Джеймс Мейс

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Джеймс Мейс
James-mace.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Джеймс Ернест Мейс (англ. James Earnest Mace; 1952–2004) — історик, політолог, дослідник голодомору в Україні.

Цитати[ред.]

  •  

Але насамперед, українці не можуть стати повноцінним народом, повноцінними членами європейської цивілізації без передавання сил від держави до людей, яки вміють організувати себе так, що можуть примусити владу зробити те, що вигідно саме для них. Це суть частого нерозуміння поняття «громадянське суспільство». Це не ідеальна система, і може не зовсім демократична, але ліпшої поки що не знайдено[1]. — «Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство», 12 лютого 2003 р.

  •  

В літературі можна було прочитати Булгакова, але було викреслено ціле покоління української літератури, представники якого писали не гірше за представників російського «серебрянного века»: Хвильовий, Яновський, молоді Сосюра і Тичина, переклади з античної літератури Зерова — все можливе і неможливе було зроблено, щоб «викорінити, знищити націоналістичні коріння» не лише з української культури, але навіть з мови, основні інтелектуальні цеглини духовного розвитку будь-якої людської спільноти, і того, що залишилося — стало замало, щоб зробитися повноцінним членом світової спільноти націй[2]. — «Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство», 12 лютого 2003 р.

  •  

Мене часто запитують: чому саме я, корінний американець, і навіщо це мені було треба? Не раз мені хотілося запитати у відповідь: а що потрібно було мільйонам росіян, євреїв, вірменів, зрештою, українців у цій далекий, Богом забутій країні — моїй Америці? Тому що американські громадяни українського походження вимагали досліджень, і мені судилася така доля, що ваші мертві обрали мене. І так само, як не можна займатися історією голокосту і не стати хоч би напівєвреєм, так само не можна займатися історією голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем.[3]

 

Why should I, a born and bred American, take up such a topic? What did I need it for? I have been asked this question very often and I have often been tempted to ask in turn: Why should millions of Russians, Jews, Armenians, and Ukrainians travel across the ocean to that faraway godforsaken country, my America? I did it because Ukrainian Americans required such research, and fate decreed that the victims chose me. Just as one cannot study the Holocaust without becoming half Jewish in spirit, one cannot study the Famine and not become at least half Ukrainian.

  •  

Ніхто не може вирішити за українців як вони вирішують говорити і писати окрім самих українців. Але як вони можуть вирішувати для себе без знання таких слів, які були заборонені (див. «Більшовик України», 1933, №7, де знаходяться цілі списки заборонених слів вид 20-х років)[1]. — «Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство», 12 лютого 2003 р.

  •  

Ніяка держава ніколи не зможе зробити Україну українською. Тільки самоорганізовані українці поза державними структурами зможуть це зробити. І я твердо переконаний, що це таки буде[1]! — «Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство», 12 лютого 2003 р.

  •  

Трагедія незалежної України у тому, що домінантною силою стала не національна, але територіальна еліта, представники якої зберігають всі звички традиційної номенклатури, такі як: думай одне, кажи друге і зроби третє[2]. — «Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство», 12 лютого 2003 р.

  •  

Фактична модель української економіки залишається трикутником, який було видно вже у 70-х роках: номенклатурники-цеховики-кримінальні структури. Тільки тоді натомість цеховиків стають підприємці, яки залишаються більш політиками, ніж бізнесменами. І завжди можуть використовувати інші сторони трикутника, щоб задушити більш продуктивних конкурентів і через те ми бідні. Це фактично так само в Росії[2]. — «Спадщина голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство», 12 лютого 2003 р.

  •  

Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем.[4]На міжнародній конференції про Голокост і геноцид у Тель-Авів у 1982 році.

 

For Stalin to have complete centralized power in his hands, he found it necessary to physically destroy the second largest Soviet republic, meaning the annihilation of the Ukrainian peasantry, Ukrainian intelligentsia, Ukrainian language, and history as understood by the people; to do away with Ukraine and things Ukrainian as such. The calculation was very simple, very primitive: no people, therefore, no separate country, and thus no problem.

Про Мейса[ред.]

  •  

Для мене Джеймс Мейс передусім об'єктивний науковець. Інакше кажучи, він із тих науковців, для яких дослідження і виголошення правди — норма! Вперше побачив його у 1990 році: він виступав на конференції у Києві, говоривши про 1932–1933 роки як про геноцид. Тоді ми, шістдесятники, не були обізнані з таким поняттям, проте завжди свідчили про штучно організований голод в Україні, за що, зокрема, й відсиділи.[5]

  Євген Сверстюк
  •  

Він перейнявся історією та культурою того народу, серед якого оселився, повагою і любов'ю до нього, пройнявся його болем. А головне — дав зрозуміти світові, що чужого болю не буває, коли мова йде про злочин проти людяності.[6]

  Ігор Лубченко

Примітки[ред.]

  1. а б в Екстракт 150(1), 2009, с. 137
  2. а б в Екстракт 150(1), 2009, с. 136
  3. 9 років тому пішов з життя Джеймс Мейс, День.
  4. Мейс Е. Джеймс. Автобіографія. Факти і цінності: особистий інтелектуальний пошук. // День і вічність Джеймса Мейса. / за заг. Л.Івшиної. К.: Українська прес-група, 2005. — С.15
  5. «Джеймс Мейс сприяв творенню нового українського суспільства вільних людей», День.
  6. Пароль: «Джеймс Мейс», День.

Джерела[ред.]

  • Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сондюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3


Bookmark-new.svg