Деркач Борис Юрійович

Деркач Борис Юрійович

Стаття у Вікіпедії

Борис Юрійович Деркач (14 січня 1964, Харків, Українська РСР, СРСР — 18 травня 2019, Харків, Україна) — радянський і український футболіст, захисник, майстер спорту СРСР (1987).

Цитати

«Здається, удача знову до мене повернулася. Сьогодні я щасливий сім'янин, дружина подарувала мені первістка. Артемці вже десять місяців. І з роботою налагоджується. Займаюсь трансферами: підшукую молодих перспективних парубків в Україні для російського футболу. Я навіть можу сказати: "Про те, що було, не шкодую"». — про зміни у житті після виходу з тюрми в інтерв'ю football.ua Борис Деркач: "О том, что было, не жалею" (8 серпня 2007 року)

«Тоді я виправдав довіру великого тренера. Проходив матч із ЦСКА, у разі перемоги ми ставали чемпіонами Союзу. І ми виграли з рахунком 4:1! Два голи забив я, був дуже гарний м'яч із 35 метрів у «дев'ятку». Тоді здавалося, що мені вдалося осідлати життя і щастя триватиме вічно. Але один день все круто змінив.». — про ставлення Валерія Лобановського до футбольного таланту в інтерв'ю football.ua Борис Деркач: "О том, что было, не жалею" (8 серпня 2007 року)

«Я завжди був бунтарем за натурою, порушував режим, любив погуляти. У Києві звикли до азартних ігор. Якось просадив у казино величезну на той час суму - 20 тисяч доларів. На початку дев'яностих за такі гроші можна було купити п'ять трикімнатних квартир у столиці. Позичити грошей не було в кого - футболісти багато не заробляли. І я вирішив тікати. Друзі сказали, що в Туреччині потрібні талановиті захисники, що там мене приймуть із розкритими обіймами. Але все вийшло навпаки: я там не був потрібен. Через якийсь час мене запросили до угорського клубу вищої ліги «Ніредьхаза». Він бовтався внизу турнірної таблиці, але я все ж таки погодився - подітися було нікуди». — про потяг до азартних ігор та втечу в Туреччину та футбол в Угорщині в інтерв'ю football.ua Борис Деркач: "О том, что было, не жалею" (8 серпня 2007 року)

«Сподіваюся, я згадую цю історію востаннє. Говорити про дурість, яку зробив давно, а вона відібрала найкращі роки життя, зовсім не хочеться… У Будапешті я потрапив до поганої компанії. Потім мене засудили до 11 років позбавлення волі. Але я нікого не вбивав. Адже там дуже суворі закони. Якби когось убив, мені дали б довічне... Я не казав, що нізащо. Я вчинив злочин, але, на щастя, ніхто не загинув. Був розбій, за що мене покарали. Постраждали сутенер, громадянин Угорщини, та дві наші співвітчизниці. Якоїсь миті у мене здали нерви, і я вирішив тікати з в'язниці. Не хочу вдаватися до подробиць, просто повірте на слово: в угорській в'язниці до наших ставляться, м'яко кажучи, погано. Після невдалої втечі мені додали ще чотири роки. Загалом вийшло 16, з них сім – в одиночній камері». — про те як опинився в угорській в'язниці в інтерв'ю football.ua Борис Деркач: "О том, что было, не жалею" (8 серпня 2007 року)

«Якби не мама, не знаю, що зі мною стало б. Багато колег і товаришів від мене відвернулися. Лише кілька відданих друзів лишилися. Олег Лужний, Юра Никифоров, Ахрік Цвейба відвідували мене та підтримували. А у Харкові чекала тільки мати та ще одна дівчина. Виявилося, вона мене любить понад 20 років. Але коли ми з нею зустрілися, у нас не склалося». — про підтримку матері в інтерв'ю football.ua Борис Деркач: "О том, что было, не жалею" (8 серпня 2007 року)

«Два з половиною роки тому, коли звільнився, почав грачувати. Із судимістю важко було знайти роботу, і тоді друзі допомогли купити машину. Одна дівчина, яку я підвозив, мені так сподобалася, що я зважився попросити її номер телефону. Довго не дзвонив, а потім набрався сміливості. З того моменту ми не розлучаємось». — про те як познайомився зі своєю дружиною в інтерв'ю football.ua Борис Деркач: "О том, что было, не жалею" (8 серпня 2007 року)

