Єва Суссо

Ева Суссо

Стаття у Вікіпедії

Єва Суссо (швед. Eva Susso; 1956, Гетеборг) — шведська дитяча письменниця, журналістка.

Цитати

А що стосується мого сина, то в нього чудово виходить продукувати нові ідеї. Якось у мене виникла ідея написати історичну книжку. Я виношувала її кілька років, але ніяк не могла втілити – і син допоміг мені це зробити. Він просто сказав: «Мама, дай мені свої напрацювання і я подивлюся, чим зможу тобі допомогти». У нього були надзвичайно чудові ідеї, тож все це зрештою вилилося у гарну історію. І тут важливо зрозуміти, що іноді варто трохи розслабитися і не боятися впустити когось у своє творче життя. Все, що нам заважає – це лише страх.

За допомогою цієї книжки ми ніби дізнаємося про дітей більше, відкриваємо їх. У мене була зустріч з дітьми у Дніпрі й тут, на Книжковому Арсенал. Мені здалося, що в Україні діти ніби трошки більш закриті, вони ніби ховаються від батьків, коли мова заходить про такі теми. Але я впевнена, що тут, в Україні, діти задумуються над такими речами так само сильно, як і в Швеції, як і будь-де. — Про книжку «Усі запитують чому?»

Звісно, мені допоміг досвід виховання трьох дітей, те, що я спостерігала, як вони росли, бачила, що і як змінюється – і намагалася все запам’ятати. І, наприклад, коли я писала книжки для молодого покоління, я могла від дітей отримати корисну для себе інформацію, наприклад, як говорить сучасна молодь. Але тепер мої діти вже дорослі. І тепер я пишу книжки у співавторстві зі своїм молодшим сином Маді. Йому 27 років. Ми спільно створили три книжки, вони вийдуть наступного року. Він теж хоче стати письменником.

Із самого початку було так, що в книжках для дітей йшлося про те, як дітям мити руки, як діти повинні звертатися до Бога і слухатися своїх батьків. І тепер ми ніби привідкрили завісу, тепер ми пишемо, рахуючись із дітьми, беручи до увагу той факт, що вони існують. Діти займають помітне місце. І якщо ми вже це робимо, рахуємося з дітьми, то повинні брати на себе відповідальність.

І коли письменник пише дитячі книжки, то, звичайно, він пам’ятає своє дитинство і це теж знаходить відображення в його книжках. Також письменники повинні писати мовою, доступною для дітей. Тоді можна сказати, що письменник відчуває дитину: що вона говорить, що думає, що відчуває.

Коли я пишу дитячі книжки, то наче переміщаюсь кудись в інше місце і час, коли я була в іншому віці. І в нас є така приказка, що «дитина – це те, що є найдорослішим у нас всередині». І коли ви пишете для дітей, то треба про це пам’ятати. Астрід Ліндгрен, наприклад, постійно пише про своє дитинство. І це важливо.

Мені здається, сьогодні стає все важче зрозуміти світ. Коли я росла, світ був набагато простішим. У дітей були свої авторитети: вони вірили в Бога, вони довіряли своєму вчителю. Але зараз у дітей з’явилися зовсім інші авторитети. Вони дуже багато ідей отримують з YouTube, наприклад. Але я вважаю, що діям потрібні дитячі книжки, щоб нагадати про те, що вони все ще діти.

Мені здається, що цей стереотип, що у книжки має бути один автор, є трохи застарілим. Це наче має говорити про якусь особливу геніальність автора. Але насправді письменник може писати один, а може з кимось співпрацювати – і тоді виходить зовсім інша історія. І якщо людина творча, то у неї всередині є дуже багато ідей, думок, які можуть дуже по-різному проявитися.

Ми ведемо відлік від творчості Астрід Ліндгрен і здається, ніби ми досі живемо в її тіні. Вона була людиною, яка дуже авторитетно говорила про дитячу перспективу. Але зміни теж є. Дитячі книжки зараз відображають сучасне суспільство, те, яким воно є нині. З’являються книжки, в яких йдеться про гомосексуальність і є описи сексу. Раніше цього не було. Тому можна сказати, що передусім в дитячих книжках змінилися саме теми.

