Катажина Козира
| Катажина Козира | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Катажина Козира (пол. Katarzyna Kozyra, нар. 1 лютого 1963, Варшава) — польська скульпторка, перформерка, мисткиня фотографії та відео.
Цитати
[ред.]За цей час я цікавилася різними речами, і зокрема, перформансом; та й загалом мене цікавило це «вживання в роль», а тут усе це поєдналося: втілюватися у роль, бути кимось, або думати, що ти є кимось. Люди з цим синдромом направду є кимось іншим. Вони не вдають, не мусять себе переконувати. І тому тепер я повернулася до цієї теми[1]. — Про проєкт «Пошуки Ісуса» |
Коли у 1990-ті ми робили те, що робили, ми ніколи не думали, чи було це критичним мистецтвом, і чим це було взагалі. Хтось назвав це так пізніше, десь у 1999-му чи навіть 2001-му. Критичне мистецтво, яке вже насправді називається «критичним», розпочалося вже у 2000-ні. Як я його розумію? Це щось, що запитує, звертає свої запитання до сучасної ситуації, і змінює точку зору, пропонує ревізію усталеного. Але так направду – я не знаю, що таке критичне мистецтво. Мене дратує, коли змішують те, що відбувалося у 1990-х, з тим, що діється зараз, або діялося у 2000-х. Це щось цілковито інше; і коли щось вже стандартизовано робиться під прапором «критичного мистецтва» – мені це не подобається[1]. |
Найкраще – це досліджувати нове. Людина і так з часом дозріває, має різні досвіди протягом різних проектів, знайомиться з іншими, вивчає себе, переходить на інші рівні навіть стосовно себе самої. Ясна річ, неможливо цілком відтяти від нових проектів усе, що робилося перед тим. Але найкраще, як на мене, – рухатися в тому напрямку, і робити ті речі, які раніше не робив, не пробував. Це насправді дуже важко – адже так довго сидячи в одному проекті, людина занурюється – у неї змінюється мислення, сприйняття. І все, що потрапляє в твоє поле зору, йде, власне, у тому ж керунку проекту. І це так затягує, що вже не можеш уявити собі нічого іншого. І тоді направду важко вирвати себе і відкритися для чогось нового. І поки мені це вдається – доти я, мабуть, і буду працювати, і робити – для себе, передусім – цікаві речі[1]. |
Усі ускладнення і перешкоди, які виникають у процесі, не дозволяють мені здаватися. Тож я змушена весь час винаходити щось, що буде підтримувати мене у процесі пошуку нового творення. Проблема в тому, що коли я поза певною сферою (ззовні), я хочу зрозуміти і довідатися більше; але коли я починаю все більше заглиблюватися у щось, то вже не можу подивитися на це збоку. І як наслідок – я втрачаю здатність вигадати щось цікаве[1]. |
Цей проект дуже об’ємний – зараз мушу змонтувати всі зібрані матеріали у такий документ, який міг би бути показаний як кіно. І маю їх так багато, що розумію: муситиму відмовитися від дуже великої частини записів і постатей. Тож мушу винайти такий формат, який міг би потім транслюватися в галереях чи навіть у інтернеті – аби просто не змарнувати усіх тих героїв. Бо кожен із них відмінний, кожна особа надзвичайно цікава, і жодна з тих ситуацій не повторює інших. Я можу взяти з кожної постаті щось неповторне. Тому хочу зробити і документальний формат, і також залишити за собою можливість показувати те, що залишиться поза документом[1]. — Про проєкт «Пошуки Ісуса» |
Я зупиняю проект, коли бачу, що не можу дати йому більше, аніж вже дала. Коли люди чи ситуація перестають мене надихати, тоді зникає цікавість. Я вигораю. Робити більше нічого. Якщо я не зацікавлена насправді глибоко, не захоплена, то я не здатна створити щось цікаве для людей. Але це стосується не лише аудиторії. Я знаю, що це марна трата часу: потрібно відсвіжити себе, і йти до наступного проекту. Не застановлятися. Перевинаходити себе[1]. |
Примітки
[ред.]
