Катерина Тогонідзе

Екатеріне Тогонідзе

Стаття у Вікіпедії

Катерина Тогонідзе (груз. ეკატერინე ტოგონიძე, нар. 16 березня 1981, Тбілісі, Грузинська РСР) — грузинська тележурналістка і письменниця, а також викладачка і активістка з прав людей з інвалідністю.

Цитати

Десять років я працювала в журналістиці, та згодом відчула потребу змін. Мені хотілося більше свободи, часу, творчої виразності, глибшого дослідження проблем, ретельнішого осмислення власних почуттів, думок і вражень. Хотілося насолоджуватися багатством і варіативністю мови, говорити про різні аспекти життя й водночас фокусуватися на деталях, які можуть не висвітлюватися в новинах чи статтях. Я прагнула інтровертної розкоші працювати наодинці з власними думками в суцільній тиші й спокої. І так я стала письменницею.

Для картвелів початок повномасштабної війни в Україні був сильною ретравматизацією, що оголила старі рани, змусила замислитися про минуле й майбутнє Сакартвело з нової перспективи.

Звісно, життя сіамських близнючок особливе. У моєму романі бабуся Ліни й Діани забирає їх далеко від міста, аби убезпечити від соціуму, який боїться всього незнайомого й відштовхує його. Їхній батько втілює жорстоке конформістське мислення, яке зруйнувало багато картвельських сімей: коли дитина народжувалась з інвалідністю, багато чоловіків, не бажаючи нести тягар сорому або відповідальності, покидали родину. Повна ізоляція, у якій живуть Ліна й Діана, коли вони бачать зовнішній світ хіба через телебачення й журнали, — це не фантазія. Це відображення болючого минулого Сакартвело, коли сім’ї ховали дітей з інвалідністю вдома під замком, ніколи не показувалися з ними на людях, не отримували ані підтримки з боку уряду, ані прийняття з боку суспільства. Що глибше я занурювалась у проблему, то менше мене хвилювало, чи відверне ця історія читачів подібно до того, як люди уникають осіб з інвалідністю, не бажаючи розуміти їхні проблеми. — Про героїнь роману «Асинхронія»

На відміну від журналістики, література не концентрується на завданнях, що саме треба висвітлити, а відображає життя органічно. Якщо в сакартвельських художніх творах бракує персонажів з інвалідністю або вони неправильно представлені, то це через відсутність чи хибне розуміння цієї теми в суспільстві. Існує кілька серйозних і гарно написаних текстів про інвалідність. Однак деякі автори часто дивляться на людей з інвалідністю крізь призму жалю або надмірного (але помилкового) захоплення, зображуючи інвалідність як якусь надздібність. Такі погляди лише підсилюють стереотипи й можуть бути так само шкідливими, як і пряма дискримінація.

Нині в Сакартвело суворо придушується свобода слова й художнього самовираження. Здійснюються незаконні арешти й фізичні напади на активістів і митців. Існує низка законів, які забороняють творити на певні теми. Зокрема, Закон про іноземних агентів, який фактично повторює такий самий російський: за ним громадські організації піддаються контролю й стигматизації, а митців, які критикують уряд, переслідують. Твори, що суперечать панівним політичним і соціальним нормам, забороняються. Зокрема, це впливає й на будь-які наративи, пов’язані з ЛГБТК+, а найгірше — закон збільшує рівень агресії й насильства щодо цієї спільноти. Фестивалі, конкурси, літературні премії, які стимулюють і пожвавлюють картвельське культурне життя, придушуються. Оскільки митці оголосили бойкот проросійській владі, зокрема міністру культури Сакартвело, єдиною надією залишається фінансова підтримка з боку міжнародних організацій. Саме вони наразі є таким собі островом свободи для письменників і письменниць (і також картвельський PEN).

Не можу сказати, що це було свідомим рішенням. Я ніколи цього не прагнула. Писати почала вільно, я могла б видалити надрукований текст у будь-який момент, та виходило щось цікаве, тож продовжила. Я відкрила для себе новий світ, завдяки якому мала змогу встановити новий зв’язок із людьми. Провідний мотив моїх текстів — це життя, яке потрібно осмислити, не лише переказати. Життя, яке чіпляє глибинні почуття й дозволяє відчути себе менш самотнім.

Перед тим, як писати книжку, письменники повинні ретельно дослідити тему і, що найважливіше — поспілкуватися з людьми з інвалідністю, розпитати їх про їхній досвід і зрозуміти реалії, у яких вони живуть. Тільки тоді література може запропонувати автентичне, тонке відображення, яке кидає виклик стигматизації, а не посилює її.

