Московська стихія, культура й мова були поширені в Києві і впливали на нас, українську молодь, у літературі й особливо в школі, де всього вчено по-московськи і не було української мови, навіть як окремого предмету. Так зростав я й мої товариші підо впливом двох стихій рідної української й шкільної московської, двох мов української і московської. Так почалося за дитинства, так продовжувалося і далі за часів шкільних. Але українську мову, письменство, наукову й популярну українську літературу дорогоцінні пам'ятки народньої словесности ми знаходили поза мурами школи, і я остільки засвоїв тоді чисту українську мовународню, літературну й наукову, що міг широко прикласти її в своїй громадській праці[1].
Моя українізація не була примусовою, а мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 року. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець[2].
Київ з його незліченними пам'ятками являв собою немов музей старовини; вони були за наочну школу для студій над його історичною топографією й історією. Отож, проживаючи в ньому, зразу на Подолі, а згодом за студентських уже часів у Старому Києві, знайомивсь я і з його топографією, і з пам'ятками його старовини[1].
Що до мого родинного оточення з боку національного, то воно дало мені сприятливий грунт для засвоєння української мови. Правда, та мова, що її вживали мої близькі, не була чиста українська, а міська, мішана з російською. Проте і в нас, коли збиралися знайомі, співали українських пісень і добре розуміли українську мову, хоч любили закидати по-російськи[1].
Перебування на Подолі в безпосередньому сусідстві з Дніпром-Славутою неабияк позначилося на моїх дитячих роках. Проживаючи в такому великому місті, як Київ, в умовах неначе б і міського
побуту, стояв я тимчасом доволі близько до місцевої української природи, кохавсь у ній і стихійно нею захоплювавсь. Тодішній Поділ зберіг був чимало рис побутової української старосвітчини так само, як і Глубочиця, де жив мій батько, або Звіринець, де я теж пробував деякий час[1].
Трапляється, що відмовитися почесніше, ніж прийняти пропозицію[3].
Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той же час безперечний українець, авторитетний український вчений, — він міг погодити собою різні кола[3].
Багалій, як завжди хитрує, але чоловік він розумний та знаючий, […] із ним добре можна буде працювати, але варто бути пильним[3]. — із записів зі щоденника Володимира Вернадського в 1918 році
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі
