Дубровний Юрій Михайлович

Дубровний Юрій Михайлович

Стаття у Вікіпедії

Юрій Михайлович Дубровний (15 квітня 1954, Стрий, Дрогобицька область, Українська РСР, СРСР — 1 липня 2025) — радянський футболіст. Півзахисник, відомий виступами за «Карпати» (Львів). Також грав за «Авангард» (Стрий), СК «Луцьк», «Ністру» (Кишинів), СКА «Карпати» (Львів), ФК «Львів», «Галичина» (Дрогобич).

Цитати

«Народився я 15 квітня 1954 року в славному галицькому футбольному місті Стрию. Саме тут у восьмирічному віці я захопився грою у футбол. Разом зі своїми однолітками по декілька годин на день ганяв м’яча. На той час я з сестрою Любою та батьками мешкав на вулиці Базарній. Неподалік мого будинку знаходився стадіон «Авангард». Тоді я ще не знав, що футбол стане справою мого життя. У 1966 році у Стрию відкрилася дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ), директором якої був призначений Теодозій Федорович Сисін. Я разом зі своїми друзями прийшов та записався у секцію футболу ДЮСШ для того, щоб навчитися по-справжньому грати у футбол. Моїми першими футбольними наставниками були Олексій Петрович Кухар та Володимир Михайлович Алєксєєв. Разом зі мною ази футболу пізнавали Володимир Стрельбецький, Ігор Дергало, Анатолій Тихонович та інші». — про те, як розпочався шлях у великому футболі в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)

«Ні, мій батько Михайло Васильович, ані моя мама Євстахія Михайлівна, так як і моя сестра Люба, до спорту не мали жодного відношення. Правда тато був вболівальником і часто відвідував матчі за участю стрийських футбольних команд. Щоправда усі ми дуже часто любили дивитися спортивні передачі по телевізору. А що стосується мого захоплення футболом, то жодних перепон з боку моїх батьків я ніколи не відчував. Головне, казали мені тоді батьки, щоб виріс справжньою людиною». — про те, як до захоплення футболом ставилися батьки в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)

«Я завжди захоплювався грою футболістів київського «Динамо» та збірної СРСР Володимира Мунтяна та Віктора Колотова, а також грою легендарного захисника мюнхенської «Баварії» та збірної Німеччини Франца Беккенбауера. Серед діючих гравців світового футболу мені імпонує гра футболіста каталонської «Барселони» та збірної Аргентини Ліонеля Мессі». — про те, хто був кумиром серед футболістів у юнацькі роки в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)

«У 1972 році я закінчив Стрийську середню школу № 2 і невдовзі отримав повістку в армію. Служити довелося у древньому Львові, в спортивній роті. На початку моєї служби нами опікувався тренер Борис Вульфович Гріншпун. Незабаром його змінив на цій посаді відомий на той час футбольний спеціаліст Ернест Шандорович Кеслер, відомий своєю тренерською роботою у Львівському політичному училищі, а згодом і у СК «Луцьк». За якийсь час мене і Анатолія Тихоновича перевели до Луцька. На той час ми виступали у другій всесоюзній футбольній лізі. ...Прийняли нас у команді чудово. У ті роки у другій всесоюзній лізі виступало 22 футбольні команди. Серед цих команд були такі, які боролися за путівку до першої ліги. Наша команда – СК «Луцьк» – була добрим середняком. Головним завданням нашої команди була підготовка висококласних футболістів. Тоді ми більше грали у своє задоволення. Разом зі мною і Анатолієм Тихоновичем тоді виступали: Юрій Дарвін, Віктор Никитюк, Анатолій Бойко, Анатолій Рибак, Анатолій Голубцов та Орест Коцюмбас, який згодом перейшов у львівські «Карпати»». — про те, як потрапив до СК «Луцьк» в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)

«Роздумував недовго, але погодився на переїзд лише з другого разу. Вперше прийшов на тренування ФК «Карпати» (Львів) весною 1974 року. Але після першого тренування стало якось ніяково. На тренуванні футболісти львівських «Карпат»: Іван Герег, Лев Броварський, Володимир Данилюк, Роман Хижак, Ростислав Поточняк, Остап Савка, Ярослав Кікоть, Олександр Ракитський та інші творили чудеса. Я був переконаний, що не впишусь у їхню гру і тому вирішив залишити цю команду. А вже взимку 1975 року я остаточно вирішив для себе, що мрія мого дитинства – це реальність. ...Що стосується футболістів, то вони з розумінням поставилися до новачків. Крім мене до «Карпат» прийшов і воротар Емеріх Майороші. Ніякої неприязні до себе ми не відчували. Мені особисто на початку моєї футбольної кар’єри у «Карпатах» допомагали Ярослав Кікоть та Остап Савка. Ми у свою чергу намагалися не нехтувати довірою досвідчених футболістів». — про те, як перейшов у 1974 році до львівських "Карпат" в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)