«Не було зеленого світла. Мене призвали до армії. Службу проходив у київському СКА. Відіграв сезон, одержав запрошення від Лобановського. Дав згоду на перехід до «Динамо», з'їздив із командою на збори. І в цей час з Генерального штабу прийшов папір про мій переведення до Москви, ЦСКА. Там уже й Лобановський нічого вдіяти не зміг. Мені прямо сказали: або їдеш виступати за ЦСКА, або може йти служити на Далекий Схід. Хто проініціював цей папір, мені невідомо. Факт у тому, що Морозов тоді очолював ЦСКА». — про те як опинився в ЦСКА в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Пропонували. У ЦСКА почував себе комфортно, грав регулярно. Жили разом із хокеїстами на базі в Архангельському. Іногородніх було чимало – Татарчук, П'ятницький, Мананніков, Брошин. Там озеро, природа, риболовля. Мені дуже подобалося. Пам'ятаю, як фотографувалися разом із хокеїстами на чолі з В'ячеславом Тихоновим. Після ігор збиралися до кафе на Горького. Колектив виявився спаяним, хлопці – класними. І здавалося, що не так вже й людно у Москві. Цілком міг там залишитися. Проте перед дембелем приїхав Леонід Ткаченко, покликав до рідного «Металіста». Одразу пообіцяли вирішити питання із квартирою. І я вирішив повернутися до Харкова. «Динамо» того року виграло Кубок кубків, 13 гравців викликали до національної збірної СРСР. На той момент не бачив для себе перспективи у Києві – за такої конкуренції було трохи шансів заграти». — про те чому не залишився у ЦСКА в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Саме. Разок зайшов – виграв. Потім другий, третій. Вже не так успішно. Але затягнуло, почав регулярно заглядати у казино. За півроку програв близько 20 тисяч доларів. Величезні на той час гроші – за 15 тисяч доларів, тоді можна було трикімнатну квартиру на Хрещатику купити. А у спальному районі взагалі за три тисячі. Вліз у борги. У «Динамо» отримував близько тисячі доларів на місяць. Треба було щось вирішувати». — про те як проблеми у житті розпочалися з відкриттям у Києві казино в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Так, але там із переходом щось не склалося. Так що на турецький берег я з'їздив даремно. Але незабаром настала пропозиція від болгарського «Левськи». Зарплата від динамівської особливо не відрізнялася, натомість дали 25 тисяч доларів підйомних. Я одразу ж до Києва повернувся, всі борги роздав. Здав і ключі від трикімнатної квартири на Подолі, яку мені організував клуб. І від "Мерседесу". На той час «Динамо» спонсорувала відома німецька авіакомпанія. Якось клуб отримав подарунок від спонсорів – 20 машин цієї марки. Потрібно було відіграти три роки, щоб отримати німецьке авто не службове, а вічне користування. Я відіграв лише два сезони. Мені тоді було 29 років, міг би ще три-чотири сезони до «Динамо» спокійно відбігати. Дізнався б, що таке Ліга чемпіонів. Пузач мене не хотів відпускати, відмовляв від переходу. Мовляв, піти ти завжди встигнеш. Якби не борги, я, мабуть, і не поїхав би». — про те, як повернув вперше борги в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Так, майже рік відіграв у «Евісі». Я називав цей період підтримкою спортивної форми. Потім надійшла пропозиція від дебютанта угорської вищої ліги «Ньіредьхази». Поїхав до Угорщини, відіграв перше коло. Невдало. Перебували на передостанньому місці. За «Ніредьхазу» виступало шестеро легіонерів: три українці, казах і два румуни. Зарплата була зовсім невелика – 400 чи 500 доларів на місяць. Я на той час був не один – із дівчиною жив, дочка народилася. Тренер "Ніредьхази" дав зрозуміти, що особливо не розраховує на мене. І я вирішив перебратися до Будапешта... Хотів із хлопцями поговорити, щоб вони своїм босам про мене розповіли. Олег Ширінбеков виступав за "Вашаш", Василь Рац - за "Ференцварош", Віктор Грачов - за "Дебрецен". Також були надії у сусідній Австрії знайти команду. Євген Лемешко, під керівництвом якого я грав у «Металісті», кликав у Запоріжжі, він прийняв там місцеве «Торпедо». Але повертатись до України я не хотів. Ринку агентів тоді ще не було, із футболом довелося закінчувати. І невдовзі зв'язався з поганою компанією». — про те як в Угорщину переїхав транзитом через Миколаїв у інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Час був такий. Розгул злочинності. До сусідньої Польщі та Угорщини їздили хлопці з усього Союзу. Заробити. Методи при цьому різні застосовувалися. Факт у тому, що я теж потрапив у цю течію. Там можна було заробити набагато більше, ніж у «Ніредьхазі». І мене засмоктало». — про те що українці очолювали дві найбільші ОЗУ в Угорщині в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«З рушниці – вдома. Дід брав мене на полювання з шести років, полювали на звіра у чернігівських лісах. А ось пістолет у руки взяв уже справді лише в Угорщині. Заради справедливості, я пробув у цьому «бізнесі» недовго. У в'язницю потрапив через епізод із озброєним пограбуванням. Підстрелив сутенера, який не хотів платити «данину»». — про те де навчився стріляти в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Так, дали 11 років. Сидіти цей термін у в'язниці не хотілося. Ми з спільником вирішили організувати втечу. Звичайно, нам допомагали: підкупили охорону, під час побачення