Можливо, батькам було б легше мати слухняних і зручних дітей. Але я думаю, що набагато більш продуктивно і набагато більш корисно і цікаво, коли батьки починають звертатися до своїх дітей, спілкуватися з ними і краще їх пізнавати.

Можливо, дитинство – це найяскравіший період в житті людини, яскраво забарвлений, насичений. І ота дитина, яка є у нас всередині, вона насправді має сильний голос і авторитет. Особливо, коли є якісь незавершені речі.

Найважливішим є те, що дитяча книжка повинна розглядати речі з дитячої перспективи. І коли дорослі люди пишуть для дітей, то їм потрібно завжди про це пам’ятати і не писати «зверху-вниз», а навпаки, писати «знизу-вверх», з перспективи дитини, яка дивиться на світ, а не з перспективи дорослого, який зверху дивиться на дитину і її світ.

Насправді не всі письменники, які пишуть для дітей, зустрічаються з дітьми. Але мені дуже подобається це робити. І мені здається, це так прекрасно – говорити з дітьми. Це дуже цікаво, почути, що думають діти, які в них міркування про якісь речі. Дорослі люди більш стримані, виховані, ввічливі, тому не завжди наважуються сказати правду. На відміну від дітей.

Насправді я почала писати з 12-річного віку, тоді я писала багато невеликих історій і віршів. На думку, що варто почати писати для дітей, мене наштовхнуло те, що на той час у Швеції бракувало книжок, які говорять про серйозні речі. Наприклад, у Швеції тоді не існувало жодних книжок про дітей іншого походження, не шведського. Ці діти були майже не репрезентовані в книжках, хоча були вагомою частиною нашого суспільства. І перші книжки я писала про темношкірих дітей, які живуть у Швеції. Тоді це викликало багато дискусій, бо такі дитячі книжки були досить незвичними для шведів. Але зараз всі письменники про це пишуть, і це не є більше якоюсь дивиною.

Не думаю, що є якісь рецепти, як можна підтримати зв’язок зі своєю внутрішньою дитиною. Я дуже добре знала Ульфа Старка і насправді погоджуються на сто відсотків з його думкою про те, що дитячому письменнику важливо підтримувати зв’язок зі своєю внутрішньою дитиною.

Писати для мене – це, певною мірою, сенс життя. Це цікаво. Це те, що ніколи не закінчується і від чого я не втомлююсь. І це допомагає мені відкрити дуже багато нових речей, це відкриває мені двері у світ, я можу подорожувати. Раніше я була досить сором’язливою людиною, інтровертом. Була дуже такою невпевненою людиною. Але зараз – ні.

Потрібно давати дітям можливість повірити в себе. Це створює ніби якусь атмосферу безпеки і дитина починає довіряти собі й світові. І – головне – коли дітям приділяють увагу, коли з ними починають говорити, тоді вони відчувають, що існують.

Сьогодні роль, яку відграє дитячий письменник у суспільстві, є набагато важливішою, ніж будь-коли до цього. Тому що світ досить стривожений. У більшості дітей є доступ до інтернету, смартфонів, вони всі перебувають у процесі глобалізації. Ми не можемо щось завадити робити дітям, так, як могли це зробити раніше. У них є доступ до інтернету, а значить – до всього. І я думаю, важливо, щоб діти, читаючи дитячі книжки, залишалися дітьми. Думаю, є ризик, що дитина може втратити свої дитячі риси, саме споглядаючи жахливі речі насилля в інтернеті.

Сьогодні у Швеції дуже багато дітей біженців, які тікають від війни в Сирії чи Пакистані. І мені здається, що і діти-біженці, і їхні шведські друзі повинні знати, що з ними всіма відбувається і що вони переживають. Дуже дивно все ще дивитися на світ крізь рожеві окуляри і вдавати, що все дуже добре. Важливо зважитися говорити з дітьми про будь-що. Важливо не обманювати дітей, говорячи, що світ лише хороший, важливо говорити про різні речі. Іншого виходу просто немаєм.