«У 1976 році федерація футболу СРСР, для кращої підготовки національної збірної до чемпіонату Європи та Олімпійських ігор, провела два чемпіонати СРСР серед команд вищої ліги – весна та осінь. В обох львівські «Карпати» були дуже близькі до завоювання перших клубних медалей у вищій лізі в історії команди. Провести два чемпіонати СРСР з футболу серед команд вищої ліги в один рік, на мою думку, було безглуздим. Чому? Зараз поясню. Усе, що підлягає експериментуванню у провідних європейських країнах спершу ретельно вивчають провідні спеціалісти. І тільки після позитивного аналізу впроваджують це у життя. У СРСР було все навпаки, люди спершу щось робили, а пізніше виправляли помилки. Я ще раз хотів би зазначити, що рішення провести два чемпіонати в один рік від самого початку було хибним. Тому, що у весняному чемпіонаті СРСР усі команди грали без завзяття, оскільки жодна з команд не понижувалася у клас «Б». А осінній чемпіонат мав розставити усі крапки над «і». Львівські «Карпати» у цих чемпіонатах двічі були четвертими. В осінньому чемпіонаті перед останнім туром львів’яни посідали другу сходинку, поступаючись тільки московському «Торпедо». В останньому турі ми вдома, у Львові, приймали ленінградський «Зеніт». У випадку перемоги, ми б вперше в історії завойовували срібні медалі осіннього чемпіонату СРСР серед команд вищої ліги. На мою думку, на поразку від ленінградського «Зеніта» спрацювало два фактори. Перед матчем у Львові наша команда у Москві зіграла у нічию – 1:1 з командою «ЦСКА». Тоді у Москві лежав сніг, літаки не літали, а ми цілу ніч сиділи в аеропорту з надією виїхати до Львова. Врешті-решт керівництво «Карпат» вирішило їхати поїздом. Уявляєте собі – 26 годин довелося віддати дорозі. Замучені і невиспані ми приїхали до Львова, за дві доби до початку матчу проти ленінградського «Зеніту». І поставилися ми до суперника дещо легковажно. Це вже друга помилка і, на мій розсуд, найвагоміша. Усі ми та наші палкі вболівальники були впевнені у перемозі. У тому матчі гравці ленінградського «Зеніту» зуміли забити нам три м’ячі. При рахунку 0:2 ми пробили пенальті. Наш штатний пенальтист Федір Чорба, який вважався асом з пробиття 11-метрових, на превеликий жаль, схибив. У підсумковому результаті нас обігнали динамівці Києва, а тбіліське «Динамо» зрівнюється з нами за кількістю набраних очок. Але, маючи кращу різницю забитих та пропущених м’ячів, бронзові медалі поїхали у столицю сонячної Грузії». — про особливості чемпіонату 1976 року в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)

«Пізньої осені 1981 року начальник команди «Карпати» (Львів) Михайло Павлович Кусень приніс нам звістку, що з наступного року у Львові буде виступати об’єднана команда міста та армії. На мою думку, ніхто не очікував, що це об’єднання спричинить руйнування двох популярних клубів. Опікуватися новою командою став командувач ПрикВО, генерал армії Валерій Олександрович Бєліков. Він любив футбол, але не врахував місцевих традицій. До складу новоствореної команди набирали потрібних їм гравців. Я їх не цікавив, тому вирішив підшукати собі нову команду. Мною зацікавилися одеський «Чорноморець» та кишинівський «Ністру». Умови, які запропонувало мені керівництво одеського «Чорноморця», мене не влаштували, натомість молдавська команда їх виконала. Хотів би зазначити, що у «Ністру» тоді виступали екс-гравці львівських «Карпат»: Ігор Мосора, Василь Щербей та Григорій Батич, з якими я встиг пограти у Львові». — про те, як перейшов до Молдавії, де виступав за місцевий клуб «Ністру» в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)

«Із 1987 по 1992 роки я виступав у Східній Німеччині. Грав за армійські футбольні команди міст Ельсталь, що біля Потсдаму, Еберсвальде, яке знаходиться біля столиці Німеччини – Берліна та у самому Берліні. Це був чемпіонат військових команд Німецької Демократичної Республіки. Разом зі мною грали такі радянські футболісти як: Юрій Аджем, Валерій Петраков, Анатолій Коробочка та Василь Швєцов». — про свою закордонну футбольну кар’єру в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)

«У 1976 році львівські «Карпати» проводили календарну зустріч у Єревані проти місцевої футбольної команди «Арарат» у рамках чемпіонату СРСР серед команд вищої ліги. Ми прилетіли літаком і нас поселили у готелі. Через деякий час прийшов наш тренер і сказав, щоб ніхто нікуди не розходився, усі чекають у своїх готельних номерах, через 15-ть хвилин виїзд на стадіон. Я, звісно, чекав у номері. Проходить вже 30 хвилин і я йду дізнаватися у чому причина, чому ми не їдемо на стадіон. З подивом мені говорять, що усі футболісти львівських «Карпат» 15-ть хвилин тому поїхали на гру. Я вибігаю з готелю і не знаю, що мені робити. Але дивлюся, що недалеко від готелю стоїть міліцейська машина, підхожу до них і пояснюю їм, що я футболіст львівських «Карпат» і сьогодні ми граємо з «Араратом», що уся наша команда автобусом вже поїхала на стадіон і що мене забули покликати з номера. Вони, не роздумуючи, запропонували мені сісти у машину та підвезли мене на стадіон. З подивом глядачі дивилися як на бігову доріжку виїхала міліцейська машина і з неї вийшов я у спортивному костюмі. Я подякував працівникам єреванської міліції і побіг тренуватися на футбольне поле. Мою відсутність ніхто з нашого тренерського штабу не помітив, а футболісти дуже сміялися». — про курйозні історії, пов’язані з футболом в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)

«У 1976 році я одружився з чарівною жінкою Ольгою. Разом з нею ми виховали двох доньок – Юлію, яка на даний час працює у одному із медичних закладів Львова та Наталю, яка викладає у Національному університеті «Львівська політехніка». Мій онук, якому вже 13 років тренується у СДЮШОР «Карпати» (Львів)». — про свою родину в інтерв'ю сайту "Фортуна" Віч-на-віч. Юрій Дубровний: «Футбол ставс правою мого життя» (4 лютого 2021 року)