Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні

«Дреди, батли і "стіли". Два століття субкультур в Україні» — книжка української фольклористки та антропологині Дар’ї Анцибор, присвячена дослідженню того, як українська молодь упродовж століть виборювала своє право на культурну ідентичність. Авторка простежує розвиток молодіжних культурних течій — від імперських та радянських часів до доби незалежності України.

Цитати з книжки

Юність — це час, коли із цікавістю пізнаєш життя, шукаєш своє місце в суспільстві, прагнеш задоволення своїх потреб, і коли щось не подобається — готовий боротися за свою ідею і висловлювати позицію через різні форми протесту. А це не тільки марші, пікети чи голодування, але й зовнішні маркування в стилі одягу, музиці, специфічному сленгу тощо. Це нормальний процес, але він, звісно, викликає спротив у тих, хто звик жити за традиційним ладом. Таке несприйняття спонукає молодь іще більше гуртуватися за інтересами і протестувати проти усталених у суспільстві практик.

Серед розваг у київської шпани були прогулянки Крещем (Хрещатиком), де вони буквально шпильками чи голками підколювали неуважних жінок, чіпляли самотнім дівчатам ззаду напис «шукаю чоловіка», щоб потім йти за нею і виклично улюлюкати, свистіти й вищати.

На практиці виходило, що жовтенята, піонери й комсомольці носили однаковий одяг, проходили ритуали посвячення, вивчали однакові тексти, співали однакових пісень, мали вдосталь часу на спільне дозвілля у таборах, але водночас усе одно не мали ознак реальної субкультури. Як так сталося? Напевно, головна причина таки криється у тому, що це була спущена зверху ідея. Вона не йшла від самих підлітків, за них її повністю прописувала держава.

З початком холодної війни в Союзі оголосили «боротьбу з космополітизмом». Усе іноземне, особливо західного виробництва, оголошували антирадянським і піддавали забороні. Але молодь, яка не застала у свідомому віці жахіть 1930-х, уже не хотіла мовчати. Вона прагнула свободи, легкості й танців. Виросло покоління, що не бажало відповідати за проблеми цього світу з його війнами, жорстокістю, голодом, убивствами й бідністю. Як пишуть дослідники, це був юнацький бунт дітей безвиході, які втікали від страшної реальності, створюючи паралельний простір життя. Америка в ньому була символом справжньої свободи.

Субкультури особливо цінують за можливість творчо себе розкрити, проявити свою індивідуальність. Звідси цей незвичайний одяг, стильні зачіски, поведінка, яка вибивається від «загальноприйнятої». Проте ставлення суспільства до самовираження потроху теж змінюється. І те, що в умовних 1990-х чи 2000-х щиро дивувало більшість, сьогодні вже сприймається набагато спокійніше, якщо не буденно. Скажімо, діти фарбують волосся у яскраві кольори вже в початковій школі, хоча у 2000-х проблемно було знайти фарбу. Не кажучи вже про походи до директора, якщо прийдеш із синіми пасмами. Хоча про що я говорю, коли в деяких школах забороняли проколювати вуха чи відрощувати волосся хлопцям. З іншого боку, це все не означає, що молодіжні субкультури відмирають. Змінюються, підлаштовуються, звужуються чи, навпаки, розширюються, розпливаються, але точно не відмирають остаточно. До того ж іще є чимало олдових хіпі, панків, скінхедів, бібоїв, рейверів, скейтерів чи готів, які вміють розказати справжні цікавинки про життя у спільноті.

Критика

	У межах світового ринку «Дреди, батли і “стіли”» — далеко не перша й точно не остання книжка про субкультури. Своєрідним проривом її робить лише те, що відображено в другій частині назви — «…Два століття субкультур в Україні». Акумулювавши напрацювання українських колег-науковців і додавши власні матеріали, Дар’я Анцибор вчергове продемонструвала, що все вирішує контекст. Неможливо прикладати до себе досвід вільного світу, випускаючи з уваги, що у XX столітті українські субкультури розвивалися в тоталітарному СРСР, що однією заржавілою підстригальною машинкою скубав і коки стиляг, і кучері хіпі. Або ж що принцип DIY у західних та українських панків — це дві великі різниці: одні протестували проти консьюмеризму, інші викручувалися, адже часто не мали найнеобхіднішого. Тож хто розкаже нам про нас, як не український нонфікшн? Бо, знаєте, навряд етикетною формулою американських хіпі було вітання «— Срав пес! / — На КПСС!», а от хіпі у Львові часто віталися саме так (майже як у Миколи Хвильового, коли в новелі «Лілюлі» паровик у степу кричить нецензурну фразу, яка римується з КП(б)У). І все це треба досліджувати. — Зі статті «Від вертепної кози до рокерської: новий нонфікшн Дар’ї Анцибор «Дреди, батли і “стіли”: Два століття субкультур в Україні»»
	— Валерія Сергєєва

	Так само спостережливо й чуйно Дар’я Анцибор говорить і про особливості сучасних українських реалій, як-от спроби деколонізації в межах субкультур та роль субкультурників вже як військовослужбовців у російсько-українській війні: наприклад, представники брейкінгу намагаються довести, що рух «рашн степ» насправді є одним із елементів українських народних танців, а багато ультрас зараз відстоюють нашу незалежність на полі бою. Таких прикладів безліч — і за допомогою них авторка «Дредів, батлів і “стілів”» виходить на глобальніші висновки: так би мовити, від ідентичності однієї конкретної спільноти до самосвідомості цілого суспільства. Власне, такі «нішеві» книжки про маргінеси є аж ніяк не менш важливими за аналізи явищ, що належать умовному центру. — Зі статті «Від вертепної кози до рокерської: новий нонфікшн Дар’ї Анцибор «Дреди, батли і “стіли”: Два століття субкультур в Україні»»
	— Валерія Сергєєва