З твору «Арістотельські проблеми, або питання про природу людини», 1620 р.[ред.]
Гідний усілякої неповаги той господар, який, добре керуючи своїм домом, належним чином порядкуючи челяддю, не вміє заздалегідь попередити небезпеку, що йому загрожує. І такий є кожний, хто не вміє управляти домом свого тіла[1].
Як челядь у домі, так і члени у тілі пошкоджуються і гинуть у два способи: через надмірність і через недостатність[1].
І я можу сказати, що в наш час у деяких місцях більш потрібні школи, ніж численні церкви без жодної школи[1].
Для чого перед ротом маємо губи? Щоб вони були мов би воротами для стриманості язика. І щоб язик не поривався говорити раніше, ніж губи порадять[2].
Потрібно знати про природу взагалі, що вона кохається лише в тих речах, які мають співмірність із нею[2].
Ті, які добре п’ють, добре й співають, бо тим пияцтвом так розширюють coбі горло, що коли раніше пищали дискантом, то тепер ревуть басом[2].
Коли на вогонь покладено забагато дров, то цим його не тільки не збільшиш, а швидше заглушиш і погасиш[2].
Будь-яка нова річ або та, що ми від неї відвикли, призводить до зміни здоров’я[2].
Для зачаття доброго плоду, відповідно до природи, потрібне правильне поєднання чоловіка й жінки[2].
Тупою сокирою не стільки нарубаєш, як утомишся[2].
Жінкам під час зачаття та вагітності треба дивитися на речі гарні, наполегливо про них думаючи, вимовляти добрі слова... Коли ж будуть про злі речі думати, непристойні слова говорити, розкидатися здоров’ям, такі, певно, виродків і потвор народять, бо від поганого дерева і плід, звичайно, поганий буває[2].
Не належить шляхетному розуму більше втрачати часу на сон, ніж на свідоме життя, бо ж сон є якоюсь подобою смерті[2].
Найбільше досягають мети і великого успіху ті, що намагаються знайти вірного і доброго друга[3].
Хто вступає у святий подружній стан, той виконує Божі настанови, виправдовує себе перед природою, віддаючи їй те, що в неї взяв, і лише тоді стає досконалою людиною, коли бере за себе ту кістку, яка була в нього вийнята з боку[4][3].
Хто живе в благословенному подружжі, той живе розважливо[3].
Найкращий той шлюб, в якому рівний поєднується з рівною[3].
З гарною так багато труднощів і клопотів, що життя з нею подібне постійному і важкому стоянню на варті[3].
Подружній любові поступається любов до батька, матері, дітей, братів і сестер, вона підноситься над благами природи і фортуни[3].
Як в одному тілі не може бути ніякого роз’єднання, так його не може бути між подружжям, що зв’язане нерозривними вузами спільного життя[3].
Той, хто не має дружини, мов би й не жив на світі, він не може залишити про себе пам’яті[3].
Найвластивіше природі через кохання тих, що люблять одне одного, мати подібних і народжувати з себе подібне собі[3].
Чим більшою в доброчинність, тим дорогоцінніший одержаний дар; чим більша вдячність, тим сильніше бажання до послуги другові[5].
Для того Господь Бог і дає жінку чоловікові, щоб вона була співучасником радості й печалі[5].
Чоловік повинен любити жінку, як своє власне тіло[5].
Немає нічого непевнішого смерті і нічого менш певного, як година смерті[5].
Хто собі який віз, живучи в цьому світі, приготував, на такому й буде завезений туди, куди його спрямовує вирок Божий[5].
Людське життя подібне життю лицаря, яке той лицар обрав[5].
Лікує рани бувалий воїн, людина ж рахує стусани і пошкодження, повні важких ураз, завданих мінливою долею[5].
Живе і після смерті лицарська слава. Має й людська доброчесність безсмертну нагороду[5].