передали пилку, мотузки. У нас у камері були дві залізні сходи за півтора метра заввишки, щоб на другий ярус нар залазити. Допомогли хлопці із сусідніх камер – там в одній грузині, в іншій білорус із чеченцем сиділи. Хлопці занесли нам ще одну драбину». — про те, що в камері попереднього ув'язнення провів близько двох років у інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Наша камера була на третьому поверсі. Сходи нам були потрібні не для спуску, а щоб перемахнути шестиметровий паркан з колючим дротом. П'ять годин ми розпилювали грати і на початку п'ятої ранку 31 грудня 1995 почали спускатися вниз. Як тільки почали спускатися - охорона виявилася пильною. Охоронці з вишок відкрили вогонь на враження. З рушниць американської марки дробовиків "Ремінгтон". Нас врятувала відстань – далеко були від вишок. Поставили драбину, спільнику я допоміг перемахнути через паркан. Він був легкий – важив близько 70 кг. А в мене ваги тоді під центнер – реально качався у в'язниці. Це й занапастило. Сильно роздерся об колючий дріт. У лісі наздогнали собаки. Спільник втік. Потрапив до міжнародного розшуку. Зловили лише за п'ять років». — про спробу втечі з в'язниці в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«4 роки. І ще рік за основною статтею. Усього виходило 16 років. На волю мав вийти 2009 року. Отут мені й допоміг Лужний. Олег на той час уже в лондонському «Арсеналі» грав, а я сам сидів. Його агент Шандор Варга домовився про побачення. Після розмови зі мною Олег дав моїй мамі 10 тисяч доларів, щоби вона з адвокатом ініціювала процедуру мого переведення в українську в'язницю. Мама написала прохання до МЗС України. Процедура зайняла кілька років». — про збільшення терміну перебування у в1язниці в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Не шкодував. Ще Лобановський любив говорити: «Все буде так, як має бути. Навіть якщо буде інакше». Все взаємопов'язане. Бог мені дав випробування, але при цьому вберіг мене. Я витримав дуже багато. Сім років у одиночній камері не кожен просидить. Одразу після втечі мене посадили до карцеру, просидів там до 6 травня 1996 року. Що таке карцер, знаєте? Якщо ні, забіть у пошуковій системі. Все глиняне, дуже тяжкі умови. Потім мене перевели до одиночної камери. Спочатку виводили гуляти щодня рано-вранці, щоб нікого з однокамерників не побачив. Одягали кайданки. Потім уже стали вдень виводити, познайомився з хлопцями, через вікно вже можна було побалакати. Ділилися передачами з волі – кавою, чаєм. Все було нормально». — про ставлення до ув'язнення в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Віджимання на підлозі плюс робота зі штангою. Штанга – це швабра з двома сумками, у кожній з яких лежало по 10 дволітрових пляшок, наповнених водою. Потім мені навіть дозволили тричі на тиждень до тюремного спортзалу ходити. У результаті, коли потрапив до в'язниці, вага була 74 кг. Коли звільнився – вже 107 кг. Лише у карцері не було можливості займатися спортом». — про те чим займався у в'язниці в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Так, після дев'яти років в угорській в'язниці перевели до Ужгорода. Близько року йшло слідство. Дали 15 років, перевели на поселення під Харковом. Звільнили достроково у квітні 2005 року». — про те, що під час переведення в українську в'язницю знову засудили вже за українськими законами в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«З решти тих грошей, які дав мамі Олег Лужний, купив машину. «Грачував» – працював таксистом. Підвозив дівчину, яка мені дуже сподобалась, набралася сміливості, попросила її номер телефону. У результаті Тетяна стала моєю дружиною. Син Артем уже пішов у перший клас, доньці Ганні 5 років. ...Тягнуло назад у футбол. Пробував... Здзвонився з Ахріком Цвейбою, він мене підтримав, дав кілька цінних порад. І я вирішив працювати на себе. Корочку не оформлював - працюємо в парі з ліцензованим агентом Юрієм Предибайло. Якщо оформляємо якусь правочин, він підписує відповідні папери». — про те чим почав займатися після звільнення в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Думки були, але згодом зрозумів, що це не моє. Судді продовжують творити свавілля, заганяють команди. Для тренера це постійні стреси. Мені б щось ближче до селекційної роботи. Ось Ахрік Цвейба зараз до селекційної служби московського «Динамо» влаштувався, радий за нього». — про небажання працювати тренером в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)

«Зараз для мене головне – сім'я. Потрібно дітей ставити на ноги. У мене вже майже 10 років – новий відрізок у житті. Угорські пригоди та в'язницю забув як страшний сон. Чи не зламався. Вважаю, що з непростої життєвої ситуації вийшов гідно. Робота футбольного агента викликає нарікання в багатьох, але я через свою совість ще жодного разу в цьому бізнесі не переступив. З деякими у нас не підписані агентські контракти – лише джентльменські угоди. У цьому просто немає потреби. Хлопці знають, що у будь-якому питанні достатньо мого слова. Я надто багато пережив, щоб зараз дурити людей». — про підсумки життя у 50-річному віці в інтерв'ю ua.tribuna.com Борис Деркач: «Семь лет в одиночной камере не каждый просидит» (4 березня 2014 року)