Дев’ятнадцять сходинок

«Дев’ятнадцять сходинок» — дебютний роман британської продюсерки та акторки Міллі Боббі Браун, події якого розгортаються 1942 року під час Другої світової війни.

Цитати

— А що як війна йтиме безкінечно? Останнім часом газетні заголовки волали про те, як Королівські повітряні сили бомблять Мюнхен, і Неллі відчула, як на згадку про це в неї підскочив шлунок. Якщо британці успішно завдавали повітряних ударів по якомусь німецькому місту, можна було з упевненістю стверджувати, що відповідь не забариться. А отже — бомбитимуть Лондон. Іст-Енд учергове опиниться в небезпеці. Її сестричка, якій було лише сім, майже не пам’ятала початку війни, якій, здавалося, не було ні кінця ні краю. Війна не лише затьмарила дитинство Фло — вона вкрала і її, Неллі, юнацькі роки, коли вона мала б насолоджуватися життям і ні про що не хвилюватись. Утім, тепер уже було не так погано, як на самому початку, коли розбомблювали доки та склади, і не так, як під час Великого бліцу, коли Гітлер націлював свою військову авіацію на житлові квартали, намагаючись зломити дух британців. Нічого в нього не вийшло. Вони досі тут, досі б’ються й ніколи не здадуться, як сказав прем’єр-міністр на самому початку війни. Ніколи не здавайтесь. Згадавши промову містера Черчилля, Неллі демонстративно випнула підборіддя. — Війна не триватиме вічно, обіцяю.

У Неллі видався напружений тиждень на роботі у мерії — вона працювала секретаркою голови району, тож сьогодні їй хотілося бодай дрібку нормальності: хоч трохи пригадати довоєнне життя. До повітряних тривог, продовольчих карток і нескінченних безрадісних новин по радіо. Вона повела свою молодшу сестричку Фло на пікнік у парку. Було спекотно — в таку погоду з нетерпінням чекаєш на похолодання й листопад, але потім картатимеш себе за те, що скаржився на таку благодать.

Їй спало на думку: вона опинилася в майже такій самій ситуації, що й пані голова. Змушена приховувати правду задля блага громади. Неллі це страшенно виснажувало. Щоразу, коли вона гадала, що їй нарешті відкрився шлях уперед, перед нею виростала якась нова перешкода. Чи настане коли-небудь майбутнє, в якому вона віднайде мир і спокій?

Неллі заспокійливо кивнула їм, помахала на прощання і поспішила в протилежний бік до залізничного мосту, сподіваючись, що Джордж та Ем вже там. Вони мусять триматися разом. Після останнього повітряного нальоту Неллі боялася того, що може статися сьогодні вночі, особливо на землі, але й знала, що більше ніколи не зможе змусити себе пройти ті дев’ятнадцять сходинок.

— Ти не впадеш. Я тебе тримаю. Чиїсь сильні руки обхопили Неллі за плечі й тримали її, поки студенти пробігали повз неї сходами станції метро. — Ходімо, виведемо тебе звідси. Неллі дозволила вивести себе рештою тих дев’ятнадцяти сходинок на яскраве весняне сонце, на свіже повітря.