Катананхе

Катананхе — роман української письменниці Софії Андрухович 2024 року.

Цитати про роман

З інтерв'ю авторки, Софії Андрухович

Не варто обманювати себе, що внутрішньо ми залишаємося такими самими. Певна частина людської структури стала жорсткішою, жорстокішою. Та це не означає, що не зостанеться місця для чогось хорошого. Міра безжальності в "Катананхе" повʼязана із сьогоднішнім моментом. З тим, як нас перетворює війна. Неможливо себе обманювати, що війна не накладає відбитку. Вона так чи інакше спотворює. Жорстокість, про яку я пишу, резонує з невисловленими страхами, накопиченою напругою, що наростає роками й залишається в тілах, з намаганням передбачити, що буде далі.

Травма проявляється через тіло, ми бачимо це щодня. Вона може бути бурхливою і підштовхувати до неконтрольованих дій. З іншого боку, вона може заморожувати, вводити в замерзлість, паралізованість, знерухомлювати фізично й почуттєво, — міркує авторка. — Це хвилює мене в сенсі того, як ми сьогодні говоримо про війну: як обираємо інтонації, дозволені й заборонені теми. За допомогою "Катананхе" я намагалася торкнутися цієї завмерлості, недозволеності, подіяти на внутрішню застиглість, щоб викликати обурення, сміх, здивування, пробудити свіжий погляд.

Я підважую ідеї того, що таке сильний чи слабкий чоловік, сильна чи слабка жінка, які насправді відносні ці речі. Чого ми хочемо від статей, яких якостей очікуємо від чоловіків і жінок? Мені йдеться про те, що в кожній людині є міріади слабкостей, які можуть виявитися силою наступної миті.

Критика

	Продираючись через час і колючі гілки дерев. Продираючись через порожні перехрестя у темряві з випадковими плямами світла на нинішніх сплячих згідно з комендантською годиною вулицях. Тільки випадково спалахне чийсь ліхтарик, телефон, собача курточка зі світловідбиваючою смужкою. Через звук сирени і глухий вибух, погодинне відключення, гудіння генераторів. Крізь колючі гілки речень і алюзій. Мова вивільняється із німоти. Народжується нове говоріння і читач ще не вміє його назвати. Виходить як підлітка з безсоння після нічного обстрілу: дивиться на світ, наче вперше бачить, наче цей світ їй залишили дорослі на сніданок і пішли на роботу. Наче хоче запитати, безжально, жорстоко і єдино правдиво: нах*я ви мені його залишили? І чи можна викинути його на смітник? — Тиціан малює жінку (есей про роман «Катананхе» Софії Андрухович). Київ, 2024
	— Анна Грувер

	«Катананхе» Софії Андрухович ріже час на три рівні. Цей роман препарує вік на три частини. Розтинає жіночу сутність. Пес розриває землю, людина вириває квітку, але бунт природи захльостує цивілізаційні «норми» і силою відбирає своє. Це в певному сенсі роман післявоєнного реваншу природи, тут не вдасться затримати цикли – будь-які: квітіння попри людські спроби нищити квіти, природні цикли, дорослішання, старіння, божевілля. Як коротко і ясно сформулювала в одній із перших рецензій на роман Тетяна Петренко: «“Катананхе” розповідає історію подружньої зради й підліткового бунту, проте робить це таким чином, щоб нічим не поступатись історії про Едіпа чи Ореста». Це визначення – як і загалом повний текст Петренко – дає ключ до продовження розмови про цей новий у всіх сенсах для української літератури текст: важливіше не «що», а «як». Однак роман (подібно до першого роману Софії Андрухович «Сьомга») одразу спровокував хвилю негативних реакцій, переважна більшість з яких, здається, була викликана саме неспроможністю перестрибнути перший бар’єр: що тут відбувається? Оргія зі зраненим оленем? Боротьба молодості зі зрілістю, зрілості зі старістю, старості з божевіллям, а божевілля – зі смертю? Підлітковий рейв на Оболоні? Гра в слова, в класики, в бісер, в Нобелівську премію? — Тиціан малює жінку (есей про роман «Катананхе» Софії Андрухович). Київ, 2024
	— Анна Грувер

	Софія Андрухович виходить на інший рівень взаємодії з текстом: це текст не пророчий і це не текст-дзеркало сьогодення, це текст, який є заклинанням реальності, проєкцією її майбутнього. Дуже обережною, тонкою, відповідальною. Із наміром, щоб написане (прочитане, в майбутньому перекладене іншими мовами) – збулось. Щоб точкою відліку були післявоєнні часи, мусить бути лише одна умова: кінець війни. У 30-х роках Вальтер Беньямін у «Мистецькому творі у добу своєї технічної відтворюваності» (українською переклав Юрій Рибачук) писав про найбільш привабливу і найбільш невизначену річ: про «ауру» як про переплетіння місця та часу. Новий роман Андрухович притягує мене і змушує знову й знову повертатися туди, до імлистої темряви, бо має саме це: ауру. — Тиціан малює жінку (есей про роман «Катананхе» Софії Андрухович). Київ, 2024
	— Анна Грувер

