Джо Кокер

Джо Кокер

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Джо Ко́кер (англ. Joe Cocker; справжнє ім'я — Джон Ро́берт Ко́кер, англ. John Robert Cocker, народився 20 травня 1944 року, Шеффілд, Південний Йоркшир, Британська імперія — помер 22 грудня 2014 року, Кроуфорд, Колорадо, США) — англійський співак, який починав як естрадний виконавець під псевдонімом Vance Arnold, потім виконував рок і блюз у пабах як вокаліст команди Grease Band. Кокер вважався одним із найзнаменитіших вокалістів останнього півстоліття — у 2008 році журнал «Rolling Stone» вписав його на 97 місці до свого списку «100 найвидатніших співаків».

Цитати

Поки я буду отримувати задоволення від живого спілкування зі слухачами, поки на моїх концертах буде панувати збудження, доти я буду виходити на сцену.

Єдина причина, чому ці пісні в моєму репертуарі, - людям дійсно подобаються вони.

Насправді, у мене ще повно енергії. Але якщо я коли-небудь вийду на сцену і відчую, що народ не хоче мене бачити, то просто скажу собі: "Досить".

Боже, я ж просто товстий лисий 60-річний хлопець, який співає блюз, ви знали?

Знаєте, в останні роки все у мене виходить на стабільно високому рівні. А ось середина сімдесятих була для мене дуже похмурим часом. У мене були проблеми з алкоголем. Коли в мене запитують: "Джо, що ж тоді з тобою сталося?", я навіть не можу нічого пояснити. На те він і "похмурий час".

Я можу слухати будь-яку музику, мене завжди надихає нова музика. Не слухаючи інших артистів, неможливо працювати над собою.

"Найгірше почуття виникає, коли втрачаєш голос перед концертом. Це трапилося зі мною в Німеччині. Ми збиралися виступити перед 90 тис. телеглядачів. Я прокинувся без голосу. Пішов до лікаря, і він дав мені настільки сильний засіб, що я думав, перетворюся на жінку. Тієї ночі я прокинувся, відкрив рот і не повірив. Я співав, як птах. Я був так наляканий тією силою, яка виходить з мене, що відразу зрозумів, чому люди так бояться ліків".

Цього року мені виповнюється 69 років. Але всередині мене - все той же молодий хлопець, який тільки недавно вийшов на сцену. Розумієте, коли я співаю, моє тіло відчуває все те ж саме, що й тоді, коли я починав свою кар'єру ... Так, я люблю свій вік. Звісно так.

Мене причаровують пісні, які змушують глядачів рухатися.

	Протягом багатьох років я працював майже з усіма.
	Over the years, I've worked with just about everybody.

	Я люблю пісні, які мають рок-н-рол та грув-відчуття.
	I love songs that have a rocking and grooving feeling.

	На жаль, я був у Нью-Йорку, коли сталося 11 вересня.
	Unfortunately, I was in New York when 9/11 happened.

	Європа — це те місце, де я зазвичай скачу.
	Europe is usually where I am usually galloping around.

	Я завжди був фанатом балад, але в наші дні треба бути обережним, не можна перевантажувати людей.
	I have always been a sucker for ballads, but you have to be careful these days, you can't overload people.

	Відтоді я співав перед великими натовпами, і є таке відчуття, що як тільки у тебе на концерті перевищує 100 000 людей, ти ніби втрачаєш контроль, ти не знаєш, чи справді ти досягаєш мети, чи ні.
	I have sung to large crowds since then, and there is a feeling that once you get over 100,000 people, you kind of lose the control element, you don't know if you are really getting through or not.

	Я гастролюю приблизно з 68-го року.
	I've been touring now since about '68.

	Все залежить від того, чи можу я почути, що мені подобається, і чи можу я вписати це у свій стиль.
	It's all a matter of hearing what I like and seeing if I can make it fit into my style.