Дочки дракона
Дочки дракона (англ. Daughters of the Dragon) — історичний роман американського письменника Вільяма Ендрюса, перша частина однойменної саги. Книжка присвячена трагічній долі корейських «жінок для втіхи» — жертв сексуального рабства, до якого японська армія примушувала дівчат і жінок під час Другої світової війни. Роман поєднує елементи сповіді, історичної реконструкції та художнього осмислення травматичного минулого.
Цитати
[ред.]Ця квітка почалася з насінини і була захована в холодній, темній землі. Одного дня, коли земля була теплою та вологою, маленька насінина розкололася і почала пробиватись у світ, який не бачила. Уяви, якою відважною вона була! Вона не знала, що на неї чекатиме, коли проб’ється крізь землю. Пекельне сонце? Ніж садівника? Копито корови, що розчавить її? Але насінина відважно пробивалася, щоб одного дня стати гарною квіткою. Вона вказує на мене пальцем. — У тебе має бути відважність насінини, Анно. Без неї ти залишишся похованою. Ти зігниєш і помреш. Неважливо, наскільки ти розумна чи гарна, скільки в тебе грошей чи друзів. Якщо в тебе немає відваги, ти ніколи не розквітнеш квіткою, якою маєш бути[1]. |
Разом вони для мене наче весь світ. Я дивилася на тата так, як дивишся на яструба високо в небі й думаєш, а як то воно — літати? Одним кивком чи підбадьорливим словом він змушував мене повірити, що я теж можу літати. Я виходила на подвір’я, широко розпростувала руки і вдавала, що ширяю, мов яструб. Тато спирався на двері, спостерігав за мною і сміявся. Саме мама, як коріння дуба, заземляла мене. Вона повчала, що для того, щоб ширяти, як я то уявляла, потрібна важка праця і дисципліна — те, чого мені поки бракувало[1]. |
— Як ти знаєш, дракон це потужний символ. Та в Кореї двоголовий дракон надзвичайний. Дві його голови спрямовані у протилежні боки, на схід і захід. Голова, звернута на схід, захищає Корею від Японії. Голова, звернута на захід, захищає нас від Китаю. А дракон боронить тих, хто ним володіє, щоб вони могли служити Кореї[1]. |
Так, але також маєш це знати, бо ти кореянка. Маєш знати, що сталося із твоєю країною[1]. |
— У тебе дуже гострий розум, Анно, це очевидно. Але ти кореянка, а корейці ухвалюють рішення інакше. Ми користуємося не лише розумом, а й серцем. Кажучи «я думаю», ми вказуємо на серце. Тож дозволь мені сказати, що я думаю, — сказала вона, вказуючи на серце. — Я думаю, що ти намагаєшся віднайти те, що лежить тобі до серця, але розум стає на заваді. Ти приїхала до Кореї, щоб дізнатися щось про себе, щось, для чого не можеш просто скласти список плюсів і мінусів. Тому, після того як я віддала тобі гребінець, ти прийшла до мене. Не віддала його чиновникам, навіть коли ті погрожували. Якби ти обдумувала ці рішення — якби серце не йокало — то ніколи не ухвалила б їх. Тож скажи мені, Анно Карлсон, що тобі каже про майбутнє серце[1]? |
Примітки
[ред.]