Треба просто брати до уваги той факт, що діти існують. Потрібно з ними говорити, потрібно їх краще пізнавати.

Три роки тому я не знала, що напишу філософську книжку для дітей. І так само я не знаю, що буде далі. Це завжди свого року авантюра.

У мене з’явилася ідея написати філософську книжку для дітей ще коли я навчалася в університеті, вивчала там філософію. Я тоді чітко усвідомила, що хочу написати таку книжку. Мені здавалося, що її дуже бракувало дітям, таких книжок взагалі не було. І, в принципі, це перша така книжка у Швеції, яка написана для дітей, але в якій подані філософські теорії екзистенціалізму. — Про книжку «Усі запитують чому?»

У мене ніколи немає очікування, що моя книжка має сподобатися всім дітям. Але мені здається, що це дуже граний привід обговорити книжку. Одні люблять фентезі, інші – детективи. Всі люди люблять різні книжки, і я, наприклад ,також, люблю далеко не всі книжки.

У Швеції дуже давно, ще з часів Астрід Ліндгрен, існує традиція писати для дітей про серйозні речі. Але це не означає, що всі дитячі книжки в нас – серйозні. Існує дуже багато різних книжок, зокрема комічних, веселих. Не обов’язково всі книжки, які видаються для дітей, мають бути на серйозні теми. Але що відрізняє Швецію від багатьох інших країн – це те, що ми намагаємося зобразити дітей, передусім, як просто людей – з їхніми думками, переживаннями, проблемами. В багатьох країнах досі зберігається традиція писати для дітей повчальні книжки, тобто вчити дітей, якими вони повинні бути. Але ми говоримо більше з дитячої перспективи. Як дитина сприймає світ.

Я вважаю, що книжка не має ніякої цінності, якщо вона не викликає жодних почуттів – ні позитивних, ні негативних. І тому, мені здається, дуже цікаво, коли діти говорять: «Ці ілюстрації нас трохи лякають і дивують». Тому що це дає поштовх для подальшої дискусії. Можна запитати: чому ти вважаєш так? Чим вони тебе лякають? Чому видаються тобі жахливими? Мені дуже подобається, коли діти відкриваються і говорять про те, про що справді думають, що їх насправді хвилює і цікавить. І таку саму дискусію можуть мати і батьки з дітьми, коли разом читають такі книжки вдома.

Я дуже часто відвідую школи і кожен раз, коли пропоную поговорити на якусь тему, я відчуваю, що в класі завжди є дитина, якій є що сказати на цю тему, яка готова і хоче про це говорити. Бо є діти, в яких померли брат чи сестра, є діти, над якими знущалися чи знущаються в школі, і тоді, коли ми говоримо на ці теми, вони почуваються більш убезпеченими, відчувають, що їх ніби розуміють.

Я точно не знаю, як відреагували батьки, але ми отримали значну порцію літературної критики, про нас багато говорили і писали. І я мала багато зустрічей з дітьми у школах, які читали цю книжку. Це були діти від 10 до 12 років. І я зрозуміла, що вони насправді надзвичайно зацікавлені цими темами, що їм подобається розмірковувати над тими речами, про які йдеться в книжці. Знаєте, у дітей завжди є величезна кількість ідей та теорій щодо будь-якого питання. Що стосується ілюстрацій, то одні діти говорять, що їм дуже подобаються малюнки Анни Хьоґлунд, а інші – що малюнки їх трошки лякають. Але це також означає, що вони привертають увагу дітей, пробуджують якісь почуття та емоції.. — Про книжку «Усі запитують чому?»

З книжки «Усі запитують чому?»

Чому люди помирають? Бабуся померла в лікарні. Я пам’ятаю, як колись ми проводили час удвох, пам’ятаю всі наші затишні кавування та розмови. А тепер її немає, хоча вона є на безлічі фотографій. Дивно, коли хтось є, але водночас його немає. Я вже ніколи не піду до неї в гості. Вона не знатиме, як мені ведеться. Колись я теж помру, але зараз не хочу про це думати. Може, тоді щось почорніє чи щось таке. Якось людина просто зникає з цього всього. Але зараз я живу.