«Станом на зараз я колишній журналіст, і сподіваюсь, що майбутній журналіст. Але в даний момент я головний сержант 2-го батальйону безпілотних систем 104-ї бригади територіальної оборони – і це мій єдиний професійний вимір.
«Наша армія складається здебільшого з 40-річних чоловіків. І всі ці люди прийшли у військо, вже маючи власний професійний бекграунд. Цей бекграунд, який люди принесли з собою, часто стає дуже допоміжним.
В цьому сенсі наша армія не схожа на те, як ми зазвичай бачимо армію в американських фільмах, коли в навчальному центрі сержант кричить на молодих та несформованих новоприбулих. Наша армія напевно на 80 відсотків складається з учорашніх цивільних. У нас служать юристи і держслужбовці, люди, які тримали пасіки, і люди, які працювали в IT, люди, які водили туристів Карпатами, і люди, які працювали в сільрадах.
У нашому батальйоні така мішанина з цивільного досвіду, який інколи дає дуже круту і дуже неочікувану синергію.
...Безумовно. До нас приходили інженери, яким навіть не доводилось міняти свій цивільний фах. Вони починали одразу з коліс ремонтувати, обслуговувати, перепрошивати наші БПЛА. Автомеханіки, які так само, не змінюючи свого попереднього фаху, заходили у взвод матеріального забезпечення, щоб опікуватись батальйонними автівками». — про те, як цивільний досвід у нагоді під час служби в інтерв’ю вебсайту "Новинарня" Павло Казарін: Найбільшим викликом для України є не корупція, а мобілізація. Без неї країна ризикує припинити існування. ІНТЕРВ’Ю (21 березня 2026 року)
«Коли я приходив у підрозділ, на 70 відсотків він складався саме з добровольців першої хвилі, які приходили служити ще в лютому-березні 2022 року. Потім до нас почали приходити люди, які отримували повістку на вулиці. Хтось приходив без сутичок із групами оповіщення, а хтось – через справжнісіньку таку хрестоматійну “бусифікацію”.
Мене, до речі, дуже дратує цей посил, що мовляв, навіщо вам в армії невмотивовані люди, мовляв, давайте ви будете шукати собі вмотивованих. Мотивація – дуже мінливий фактор, її можна як набути, так і втратити. І людина, яка воює п’ятий рік, може загубити свою мотивацію під час чергувань на позиції. А людина “бусифікована” – може, навпаки, цю мотивацію набути.
...Все залежить від того, в який колектив вона потрапить. Якщо це нормальний колектив із нормальним внутрішнім кліматом, з нормальним рівнем дисципліни і з нормальними командирами, вона втягнеться.
У мене перед очима є кілька прикладів такого на рівні нашого батальйону. Коли людина була “бусифікована”, прийшла з величезним відторгненням до Збройних сил, але потім інтегрувалися в підрозділ і нормально служить.
Наприклад, одного з наших механіків мобілізували проти його волі на Закарпатті, відправили до нас. А він дуже круто втягнувся і вже навіть вступив у військовий виш на цивільну спеціальність.
Тобто якщо ви доукомплектовуєте “бусифікованими” нормальні підрозділи з нормальним внутрішнім колективом, то вони розчиняються, і відбувається дифузія панівної ідеології.
«Мені здається, що в нас є певна диспропорція у висвітленні армійського побуту. Якщо ви почнете шукати в YouTube контент про Збройні сили, ви зазвичай побачите матеріали про людей, які зробили якісь героїчні, неймовірні речі. Або захищали позицію впродовж неспівмірно великого часу. Або потрапили в полон, змогли відбитися і вийти до своїх.
Але не меншу частину в армії складає такий дуже повсякденний “тихий” героїзм. Я про тих людей, які 24/7 без жодних вихідних просто працюють.
Я часто думаю, що сьогодні розмова про армію потребує не стільки героїзації, скільки рутинізації. Щоб люди, які зараз в тилу, розуміли, що в армії є купа посад, де їхні цивільні навички могли б стати в пригоді, а сума додаткової винагороди була б відчутно більшою, аніж те, що вони можуть отримати в своїх рідних містах. І що армія потребує не лише гераклів, які здатні перемогти Лернейську гідру чи очистити Авгієві стайні – армія також потребує людей, які здатні точити Гераклові меч, давати вівса його коням і піклуватися про його щит, коли він ним не користується. Мені здається, що такої розмови про армійську повсякденність не вистачає.
Коли ми зводимо армійський досвід лише до відчайдушної і героїчної роботи тих людей, які перебувають на безпосередній лінії зіткнення, то люди, які в тилу бачать такий контент, можуть відчувати власну неспівмірність цим героям. А мені здається, що інколи потрібно пояснювати, що в армії є місце в тому числі для такого, як ти, саме з твоїми навичками. І якщо ти прийдеш, то героям, які роблять подвиги, буде легше.
