась «Алісу в країні війни», навіть трохи боюся. Чотири роки тому в нас був невеликий показ в Ужгороді, і я дивилася стрічку й думала: «Боже, хто ця дівчина? Куди вона поділась?» Із цієї перспективи цікаво, тому що я відчуваю зміни: свої, суспільні. Документальне кіно дає цю виразність, яка допомагає побачити час та його трансформації.

На фронті насправді це найчастіше не про екшн, а про цю рутинну, довгу, нудну роботу, коли ти сидиш годинами і ночами в окопі, дивишся на ці листочки, слухаєш цих комашок, пташок. І ніби що в цьому героїчного, так? Картинка зовсім ніби нецікава, буденна, проста, але це реальність. І мені хотілося це передати. Тоді я почала думати, як це можна трансформувати в кіно, почала збирати докупи також свої листи з нотатників. А потім був період, коли почали гинути мої побратими, один за одним, у яких були діти майже одного віку з моїм сином Тео, і я почала думати значно більше саме про перспективу батьків, які пішли на фронт заради майбутнього наших дітей.

Поки війна триває, не буде моменту, коли ти можеш напевно сказати: я залишаюся тут, кіно — це важливо. Так, кіно — це важливо, але є щось важливіше.

Разом із роботою над фільмом «Сліди» ми також розробляємо адвокаційну кампанію, щоб підвищувати обізнаність щодо цієї проблематики на міжнародному та національному рівнях: що таке сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом (СНПК), як можна допомогти людям, які це пережили. І це також про зниження стигми, тому що в деокупованих громадах дуже багато постраждалих жінок і тих, які продовжують мовчати. Ми сподіваємося, що цей фільм стане маленьким поштовхом, щоб ці люди змогли вийти із цієї ізоляції, свідчили про ці злочини. На міжнародному рівні цей фільм, сподіваюся, стане гострим нагадуванням про важливість правосуддя, відновлення справедливості.

У якийсь момент мені більше хотілося просто писати листи. Бо я мала відчуття, що камера не може вхопити те, що я переживаю: думки, роздуми, сни, мрії і страхи. Я знімала зовсім мало й інколи через надзусилля. Адже має бути щось, що залишиться хоча б на пам'ять, для сімейного архіву. Або щоб надсилати своїм побратимам маленькі відео з ними, наші портрети в окопах. Я також фіксувала багато простих нудних кадрів природи: листочки, дерева, комашки. І ніби не було в цьому таких компонентів, з яких можна створити кіно, — історії та цілісності. Але коли я повернулася з фронту, до мене приїхала подруга і колега Марина Степанська, вона фільмувала історії кіноробів у війську та їхні рефлексії. Вона хотіла подивитися мої матеріали, щоб можливо включити щось у свій фільм, й під час спільного перегляду ми зрозуміли, що є в цьому щось унікальне, особлива перспектива — це той бік війни, який ми дуже рідко бачимо в кіно.

Я думаю, що не тільки для мене, це повсякчасний виклик для багатьох із нас. «А що важливо? А чи ти робиш достатньо?» — це постійні питання, з якими ми маємо навчитися жити. Але я не можу сказати, що повністю віднайшла себе знов у кіно, що все це відновилось, як було. Напевно для мене це стало більше про вчинок, я зараз думаю значно більше про кіно як інструмент змін. Наприклад, зараз той фільм, над яким ми працюємо разом із Марисею Нікітюк, Олею Брегман та Наталією Лібет, — це про жінок, які пережили сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом (СНПК), тортури, полон. Водночас я сама є членкинею такої спільноти жінок в Україні — Sema Ukraine — і це також частина моєї правозахисної діяльності. Це дуже важке кіно, але ми маємо про це говорити.