Елінор Каттон
| Елінор Каттон | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Елінор Каттон (англ. Eleanor Catton, * 24 вересня 1985, Лондон, Онтаріо, Канада) — новозеландська письменниця, лавреатка Букерівської премії за роман «Світила» (2013)[1].
Цитати
[ред.]«Емму» часто називають першим детективним романом у світі, а «Макбет» можна вважати прикладом першого сюжетного повороту — і навіть подвійного: спочатку рухається Бірнамський ліс, а потім з’ясовується, що Макдуфф «не народжений жінкою» в буквальному сенсі. Обидва твори дали мені багато для роботи на рівні жанру, одночасно залишаючись взірцями літературної форми[2]. |
Ідея «Бірнамського лісу» прийшла до мене ще у 2016 році, але невдовзі після того, як я почала над нею працювати, одразу кілька моїх сценарних проєктів отримали зелене світло. Повернутися до чернетки я змогла лише на початку 2020-го — і тоді вже була вагітна, а поява дитини, звісно, кардинально змінює твоє сприйняття часу[2]. — Про роман «Бірнамський ліс» |
Ми не можемо по-справжньому зрозуміти свій час, не маючи уявлення про те, як усе змінювалося. Я не сприймаю авторів, які відмовляються читати велетнів минулого. Але водночас не можу довіряти тим, хто нехтує сучасною літературою. Вони такі ж обмежені, а можливо — ще більше, бо ризикують втратити зв’язок із читачами, які живуть лише в сьогоденні[2]. |
Найбільший вплив мала таки «Емма». Щоразу, коли перечитую цю книжку, відкриваю в ній щось нове. Вона ідеально структурована — але водночас така легка й жива, з такими яскравими, кумедними й напрочуд життєвими персонажами, що читач узагалі забуває про її «архітектурність». Іронія присутня на кожному кроці: кожен герой, кожна ситуація має відлуння або дзеркальне відображення десь іще. І все це — у триактній структурі, що дивовижно, зважаючи на те, що роман написано за сто років до появи кіно[2]. |
У романі все так, як вирішив автор; у сценарії ж доводиться працювати з урахуванням бюджету й графіку, не кажучи вже про співпрацю з великою кількістю інших творчих людей, кожен з яких має власні ідеї, обмеження й умови. Будь-яка реальна проблема або обставина може змусити змінити сценарій. Мені подобається практичний аспект цієї роботи, а також її колаборативність. Але після кількох років у кіно було справжнім задоволенням повернутися до написання художньої прози й згадати, у чому сила саме цього формату. Врешті я почала більше цінувати обидва підходи[2]. |
Я відтоді значно більше переконана, що художня література — це моральне мистецтво; що навіть у своїй найрозважливішій і легкій формі — а можливо, особливо у ній — вона є найкращим інструментом для дослідження намірів і дій, причин і наслідків. Я завжди любила сюжет, але лише останніми роками змогла пояснити, чому він такий важливий[2]. — Про те, що змінилося у письмі від часу здобуття Букерівської премії |
Я дуже вдячна, що мала змогу не поспішати з «Бірнамським лісом». У мене не було фінансового тиску — я не мусила терміново видавати нову книжку. Я змогла кілька років просто читати, досліджувати, обмірковувати сюжет, робити начерки та нотатки. І я певна, що з більшим ентузіазмом віддалася жанровим амбіціям книжки саме завдяки тому, що «Світила» здобули таке визнання одразу після виходу. А щодо тягаря очікувань — я на нього покладаюся! І хочу, щоб це відчуття супроводжувало кожну мою нову книжку[2]. |
Я живу у Великій Британії з 2019 року, і мені здається, що написати роман про сучасну Нову Зеландію було б дуже складно, бо мій досвід пандемії відрізнявся від того, як її пережили на батьківщині. Мені важлива достовірність, а не обов’язок. Я також є канадською авторкою, адже народилася у Канаді, і саме це я відчуваю як тему, яку повинна колись зачепити у своїй прозі[2]. |
Я, звісно, привнесла у «Бірнамський ліс» багато з того, чого навчилася як сценаристка: актову структуру, діалоги, фокус на персонажах, які розкриваються в діях, переломні моменти, кульмінації, нове ставлення до симетрії. Але все це я знаходила й у самій Остін — тому вплив сценарного письма був радше, опосередкованим. Я сприймаю Джейн Остін як формальну спадкоємицю шекспірівських комедій; у «Бірнамському лісі» я хотіла зробити щось подібне, але у більш трагічному ключі[2]. |
Я знала, що не хочу створювати адаптацію «Макбета» — хотіла зберегти можливість дивувати читача та вигадувати на власний розсуд, — але все ж прагнула дослідити ці ідеї. Моїм задумом було сконструювати роман так, щоб кожен персонаж міг стати правдоподібним претендентом на роль Макбета: іншими словами, кожен може бути лиходієм, хоча жоден не вважатиме себе таким. Отже, книжка має щось на кшталт калейдоскопічної форми. Так я почала над нею думати. |
Примітки
[ред.]
