Жаркова Роксолана Євгенівна
| Роксолана Жаркова | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
|
Роксолана Жаркова (нар. 29 жовтня 1989, Львів) — українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, дослідниця жіночого письма.
Цитати
[ред.]Для мене фраза «писати роман» – звучить дуже по-дорослому. В уяві зразу ж виринають Гюго, Бальзак, інші великі романісти ХІХ століття. Та я не про те. Праця над романом вимагає роботи над досвідом, роботи над матеріалом, над емоційним сприйняттям матеріалу. Це робота з «людським матеріалом», з величезним простором людського. Мені здається, що добрий роман неможливо написати за рік. Хоча… Мабуть, можна, якщо готуватися до написання років з десять. Я починала з віршів у школі. Згодом була мала проза: нариси, замальовки, оповідання, новели. А потім я ризикнула і написала повість[1]… |
Є ж архітектор(к)и, що спеціалізуються на проєктуванні хмарочосів у мегаполюсах, а є ті, що охоче будують невеликі котеджі, маленькі сільські дачі. Тепер популярними є модульні будиночки: швидко, легко, зручно. Мені здається, щось стабільне, тривале, щось, що має тяглість, якусь архетипну спадкову натуру і т.д. зараз відходить в минуле. Хиткий час сповнений мінливості, тривоги, непевності. Війни, пандемії, стихійні лиха. Блискавичність перемагає уповільненість. Переплітання доріг руйнує укоріненість. Тож я конструюю оселю свого тексту з врахуванням особливостей того часу, в якому я є, у якому існують мої герої й героїні. Дім, у якому мешкають мої персонажі, – це здебільшого дім, що їм не належить, він тимчасовий, як і все в цьому хаотичному світі[1]. |
Збирати щось – важко. Йдеться не тільки про квіти, ягоди, гриби, щось максимально тактильне, яке ми всі збирали колись у дитинстві, або й пізніше. Збирати можна себе і своїх героїв та героїнь, складати, ніби конструктор, спостерігаючи, як одна деталь змінює хід подій. Можна сконструювати новий буттєвий вимір, змоделювати нову реальність, або реконструювати ту, що є. Бо письменники – теж трохи архітектори. А потім, коли все потрапляє на свої місця, коли заповнюються всі лакуни сенсів, полиці абзаців, поля сторінок, ти розумієш, що отримуєш не тільки сюжет. А знаходиш відповіді на багато особистих запитань, на які ніхто не зміг би відповісти раніше, навіть ти. Тому надрукована книжка – це як несподіваний подарунок собі: уважне приглядання твоїх героїв і героїнь до тебе, ваш чутливий діалог, чуттєвий контакт. А потім маленька архітектурна втіха – можливість оселитися в тому домі, який ти створив[1]. |
Зу – це образ жінки-поетки, яка змушена тікати від себе, від свого минулого, свого майбутнього, від війни і Голокосту, від переслідувань і смерті. Тікати від поезії, яка має таку могутню й дивовижну силу. Тікати від реальних загроз, які зусібіч вистежують Зу. Моя повість про те, що стається, коли поезію знищують ножицями прози, коли тонкий папір намагаються порізати, порвати, спопелити. Це повість не тільки про легендарну польську поетку міжвоєння Зузанну Ґінчанку. Це історія про те, як щось тонке й делікатне прагне вижити у жорстокому світі. Про незнищенність внутрішнього, про силу крихкості[1]. |
Можна позичити книжку в бібліотеці, можна купити в книгарні чи онлайн. Можна жадібно «поглинути» книжку за ніч, можна насолоджуватися тиждень-два. Однак читання – короткотривалий, красивий, але виснажливий процес. Наче дайвінг: занурення вражає, морські глибини зачаровують, час минає непомітно. Але ж ви не можете залишитися нам назавжди? Ви ж не можете плавати й не випливати? Бо той світ – не ваш. То світ риб, мушель, крабів, медуз і всякого іншого морського-океанічного. Але не ваш, і ви маєте з тим змиритися, як читач або читачка[1]. |
Та річ не в кількості сторінок, не в тому, яке жанрове визначення буде на обкладинці, і навіть не в тому, якою буде обкладинка – кольоровою, чорно-білою, глянцевою… Суть в тому, що саме ти для себе вкладаєш в цей текст, як ти його проживаєш, як ти зживаєшся разом з ними, з цими людьми, які там, з тими смутками, які носять у собі ті люди[1]… |
Примітки
[ред.]
