Зоя Скоропаденко

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зоя Скоропаденко
Artist Zoia Skoropadenko .jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Зоя Скоропаденко (нар. 1978 року, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область) — українська художниця, відома своїми картинами, скульптурами та ескізами, вже багато років живе і працює у Монако, Парижі, Токіо і Каліфорнії.

Цитати[ред.]

  •  

Був такий художник Анрі-Жульєн Руссо («Ле Дуаньє»), який не мав художньої освіти, але йому дуже подобалось малювати. Малював він примітивізм. І ось всі казали: «Та куди тобі!» А він відмовляв: «Я буду в Луврі, от побачите!» Я не знаю, чи є його роботи в Луврі, але він точно є в Музеї д’Орсе – Оранжері, де він стоїть біля Моне. Прагнути треба! І вірити. А якщо тебе хтось підтримує – то взагалі чудово[1].

  •  

Важливо, щоб ми самі почали розповідати про наших видатних людей, а не чекати, поки нас хтось знайде та покаже. Потрібно помічати досягнення, а не лише занурюватись у негатив. У мистецтві негатив не конструктивний, його ніхто не любить. Коли подивитись на відвідувачів картинних галерей, можна помітити, що батальні сцени люди минають швидко[2].

  •  

Від самого початку я мала бути художником. Я й була. Але на початку 90-х років бути художником означало поставити хрест на своєму житті. Вмерти від холоду й голоду. І мені цей факультет журналістики, на який я вступила без іспитів, за державний кошт (хоч вибирали, куди мені вступити, батьки), дав мені оці всі знайомства, знання, як працює журналістика. Це все мені не раз згодилося[1].

  •  

В Монако в мене є галерея сучасного мистецтва La vitrine. Міні-галерею я відкрила у 2009 році, коли про мене ще мало хто знав, а я була впевнена, що мої роботи потрібно виставляти[2].

  •  

Галерея – це просто стіни, за які треба платити. Галерея працюватиме тільки тоді, коли там буде людина, яка любить художників, яка любить мистецтво. Вона, звісно, також має розумітися на бізнесі[1].

  •  

Інколи мені здається, що багато галерей ставлять все підряд – і пейзаж, і портрет, воно все лежить і припадає пилом, поки хтось, може, купить. Це ж не мистецтво, а комісійний магазин! Поклали, і, може, хтось придбає. А раптом... Але ж ти не проживеш на «а раптом». Треба ж мати стратегію, треба пропонувати, гарно це все запаковувати[1].

  •  

Іноді дивлюся на роботи модерних митців і гадки навіть не маю, що це там таке зображено. А художник повинен дати бодай натяк для подальших роздумів. Також я не розумію митців, які зображають щось, бо вони так відчувають, вони таке пережили. Це ж просто діалог із самим собою, а розмову треба вести зі світом, аби йому було зрозуміло й цікаво. Тому своїми творами я намагаюсь заповнити ту нестачу змістовної творчості, яку спостерігаю в теперішньому мистецькому світі, і дуже сподіваюся, що мої роботи ще надовго залишаться надбанням ХХІ століття[3].

  •  

Люди купують Пікассо не тому, що він їм подобається. Їм подобається, що там підписано «Пікассо», і щось на кшталт «А тепер я – крутий». Вони, можливо, навіть не розуміють, що це – Пікассо. Вони ж не дивляться, який мазок. Вони купують ім’я. Люди купують легенду[1].

  •  

Мені дуже подобається мандрувати потягами, і в Україні також. Франція – Англія, Франція – Монако, чи Париж – Брюссель: якщо трапляється нагода, ці відстані я долаю залізницею[2].

  •  

Мистецтво – це не картина. Мистецтво – це художник. Галерея має розкручувати ім’я художника, адже якщо картина не підписана, то коштує одну гривню, умовно кажучи. А якщо підписана, то коштує стільки, скільки вклав у картину цей художник, або ця галерея – у художника[1].

  •  

На одній з площ Фукусіма-Сіті встановлено мою скульптуру «Надія» – подарунок України на підтримку постраждалих від цунамі територій. Скульптура – це маленька бронзова пташка-мухоловка, до якої можна підійти, погладити та загадати бажання[2].

  •  

Насправді Україна цікава всім. Повсюди у світі. Вони хочуть дізнатися. Але ж ми нічого не показуємо! Це як розповідати про електронну газету: у нас є газета. У нас є Іван Труш – погляньте у Вікіпедії. Але це ж не те! Це ж треба помацати, подивитись. Це як «Мону Лізу» показувати. Ось приїду в Японію і скажу: «У нас є «Мона Ліза». Дуже крута картина! Поглянь». Ну подивиться. І що? Електронний варіант – це не те[4].

  •  

Натхнення можна черпати зі всього, просто треба озиратися навколо. Малюю я щоденно, іноді по 14 годин на добу. За все життя у мене зібралось десь близько 2000 робіт, враховуючи графіку, яку я малюю кожної вільної хвилини, по 30 штук на день. Адже це зручно, не треба носити з собою фарбу, і так я не гублю оригінальні думки та ідеї[3].

