Bonjour, печале!
Bonjour, печале! (фр. Bonjour Tristesse) — роман Франсуази Саган, що вийшов 1954 року, коли авторці було лише 18 років й відразу став сенсацією. Назва походить від вірша Поля Елюара «À peine défigurée», який починається рядками Привіт, печале/Прощай, печале... (фр. «Adieu tristesse/Bonjour tristesse...»).
Цитати з роману
[ред.]Я дотепер не знаю, що криється за цим бажанням завойовувати — надлишок життєвої енергії, прагнення підкорювати чи прихована, невизнана потреба в подоланні невпевненості в собі та в самоствердженні[1]. |
Я була не в тому віці, щоб спокушатися вірністю. Я мало знала про кохання: тільки побачення, поцілунки й розчарування[1]. |
Батьковою єдиною вадою було те, що на якийсь час він вселив у мене тверезий цинізм до всього, що стосувалося кохання, що, зважаючи на мій вік і досвід, мало б радше подобатися, ніж лякати. Я охоче повторювала влучні вислови, як от фраза Оскара Вайлда: «Гріх — єдина справді барвиста частина сучасного життя». Я повірила в це гасло з абсолютним переконанням, значно певнішим, ніж якби реально застосовувала його в житті. Я вважала, що моє життя має відповідати цим словам, надихатися ними, фонтанувати, мов у збочених зображеннях на «епінальських картинках»: я забувала про плинність часу, непостійність життя і приємні щоденні відчуття. Я уявляла собі життя, сповнене ницості та підлоти[1]. |
Відчуття було таке, як тоді, коли разом з хвилею з-під ніг утікає й пісок: мене охопило бажання поразки, ніжності, і жодне інше почуття, ні гнів, ні жадання, не мало наді мною такої влади, як воно. Я ще ніколи не відчувала такої непереборної та несамовитої кволості. Я заплющила очі. Здавалося, що серце перестало битися[1]. |
Я пристрасно цілувала, хотіла зробити йому боляче, залишити на ньому свій слід, щоб він ні на мить не забував про мене цього вечора, щоб снив мною вночі. Бо без нього, без його вправності, раптової нестями, тривалих пестощів — ніч здаватиметься нескінченною[1]. |
Цитати про роман
[ред.]1954 року виходить «Здрастуй, печаль!». Книжка не просто робить дев’ятнадцятирічну Саган зіркою, а започатковує «генерацію Саган»; і тут ідеться не так про епігонів, яких у неї більш ніж достатньо, а про самовизначення знуджених молодих людей, котрі обирають вульгарність напоказ як маркер свого[2]. — З есею «Франсуаза Саган» |
|||||
| — Ганна Улюра |
У «Печалі» є епіграф із Поля Елюара: «Бувай, печаль./Заходь, печаль./Ти вписана у риси стелі». Покоління по Першій світовій, що вчилося бачити світ як неконфліктну сполуку де-факто непоєднуваних речей, упало тією розписною стелею на голову поколінню по Другій світовій, яке відкинуло саму думку про цілісність світу. Втрачене покоління: перезапуск. І нумо мірятися, яка з війн завдала більшої шкоди нащадкам[3]! — З есею «Франсуаза Саган» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Слово «печаль» так залишилось улюбленим і найчастотнішим у тезаурусі Саган. Утім, вона написала біографію обожнюваної акторки Сари Бернар, яку назвала «Незламний сміх» Такий у неї світ: печаль вітають, сміх намагаються знищити[3]. — З есею «Франсуаза Саган»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Ніхто не повірив, що таку історію написала юнка неповних дев’ятнадцяти років із благополучного середнього класу, учениця католицької школи (хоча б і зі «складних учениць»), студентка Сорбонни (правда її відрахували, бо навчання поступилось вечіркам і бурхливим пиятикам). Видавець навіть змусив Саган показати рукописи, які підтвердили б її авторство. Певно, в цьому є рація, але такий роман мусила написати жінка, народжена в середині 30-х, із одночасним досвідом переживання війни й належності до першої повоєнної генерації[3]. — З есею «Франсуаза Саган» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Примітки
[ред.]Джерела
[ред.]- Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5