Смерть — кінець битви, їй усі скоряються: і ті, що забиті, і ті, що воюють[5].
На цьому минулого життя бойовиську смерть є найпевнішою, а далі що буде після смерті, не питай[5].
Слабка наша оборона, мури, а радше мазанки, в яких душа мешкає, з глини — сили наші малі і слабкі[5].
Із книги «Вірші на жалібний погріб шляхетного рицаря Петра Конащевича-Сагайдачного», 1622 р.[ред.]
Вольність — ось найважніша річ поміж усіми, Гідність їй уступає речами своїми.
Тож освідчити можуть цю думку народи,
Бо вони до свободи ідуть од природи[6].
Ті напевне, як вівці у світі упали б,
Коли б вовкові сторожа-пса доручали[6].
За великі клейноти свободу тримайте
І заслугами більше її уміцняйте[6].
Не особою гетьман, а військом є славний,
Також гетьманом військо, і доказ то явний[6].
Та ж війна з одних причин може в світі бути:
Щоб свої і людськії кривди відвернути[6].
За Вітчизну-бо краще і голову скласти,
Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.
Тож коли хто не хоче за край умирати,
Той з Вітчизною згодом піде погибати[6].
Багатства, мужність, слава, сила — все минає,
Тривалого нічого не було й немає[7].
Мов тінь, і цвіт, сон, трави, всі зів’януть мають,
Як народились голі, голі умирають[7].
Поглянь, усяка похіть, наче дим, зникає,
Хто волю творить Божу — вічно протриває[7].
Із випадку чужого приклад треба брати:
Усяке лихочиння пильно оминати.
Нічого-бо лихого не іде до неба,
Тож очищайте душу так, як є потреба[7].
Про смерть свою потрібно людям пам’ятати
І добрими ділами душу гартувати[7].
За життя великий цар мав велику силу,
Та лише кошулю він забере в могилу[7].
Кістки твої, як кожні, теж будуть валятись,
Чи царські, а чи прості — хто зможе дізнатись[7]?
Біг життя — коротенький, потрібно пізнать
І збирати лакітки у світі не дбать[7]!
Бог у всьому гордякам завжди спротивляє,
А покірливих добром щедро наділяє[7].
...Оглядати
Почнемо, хто що сіяв — оте і пожнемо,
А в нагороду небо чи пекло візьмемо[7].
Вже лікарів даремне посильне старання,
Як смерть своє вчиняє, бува, замішання[7].
Трудиться і працює і зараз Господь Бог стільки, скільки йому як Богу належить трудитися для збереження свого творіння[9].
Оскільки вона давала дозвіл на добрі і лихі вчинки, душа отримує у винагороду добро або зло[9].
Людське серце с власною оселею, в якій живе Бог, що читає і вивідує його думки[9].
Розум є здатність розумної душі, що пізнає речі, які підлягають розумінню[9].
Чуття пізнають через особливе, а розум — через загальне[9].
Воля є сила душі, яка приймає або не приймає речі, пізнані розумом[9].
Добро взагалі буває добром істинним або добром позірним[9].
Велика є воістину свобода людини, якщо й Бог не може дати порятунку людині, коли вона не хоче рятуватися[9].
Першородний гріх є стратою первісної благодаті в нашому батькові Адамі, через який усунуто підпорядкування людської думки Богові[9].
Як у добрих розум першенствує, так у злих — обмежується. Створена Богом розумна душа вливається в тіло[9].
Спільному добру треба віддавати перевагу перед добром приватним.
В одного й того самого автора можна знайти твердження, які суперечать його власним[9].
Маленькі невинні діти, бігаючи голими, не відчувають сорому. Чому? Тому що не знають, що таке гріх[10].
Багато з наших простаків визнають наявність здорового глузду та мудрості в тих, хто має велику бороду і довге, як у шкапи, волосся на голові. Але говорячи взагалі, де довге волосся, там небагато розуму[10].
Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі
