Деян Айдачич

Деян Айдачич

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Деян Айдачич (серб. Дејан Ајдачић, Dejan Ajdačić, нар. 22 січня 1959, Белград) — сербський філолог, етнолінгвіст, літературознавець, фольклорист — доктор філологічних наук.

Цитати

Без знавців слов’янських мов та культур, які нині обслуговують різні галузі, представляти Україну буде нікому. Будь-яка дисципліна не може триматися лише на кількох десятках нехай і фанатично захоплених осіб. Країні потрібна систематичність у вихованні молодих та підтримці інституцій. Кожен, хто працював в університеті, знає, що із загального потоку студентів мало талановитих, що вони вибирають прибутковіші пропозиції та не завжди залишаються в академічних колах.

Гуманітаристика певної країни не потрібна нікому, окрім неї самої. Бо передусім це наукові студії про цю конкретну країну, коли вона має що розказати собі, своїм сусідам та ширшому світові про себе. Якщо цього немає, то будь-яка країна лишається у полоні іноземних фахівців, які мають свої окремі ідеологічні чи національні інтереси. Потрібні ті, хто на належному рівні зможе їм відповісти. Державний підхід до захисту своїх гуманітарних дисциплін (між іншим, і до славістики) має бути системний. Слов’янським народам славістика потрібна і для того, щоб розуміти себе та етнічно близькі народи.

Держава не може розраховувати на повагу до себе, якщо не матиме добрих славістів-дипломатів, славістів-професорів, славістів-перекладачів, торгових представників і політологів. Україна мала б піклуватися про славістів. Славістика є також допоміжною дисципліною для низки експертів. Ще раз зверну увагу, що йдеться не лише про слов’янську філологію, а й про історію, етнологію, археологію, політологію слов’янських країн тощо. Це багатогранна галузь знань, пов’язана з культурою, ідентичністю, бізнесом. Без власних фахівців-славістів ви не зможете адекватно реагувати й чинити спротив порядку денному інших країн. Усе це безпосередньо позначається на деяких дуже суттєвих культурологічних та політичних рішеннях, що стосуються майбутнього.

Занепад славістики 1990-х років торкнувся всіх країн, де політики мають великий вплив на фінансування дослідницьких інституцій та університетів. Як держава ставиться до провадження славістичних досліджень, так вона ставиться й до виховання наступних поколінь дослідників. У слов’янських країнах (що добре може пояснити постколоніальна теорія) чомусь вважають, що вивчення славістики не надто важливе. Майже всюди кількість славістичних кафедр і дослідників зменшується, тому можна говорити про занепад у цих державах славістики. Ситуація абсурдна, тому що саме для цих країн украй важливе питання ідентичності в колі близьких народів, розуміння свого місця серед них із самоповагою та повагою до інших. З цієї точки зору занепад славістики в університетах та дослідницьких інститутах є незрозумілим. Більшість людей не розуміє, що це суттєва потреба. Можна не любити сусідів, але знати їх потрібно.

Занепад русистики був у 1990-х роках, а далі почався певний підйом, бо багато хто зрозумів, що РФ є фактором у сучасному світі. Русистика не може витіснити славістику.

Майже 20 років тому я написав текст під назвою «Кому потрібна славістика?», що фокусується на усіх цих питаннях. Це була така собі провокація, стаття, написана саме для філологічного середовища. Йшлося про те, що й славістика видавалася багато кому непотрібною після розпаду СРСР, падіння Берлінського муру, зникнення ідеологічного ворога та зменшення ролі слов’янських мов в умовах глобалізації.

На жаль, у слов’янських країнах дехто вважає, що славістика не надто потрібна. Думаю, що в цьому Україна випереджає інших. Тут не розуміють, що вона знаходиться у центрі слов’янського світу, між потужною Росією, сильною Польщею, Чехією, Словаччиною та південними слов’янами. Без підтримки університетської славістики не буде майбутніх поколінь дослідників. Україна має талановитих славістів, але їхнє покоління потроху відходить. Що буде, коли вони перестануть працювати?

На початку 1990-х років був короткий, але цікавий період, коли потужні і відомі славісти переїхали або до Італії та Німеччини, або до США. Ці три країни були таким собі магнітом для науковців, хотіли посилити свої славістичні студії. Незабаром по тому виявилося, що західним країнам славістика не надто вже й потрібна, бо про слов’янські народи нібито все відомо: вони є слабкі, переможені. У західному світі ця перспектива відобразилася у зменшенні кількості кафедр славістики, дослідницьких проектів довкола неї. Одного разу мене провели бібліотечними фондами в Берлінському вільному університеті, і виявилося, що література та наукова періодика зі славістичної проблематики закінчуються серединою 1990-х років… Я був дуже вражений цим.

Світ глобалізується, і в цих умовах позиція будь-якої нації, будь-якої релігії стає все менш важливою. Якщо зникне висунутий Александером фон Гумбольдтом принцип народу, що покладений в основу європейської академічної системи, залишиться тільки глобалізований світ, у якому гроші існуватимуть незалежно від нації. Стане не важливо, якої ти нації, і так само — яка твоя культура, якої ти ідентичності. В ситуації, коли культура та ідентичність не є важливими, можливо, бізнесу буде легше. Цікаво лишень, яка мова буде головною в такій ситуації — китайська чи англійська? Ніхто не гарантує, що друга. Це буде світ без різних культур і націй. І ось тут варто запитати: культура потрібна чи ні?

Славістику у звичайному сенсі розуміють як славістичну філологію. Мова насправді про ширше явище — про славістичну археологію, географію, політологію, етнологію, фольклористику і так далі. Це ціла низка дисциплін, які займаються дослідженням слов’янських народів. Важливим питанням є те, навіщо славістика у своєму широкому значенні потрібна спільноті, суспільству? Представники академічних кіл та особи, які до них не належать, мають різні погляди щодо цього. Тут варто подивитися на ставлення до славістики у слов’янських і неслов’янських країнах.

Сьогодні є проблеми з набором студентів на славістику в Києві на рівні бакалаврату, про магістратуру годі й казати. Соціальний капітал цих дисциплін низький, викладачі та дослідники зневажені, що є наслідком зневаги до знань у суспільстві. Якщо не буде підтримки академічно, культурологічно чи дипломатично спрямованим знанням, то не буде й кадрів, здатних обслуговувати інтереси видавництв, університетів, посольств…

Українці іноді поводяться як ображена дитина, яка хотіла б, щоб її країну любили, але нічого не робить для цього. Інші країни серйозно ставляться до промоції своїх мов та культур. Французький інститут, Центр Сервантеса, Центр Камоенса, центри «Вікно в Америку», Польський інститут, Британська рада є тому доказом.

Якщо говорити про дуже потужну французьку славістику першої половини ХХ століття, то сьогодні її майже немає. Для французької культури, на мій погляд, це соромно, але це їхня справа. Потужною досі є Американська славістична асоціація, яка щороку проводить великі конференції за участі тисяч осіб. Але не варто думати, що за якістю це дуже потужні славістичні дослідження. У всіх тих переформатуваннях, про які говоримо тут, мені здається, Німеччина лишається найсильнішою з-посеред західних країн. Вона такою була і є. Наприклад, переклади всіх чотирьох основних історій слов’янських літератур зроблені лише німецькою (їх немає, скажімо, слов’янськими мовами). На з’їздах славістів доповіді німецьких колег охоплюють багато аспектів.