А ще у мене інколи виникають претензії до колишніх колег по цеху. Наше суспільство дуже опалене війною. І мені здається, що з цим суспільством потрібно розмовляти не мовою емоції, а спокійною мовою фактів та аналізу. Інколи здається, що завдання деяких журналістів – лише зібрати якомога більше переглядів, що вони готові боротися за суспільну увагу до останнього лайку в фейсбуці. І через це відбувається певна “гордонізація” розмови про нашу реальність. А це точно не та трансформація, на яку заслуговує наша професія і наше суспільство.
Тому в мене час від часу виникає питання до колег, коли я дивлюсь, кого вони запрошують в ефір як експертів, як вони будують розмову і що саме вони готові виносити в заголовки. Якщо війна – це випробування для нашої країни, то кожен сам для себе повинен вирішувати, з якою мірою гідності він готовий проходити це випробування. У світі смажених фактів краще інколи сідати на дієту». — про те, чого бракує у сучасних матеріалах медіа про війну в інтерв’ю вебсайту "Новинарня" Павло Казарін: Найбільшим викликом для України є не корупція, а мобілізація. Без неї країна ризикує припинити існування. ІНТЕРВ’Ю (21 березня 2026 року)
«Для початку цю тему взагалі потрібно почати комунікувати комусь, окрім військових. Тому що президент, наприклад, взагалі не говорить про мобілізацію. А я підкреслюю – найбільшим викликом для нашої країни станом на зараз є не корупція, а саме мобілізація. Тому що без мобілізації наша країна ризикує просто припинити своє існування.
Цієї теми, внаслідок її суспільної непопулярності, усі намагаються оминати, і навіть очільник Національної поліції каже, що залучення його підлеглих до процесу мобілізації негативно позначається на довірі до Нацполіції. Його, звісно, можна зрозуміти, але як взагалі всі ці люди бачать вихід з ситуації?
Я втомився від того, що у політиків є спокуса вести довготривалу війну за правилами короткотривалої. Вони намагаються не торкатися непопулярних тем у своїх спічах. Фактично зараз склалася ситуація, коли український план на війну – це воювати, допоки у Росії не закінчаться гроші, а російський план – це воювати, допоки в української армії не закінчаться солдати. Той, хто вгадає зі своїм прогнозом, той переможе у війні. І якщо ми далі не будемо змінювати наших підходів до мобілізації, то перспективи того, що російська ставка може виявитися більш виграшною, зростають». — про те, як Як правильно комунікувати на тему мобілізації в інтерв’ю вебсайту "Новинарня" Павло Казарін: Найбільшим викликом для України є не корупція, а мобілізація. Без неї країна ризикує припинити існування. ІНТЕРВ’Ю (21 березня 2026 року)
«Я мобілізувався в Києві 25 лютого 2022 року в Шевченківському районі, потрапив до 207-го батальйону 112-ї бригади [ТрО]. Прослужив там певний час. А потім мене викликали в штаб і сказали, що після закінчення Київської операції є величезний брак матеріалів про те, як воюють Сили територіальної оборони, що про них є викривлене уявлення в суспільстві – мовляв, це люди, які стоять на блокпостах і нічого корисного не роблять. А це неправда, бо купа бригад вже тоді воювали на самісінькому передку. Тому сформували мобільну групу з трьох колишніх журналістів. І наступні півтора року ми провели на передку разом із різними бригадами – проїхали всі області, окрім Херсонської. Ми заходили з підрозділами в Бахмут, заходили на Лиман, на Харківщину – до і після контрнаступу. В моїй телефонній книжці досі багато номерів хлопців, які служать в різних підрозділах Сил оборони і, зокрема, Сил ТрО.
Наприкінці 2023 року почали створювати роти ударних БПЛА по всіх бригадах ТрО, і я перевівся в РУБАК “Серафими” 104-ї бригади. З того часу я служу саме в цьому підрозділі, і ми вже встигли пройти через етап масштабування до батальйону. Наш підрозділ воював на Запоріжжі та в Куп’янську, на Сумщині та Донеччині». — про свій шлях у війську з моменту мобілізації й до сьогодні в інтерв’ю вебсайту "Новинарня" Павло Казарін: Найбільшим викликом для України є не корупція, а мобілізація. Без неї країна ризикує припинити існування. ІНТЕРВ’Ю (21 березня 2026 року)
«Пам’ятаєте, під час АТО з’являлися добровольчі батальйони? Це зокрема було через те, що тодішня система комплектування війська не могла впоратися з кількістю добровольців. І коли вони стикалися з цією інституційною неспроможністю, вони об’єднувались в добробати.
Чому добробати не з’явилися під час повномасштабки? Тому що таким “мобілізаційним карманом” для всіх, хто хотів доєднатися до війська, стали Сили територіальної оборони, записатися до батальйонів яких можна було в кожному районі міста і в кожному райцентрі області. Тому сили ТрО від початку складалися саме з людей, яких не заганяли туди примусом, а які йшли за власним бажанням.
Доля цих людей склалася дуже по-різному. Деяким бригадам пощастило з командирами, деяким – ні. Одні бригади застосовували обережно, інші менш обережно.