  •  

От Борис Возницький організував експозицію робіт Пінзеля у Луврі. На виставці було багато інформації про митця, розвішані банери, і люди вчитувались у текст, а коли виходили, то купували журнали, у яких були статті про Пінзеля. Потрібно, щоб знайшлась енергійна людина з баченням місця України у сучасному світовому мистецтві, яка б розповідала та показувала українське мистецтво світові[2].

  •  

Роберт де Ніро казав, що працювати треба з тими, хто тебе любить. Так і я – працюю тільки з людьми, які мене люблять, – з галеристами, колекціонерами. Мистецтво – це обмін любов’ю. Я їх люблю, а вони – мене. І це власне те, чого не вистачає українському арт-ринку, – любові[4].

  •  

Світ дуже цікавий – усюди щось відбувається, варто просто уважніше придивитися. Я нічого нового не придумую, я переосмислюю ідеї та роблю те, чого мені не вистачає у сучасних музеях мистецтва[2].

  •  

Скажімо, письменники беруть участь у презентаціях, їздять країною. Так само для художників треба організовувати виставки. Я була тільки у Львові та Києві, але, сподіваюсь, десь є галереї в Луцьку, Дніпрі, які б робили обмін на професійному рівні. А зараз це схоже на те, коли продаєш мед, а разом із ним – і книжки, і лопати, і гриби сушені. Це ж непрофесійно[1].

  •  

У мене є багато ідей, мінімум іще на три життя. І немає ностальгії навіть за вчорашнім днем, адже завтра буде круто[2].

  •  

У світі є чимало митців із цікавим новим баченням, яких держави не беруть під свою опіку. От саме їх я й намагаюсь віднайти, разом працювати. Ми створюємо новий арт-світ. А музеї – це питання часу[3].

  •  

Усі знають Сергія Бубку, проте не усі асоціюють його з нашою державою. Тому я вирішила зробити саме мультимедійний проект про визначних українців – серію портретів, яку буде супроводжувати музика, відео та поезія. Якщо я просто намалюю портрети, не всі пригадають обличчя, проте коли будуть вказані прізвища, звучатиме музика Валентина Сильвестрова, а на екрані читатиме поезію Ліна Костенко, проект краще запам’ятається[2].

  •  

Художник має розкручуватися сам. Йому треба трохи допомогти. Він має сам хотіти. Сенсу немає тягнути того, хто нічого не робить[1].

  •  

Щоб жити з мистецтва, треба уміти себе просувати, рекламувати. Художнику варто розповідати свою історію, ділитись з людьми тим, як він малював цю картину, для чого, чому саме він це робить. Коли люди купують твори художника, їм цікаво спостерігати за його творчістю, адже картина – це частинка самого митця[2].

  •  

Я взагалі не розумію, де мапа львівських галерей? Роздрукувати б таку мапу – і народ буде бігати. Надрукувати новини та анонси, навіть у «Фейсбук», де прихильники будуть підписані на сторінку. І народ приходитиме[1].

  •  

Я дуже люблю Японію, завжди чекаю, коли туди повернусь – там естетичний детокс від всього світу. Узагалі захоплення Японією у мене з студентських часів: навчаючись на міжнародній журналістиці у Львівському національному університеті, я ходила на факультативний курс японської мови. Тепер, коли приїжджаю в Японію та проводжу там декілька тижнів, можу спілкуватись японською[2].

  •  

Я дуже хочу показати свою ретроспективу в Луврі (там періодично виставлять сучасних художників), Тейт (неважливо який), Центр Помпіду в Парижі, МОМА в Нью-Йорку, ЛАКМА в Лос-Анжелесі. Наразі працюю над цим. Я, як би то сказати, поза системою[3]...

  •  

Я залишаю на полотні багато білого та даю роботу уяві. Я малюю річки, поля, гори як лінії, створюю напрямок думки, простір для фантазії, тому цю серію робіт назвала «Інтелектуальний пейзаж»[2].

  •  

Як на мене, найкраще мистецтво те, яке залишає місце для думки власне глядача[2].

  •  

Якщо хтось підробить мою роботу, дам 100 євро, чесно. Бо, коли твори починають підробляти, це означає, що художник реально крутий. Я буду рада познайомитись із тим, хто підробить мої роботи[2].

  •  

Я люблю старі журнали. Деяким вже сто років. У мене є перші номери газети «День». Я все це люблю.
Ось дивишся, що було сто років тому, що п’ятдесят, що тридцять – нічого не змінилося. Хіба вогнища військових дій переміщаються, змінюються терористичні організації. Економіка була поганою і тоді, і зараз. І триста років тому також все було погано. Змінюється мода, хоч і вона повертається, бо зараз усі носять те, що було модне у 70-х та 90-х[1].

  •  

Я малюю кожного дня – це невеликий формат, замальовки, які я потім поштою відсилаю додому. Це щоденна праця, щось цікаве побачив, одразу хочеться замалювати – потім можна використати у якійсь серії[2].

  •  

90% того, що називають сучасним мистецтвом, мені не те, що не подобається, – я не вважаю це мистецтвом взагалі. Так, це – кон’юнктура, це – маркетинг, але аж ніяк не мистецтво. Воно не залишиться через століття під склом, як картини Леонардо да Вінчі. Його просто не буде. А мені дуже хотілося б, щоб від нашого такого дивного і чудернацького століття залишились якісь творчі надбання[3].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg