Дмітрієва Оксана Федорівна

Оксана Дмітрієва

Стаття у Вікіпедії

Оксана Федорівна Дмітрієва (нар. 22 серпня 1977; м. Краматорськ) — українська режисерка театру ляльок, головна режисерка Харківського театру ляльок, акторка, драматургиня-інсценувальниця, театрознавиця, художниця-фотографка та художниця-графікеса. Заслужена артистка АР Крим (2006).

Цитати

Вивіска «Театр ляльок – це для дітей» — неправильна. Наш театр славився тим, що до війни був потужний репертуар і для дітей, і для дорослих глядачів. І Мольєр, і Шекспір, і Маркес були в репертуарі. Під час війни ми тричі побували у Франції на фестивалі у Шарлевілі – найкращому фестивалі ляльок у Європі. І мені було дуже приємно, коли на виставі «Жираф Монс» була повна зала дорослих і дітей. Після цієї вистави про події війни директор фестивалю написав: «Оксано, Ви поїхали, а в Шарлевілі продовжують говорити про життя маленького жирафа».

Глядач завжди вимагає чогось простого на зразок комедії. Але ми повинні вести глядача і маємо пропонувати незручну розмову. Ми не можемо бути відокремленими від того, що відбувається зараз. Тема відірваності від Батьківщини або тема повернення людини з війни в суспільство, яке теж травмоване, – це дуже важливо. Нам усім не вистачає любові, терпіння, емпатії. Тому класичні тексти – це діаманти, бо вони відгукуються на виклики нашого часу. Інша справа, що треба, аби хоча б раз на десять років з'являлися нові переклади того ж Шекспіра, Евріпіда, аби ці переклади були свіжим оком на болючі теми. В роботі з акторами ми викристалізовуємо ці тексти, залишаючи лише актуальне.

Коли наше життя вирішують чиновники, які не мають ніякого професійного відношення до театру, це веде до руйнації. Чиновники не знають імен і цінності тих творчих людей, які є в просторі цього міста. І це дуже виснажує і викликає лють.

Мабуть, сама доля пропонує мені такий сценарій – працювати з різними театрами і митцями, літературою. Це дуже цікаво і складно, бо завжди це пошуки чесного діалогу. Моя можливість займатися зараз мистецтвом – велика відповідальність і розкіш щось промовляти, коли хтось жертвує своїм життям на війні.

Ми ж не стали українцями в одну мить. Наприклад, я та людина, яка виросла на російській літературі, і для мене була важлива рефлексія через «Медею», аби переосмислити багато речей. До повномасштабного вторгнення тема роду почала звучати у Харківському театрі ляльок. Ми зробили складну виставу за мотивами Гарсія Маркеса «Сто років самотності». Це теж були спроби відповісти на запитання, хто я, навіщо я і куди прямую. Ми не зможемо рухатися в майбутнє, якщо не зробимо діагностику минулого. Я дуже вдячна замдиректорці франківського театру Ірині Чужиновій, яка влучно висловилася, що Медея — це Касандра навпаки. Касандра передбачає майбутнє, а Медея повинна зібрати пазли минулого. Якщо ми не будемо розмовляти про травми минулого, то не зможемо рухатись далі. Це складна і безкінечна праця від особистих рефлексій до колективних.

У нас свій власний шлях. Поки ми самі себе не почнемо поважати і відмічати свої перемоги, ніхто інший цього не побачить. У нас багато проблем, зокрема якщо я почну зараз говорити про наш Харківський театр ляльок, це займе кілька годин і здаватиметься, що це одна суцільна проблема. Я хочу говорити про гідність. Завжди цікаво дивитися на інші театри, коли ми чомусь дивуємось, це стає нашим особистим надбанням. Відношення акторів Сараєвського театру було дуже відповідальним, фантастична дисципліна, довіра і професіоналізм. Цей театр працює і з класикою, і з сучасними текстами, і потужна робота з гострими для суспільства темами. Це щастя працювати з талановитими людьми, які ніколи не бувають простими.

Франківці відкриті, щедрі на емоцію і дуже особливі своєю яскравою енергією. Актори франківського театру багато працюють, у них надскладний графік. Коли я подивилася на цей графік, то подумала, що це просто за межами можливого, але Ростислав Держипільський з усмішкою сказав, що все вийде. Так і трапилося. — Про співпрацю з франківським драмтеатром

Я актороцентричний режисер, який закохується в команду, з якою працює. Тому будь-який колектив, який Ви пригадали, особливий і неповторний для мене. Завжди складно ставити вистави не в стінах рідного театру, бо вдома, у Харкові, ти вже розумієш і відчуваєш своїх акторів навіть не говорячи. Це контакт, який ми встановили за багато років співпраці. А подорожі завжди відкривають щось нове, коли ти за дуже короткий час маєш відчути людину, аби вона змогла довіритися і стати співавтором роботи.