	В самому тексті дуже чітко прописаний топос і є впізнаваною київська Оболонь, але насправді важко визначити без попередніх trigger-warnings, чи напевно закінчилась повномасштабна війна. Принаймні для деяких із персонажів: не закінчилась. Дуже влучно пише про це Альона Каравай на postimpreza: «Дія відбувається зараз або в недалекому майбутньому – лише нічні рейви та «пульсуючи угорі червоні цятки літаків» натякають на те, що мова може йти про повоєнний час. Але це не точно. Що, якщо комендантську годину в неприфронтових містах просто скасували? Що, якщо мова йде про військові літаки, що закривають небо над Києвом? Що, якщо ця (нескінченна) війна триває – триває вже звично, «на фоні» та «десь там», триває для інших? Триває так, що про неї перестають говорити (прямо)? Таке у нас вже було, уявити не складно». Абсолютно резонуючи у цьому з Альоною Каравай (а також додам, що навіть якщо війна в тексті й закінчилась, це зовсім не означає, що вона закінчилась у головах героїв, а замовчування наслідків війни могло порости бур’яном), не зовсім погоджуюсь у іншому – в моменті, де авторка каже, що Софія Андрухович у «Катананхе» вглядається в теперішнє. — Тиціан малює жінку (есей про роман «Катананхе» Софії Андрухович). Київ, 2024
	— Анна Грувер

	Я бачу жінку і її три віки. Я бачу жінку в трьох вимірах і згадую «Алегорію часу» Тиціана (принаймні йому приписану: вважається, що на картині зображений сам Тиціан, його син Ораціо і племінник Марко Вечелліо). Тільки замість чоловічих голів бачу три жіночі. І згадую цей латинський цитат: «Опираючись на минуле, сьогодення надходить розумно, щоб не нашкодити майбутньому». І в «Катананхе» Софії Андрухович ми маємо власне цей триптих: минулого, сьогодення, майбутнього, – і його фатальну зустріч. Минуле – старість – це пенсіонерка Жанна, яка вириває папороть на могилі сина, що загинув на війні. Сьогодення – зрілість – Леся, змагається з власним віком і раною від випадкової, як напад скаженого пса, зради чоловіка, змагається з наслідками війни і власним «неуспіхом» як художниці. З власним небажанням пам’ятати, наприклад, у тому епізоді, де знаходить свій скетчбук із часів, проведених у підвалі: «…водночас звідкілясь полізли спогади. Наче відкрився старанно завалений каменями потаємний тунель, і звідти застогнав підземний протяг. Там було волого і задушливо, у широких батареях булькотіла гаряча вода». Майбутнє – юність – донька Лесі, Тая, яка є жорстокім у своїй юній ніжності втіленням фатуму, а водночас вразливою підліткою, ще не в стані приборкати і усвідомити, вбудувати в соціум власну силу. [...] Я бачу старість, зрілість, юність. Бачу три кризи, із яких у найслабкішій і найвразливіший позиції опиняється Леся – ця жінка посередині, що так відчайдушно змагається зі зморшками, зрадами чоловіка і зрадою власного старіючого тіла, Медея нашого часу. Вона об’єднує у своїй долі всі античні мотиви: любові, зради, помсти, війни. Вона є мостом між підлітковою силою і силою старості. Вона є хитким мостом над ревучою рікою часу, що несеться між цими двома берегами, і намагається втриматися. А може, це ріка, яка вимиває пам’ять. — Тиціан малює жінку (есей про роман «Катананхе» Софії Андрухович). Київ, 2024
	— Анна Грувер

	Я згадую паркінг у багатоповерхівці в Харкові, де в 2022 році зустріла повномасштабну війну з батьками. Я думаю, там були і Леся, і Олекса. І Тая, і Жанна з чоловіком. І навіть пси. Псів там було багато. Ми всі були там разом і спостерігали, як міф розлітається на уламки в темряві світломаскування. Хтось напевно захоче залишитися жити в міфі. Хтось напевно спробує відбудувати його наново. Але насправді життя починається після крапки. «Опираючись на минуле, сьогодення надходить розумно, щоб не нашкодити майбутньому». Так можна було б підписати й «Катананхе». І звіритися із ним за кілька років. — Тиціан малює жінку (есей про роман «Катананхе» Софії Андрухович). Київ, 2024
	— Анна Грувер