Дім на краю світу

«Дім на краю світу» — роман 1990 року американського письменника Майкла Каннінгема.

Цитати

Я, звичайно, сподівалася, що він виросте традиційним чоловіком, познайомиться з дівчинкою й матиме дітей, але розуміла, що це рішення — поза сферою мого впливу. Джонатан вирішуватиме все сам. Але ж Боббі — милий розгублений хлопчик без видимих амбіцій і спірного рівня інтелекту... Якщо Джонатан залишиться прикутим до Боббі, то може й не дізнатися, що пропонує широкий світ. Боббі — плоть від плоті Клівленда, а я знала, яке майбутнє тобі світить у Клівленді.

Років до тридцяти мені здавалося, що якщо відкинути зовнішність, звички й зо пів десятка непохитних переконань, то там, де в мене мала би критися особистість, зяє порожнеча.

Я не сказав би, що був щасливим. Не настільки мої почуття однозначні, щоб назватися щастям. Я просто був тут і тепер — можливо, вперше за ціле своє доросле життя. Та мить випадала зі звичайного плину часу, але вона в мене була, вона була повністю моєю. Та мить заповнила мене вщерть. І я зрозумів: навіть якщо скоро помру, то я це пізнав — цей зв’язок із власним життям, його помилками і навіженими успіхами.

Про вроду

Накладати макіяж потрібно обережно, ніби розміновуєш бомбу; натомість гоління — дія покваплива й неточна, від неї в умивальнику залишаються багряні крапельки крові й білі ляпки з волоссям, мертвим, як скинута зміїна шкіра. Намиливши обличчя, я довго вдивлявся в дзеркало й оцінював ефект. Підведені чорним очі по-павучому зблискували над пишною білою піною. Не був я схожим на даму, але й мужнім не був. Я — щось геть інше. Існує дуже багато різних способів бути вродливим.

Про смерть

Мені спало на думку, що мертві теж беруть участь у триванні історії світу, просто на певній дистанції. Смерть — вона така: ти присутній і відсутній водночас, а твої друзі й далі базікають поміж ламп і меблів про того, ким ти вже не є.

Про любов

У ту мить я вірив, що нікого в житті не любив, крім батьків і цих двох осіб. Можливо, від свого першого кохання ми так ніколи й не оговтуємося. Можливо, в підліткових поривах ми розкидаємося відданістю надміру легко й майже бездумно, бо помилково вважаємо, що на все наше життя нам вистачить почуттів, які ми зможемо віддати всім, кому захочемо.

Про дім

Тепер ми живемо посеред поля з видом на гори. Між дощок нашого паркану пробиваються колючі сині квіточки. Бджоли гудуть в екстазі щоденної роботи, а молочно-біле небо клаптями звисає за деревами. Гори ці старі, зношені дощем і вітром. Тут немає величі й анархії, як у фотогенічніших хребтів. Ці гори відкидають гладеньку тінь, їхні кряжі не нагадують про скрегіт континентальних плит. Вони поросли рівною бородою сосен і вирізають з неба скромні півмісяці.

Коли перед нами проступають сині обриси дому, я згадую: дім — це ще й місце для втечі. І це наш дім; можемо втікати від нього, а можемо й повертатися сюди.