Самі імена сестер акустично нагадували мені Інь та Ян, якщо вимовляти їх картвельською, — так ці символи з’явилися й у романі. Образи з китайської філософії ідеально виражають рівновагу між протилежними рисами героїнь, на які вони покладаються впродовж життя: Ліна емоційна й легковажна, Діана серйозна й розсудлива. Також символи ілюструють подвійність буття: світло й темрява, життя і смерть, радість і горе не можуть існувати одне без одного, один елемент не матиме значення без другого. Ліна з Діаною біологічно не можуть вижити порізно, оскільки їхнє тіло неподільне. Два життя, одна смерть. Так само й з ментальністю: вони не підготовлені бути незалежними одна від одної, бо не знають, як бути «в однині». Вони народились разом, кожен крок, який робили, був результатом їхньої співпраці. Вони мусили узгодити, іти ліворуч чи праворуч, бо рухатися в різних напрямках було неможливо. Так, дівчата дуже різні й часом конфліктують, але також Ліна й Діана перебувають у гармонії одна з одною, бо вони разом єдине ціле. — Про героїнь роману «Асинхронія»

Україна — яскравий приклад того, як нація може протистояти війні й водночас зберігати життя та відбудовувати зруйноване. Навіть перед обличчям такої катастрофи, як війна, коли інші речі можуть здаватися менш вагомими, ми мусимо триматися наших цінностей і боротися за них.

Унаслідок нашої історії картвельське суспільство розділилося на дві частини: тих, хто залишається конформістами, і тих, хто ставить свободу вище за власний комфорт і безпеку. Друга частина виражає сутність людяності, бо тільки людина може ставити ідею вище за життя, і такий підхід змінює світ на краще. Потужний слоган, що з’явився протягом останніх протестів, — «Мистецтво незалежне, живе й політичне» — ясно виражає значення й динаміку картвельського мистецтва сьогодні. Уже тепер з’являються антиутопічні тексти, але я знаю достеменно: те, що буде написане після цих жахливих подій, буде ще гіркішим і вагомішим. Людство нині переживає таку кризу, що знову пробачити повторення старих помилок буде неможливо.

У радянські часи існувала відома фраза: «У СРСР немає інвалідів». Такі люди вважалися непотрібними в суспільстві. Пізніше деякі сакартвельські політики в гонитві за прихильністю виборців поширювали слоган «Інвалідності не існує». За їхнім задумом, завдяки певним ресурсам, інфраструктурі й рівноправ’ю інвалідність мала б зникнути й усі могли б жити повноцінно. Але насправді слоган дуже наближений до радянського: замість визнання людей з інвалідністю та їхніх потреб, влада вибирає їх позбутися.

Фінальним поштовхом до написання власного роману «Асинхронія» стала історія американських сіамських близнючок Ебіґейл і Бріттані Генсел, народжених у 1990-х роках. Сестрам пощастило народитися в країні, яка надавала їм основні права: на освіту, на кар’єру, на повноцінне життя. Тоді я почала замислюватися: а що, якби вони народилися в Сакартвело, де за 70 років радянська влада сформувала нетолерантне до інакшості суспільство? Це нелегка тема. Кілька разів я відмовлялась від цієї ідеї, переконана, що читачі не хотіли б поринати в таку незвичайну історію. Але Ліна й Діана — сестри з мого роману — уперто закарбовувалися в моїй свідомості, оживали в ній усе більше з кожним днем. І коли я думала про них, то не бачила «інопланетян», жодним чином не пов’язаних із нами. Я бачила двох звичайнісіньких підлітків, сповнених людських емоцій: пристрасті, страху, радості й туги.

Ще одне важливе гасло «Нічого про нас без нас» підкреслювало, що людей з інвалідністю слід залучати до суспільно-політичних процесів, які впливають на їхнє життя. Цю фразу тривалий час використовували організації, які боролися за права людей з інвалідністю та рівність. Згодом слоган скоротився до «Нічого без нас», тобто жодна сфера життя не має виключати людей з інвалідністю і що всі заслуговують на доступ до ресурсів та можливостей, адаптованих до індивідуальних потреб кожного й кожної. З одного боку, може здаватися, що обговорення ідеального світу з добре захищеними правами людини безглузде, поки війна триває або, як у випадку Сакартвело, залишається тимчасово припиненою (ворожі війська все ще перебувають на нашій землі). З іншого боку, боротьба за права меншин завжди актуальна, бо саме суспільство є сумою всіх цих меншин, а війна, на жаль, тільки збільшує кількість людей з інвалідністю.