«Коли почали гинути побратими. Я пам’ятаю, як прийшла новина про загибель першого побратима, з ким ми починали служити в одній роті. Юридично його статус був “пропав безвісти”. Його родина ніяк не могла примиритися з цим фактом. Напевно, у них був психологічний “рятувальний круг”, мовляв, “пропав безвісти” – це просто загубився. І вони писали оголошення в соціальних мережах: “допоможіть знайти, ось фото”. А потім мене набрала його мама, і тобі треба їй пояснювати, що “пропав безвісти” – це або загинув, але немає тіла, або потрапив в полон, а росіяни ще не підтвердили, що він у них». — про те, що стало переломним моментом під час служби в інтерв’ю вебсайту "Новинарня" Павло Казарін: Найбільшим викликом для України є не корупція, а мобілізація. Без неї країна ризикує припинити існування. ІНТЕРВ’Ю (21 березня 2026 року)
«У мене інший конфлікт. Здається, у багатьох журналістів є така професійна деформація, що, мовляв, вони знають життя, знають країну і знають людей, які в цій країні живуть. Це народжується через те, що дуже часто ми спілкуємось з якимись decision maker. Ми наближені до людей, які мають реальні повноваження і владу в своїх руках. Але армія – це найкращий спосіб позбутися стереотипів щодо власної країни. Найкращий спосіб зняти окуляри, які складаються з узагальнень, пихатості, певної зневаги до людей, які в цій країні живуть. Коли ти розумієш, що хлопець із райцентру, в якого, можливо, немає двох вищих освіт, і в телефонній книжці якого немає телефонів усього Кабміну, може бути набагато більш корисний армії, аніж ти. І це важливе заземлення, повернення до реальності.
Багатьох моїх побратимів немає в соціальних мережах. І коли ми тут кажемо: “Боже, вся країна обговорює ось це!”, ми насправді говоримо так лише тому, що це обговорює наша бульбашка в фейсбуці чи твіттері. А три чверті моїх побратимів взагалі можуть не знати про існування цього срача. Тому найкращий спосіб дізнатись щось про власну країну і людей, які в ній живуть – це мобілізуватись до війська». — про те, чому виникає внутрішній конфлікт між людиною, яка звикла пояснювати, аналізувати, і людиною, яка має діяти в інтерв’ю вебсайту "Новинарня" Павло Казарін: Найбільшим викликом для України є не корупція, а мобілізація. Без неї країна ризикує припинити існування. ІНТЕРВ’Ю (21 березня 2026 року)
«Думаю, що ні. Все, що я хотів сказати про Крим, я сказав у своїй книзі “Дикий Захід Східної Європи”. Повномасштабна війна в цьому сенсі нічого не додала до мого розуміння моєї “малої батьківщини”. Війна набагато більше мені розповіла про мою країну загалом.
Раніше після 2014-го лютий щороку для мене особисто був місяцем, пов’язаним не лише з перемогою Майдану, а й також зі спогадами про власне безсилля. Коли ти в якийсь момент прокидаєшся, а на вулицях твого рідного міста їздить російська бронетехніка, і твоя країна не може нічого з цим вдіяти. І тому кінець лютого для мене завжди був місяцем згадок про безнадію, безпорадність та безсилля. А після 2022 року емоційна карта лютого дуже змінилася. Тепер для мене кінець лютого – це історія про нашу спроможність, про черги до військкоматів, про людей, які готові давати хабарі, щоб потрапити до війська. Про країну, яка раптом об’єдналася, попри усі розбіжності, для того, щоб чинити опір». — про те, що не змінилося за роки війни та з досвідом служби сприйняття історичної батьківщини - Криму в інтерв’ю вебсайту "Новинарня" Павло Казарін: Найбільшим викликом для України є не корупція, а мобілізація. Без неї країна ризикує припинити існування. ІНТЕРВ’Ю (21 березня 2026 року)
«Я намагаюся читати все, що пишуть побратими про повномасштабну війну – і у мене є свої фаворити. Це Павло “Паштет” Белянський – “Битись не можна відступити”. Він єдиний, хто пише про війну не есеїстику, а саме художні тексти, і у нього зараз вийде друга книга про війну.
Це також Дмитро Крапивенко – “Все на три літери”, це Валерій Пузік – “Ким ми були”, Богдан Журавель – “Букурія. Історія одного плавання”.
«Війна закінчиться тоді, коли ми її закінчимо. Війна не суб’єкт процесу, суб’єкт процесу – це ми. А закінчитись вона може, або якщо ми її програємо, або коли у Російської Федерації не вистачатиме ресурсів далі вести війну такої інтенсивності.
Вони (росіяни) майстерно вміють прикидатися непереможними, але це не відповідає фактам. Не забувайте час від часу дивитись на мапу – щоб оцінити їхні “здобутки” за останні роки війни. Темпи їхнього просування мінімальні, і це дуже швидко повертає у реальність.
