Девід Венґров

Девід Венґров

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Девід Венґров (англ. David Wengrow; нар. 25 липня 1972) — британський археолог, професор порівняльної археології в Інституті археології Університетського коледжу Лондона.

Цитати

Давні греки, зокрема Геродот, писали про землі на північ від Чорного моря як про землі варварських племен, вершників, воїнів, кочовиків, скіфів, людей, що славляться своїми курганами — дуже багатими похованнями цих народів. Такі поховання, як правило, наповнені зброєю, золотом і скарбами, вони прославлені в музейних експозиціях по всьому світу. Думаю, подібне уявлення про стародавні суспільства українського степу притаманне більшості людей. Натомість ідея про те, що під усім цим на метр завглибшки прихована історія міст на 2000 років старших за Геродота, є дивовижно іронічною з огляду на їхню егалітарність. Ми бачимо тут інверсію регіональних стереотипів про цивілізацію та варварство, про демократію та ієрархію.

Завдяки нинішнім науковим ресурсам ми можемо почати розуміти ґрунт як щось більше, ніж просто сховище для артефактів, яким вважали його раніше. Ми можемо почати думати про ґрунт як про своєрідний артефакт, як про архів, який містить унікальний звіт про людську діяльність та історію людства.

Загалом команда Forensic Architecture працює по всьому світу й застосовує метод контрфорензики, щоб досліджувати порушення прав людини. Вони роблять низку проєктів в Україні, серед яких вивчення атаки на Маріупольський драмтеатр, трагедії в Бабиному Яру. Нашу книгу Ейяль Вейцманн сприйняв як поглиблене тематичне дослідження на противагу ідеї про те, що держава — природний результат розвитку, який виникає під час досягнення певного рівня масштабу та складності суспільства. Ця ідея усталилась в археології з концепції міської революції Гордона Чайлда, запропонованої у 1930-х роках. Згідно з нею, найдавніші міста були інкубаторами для держави як ієрархічного суспільства, з централізованими урядовими установами, високим рівнем нерівності й екстрактивною економікою. У цьому коріниться і сучасний спосіб нашого життя. Місто потребує держави, а держава — міста.

Зацікавленню Небелівкою сприяли й особисті контакти. Мій колега, британський археолог Джон Чепмен, співпрацював з українським археологом Михайлом Відейком. Дружина Чепмена болгарська дослідниця Бісcерка Гайдарська мала свого часу за викладача археології мого тестя Мечислава Домарадзького — поляка, що був провідним археологом Болгарії 1980–1990-х. Завдяки цьому вдалому поєднанню професійних і родинних зв’язків мене радо підтримали, коли я почав цікавитися Небелівкою. До того ж дослідники цієї пам’ятки розмістили дані досліджень у відкритому доступі на спеціалізованій британській платформі. Ці матеріали дозволили нам з Девідом Гребером розглянути Небелівку як своєрідний базис для переосмислення процесу урбанізації в історії людства. Ми порівняли її з іншими давніми містами на Близькому Сході, у Мексиці, Китаї та побачили як певні спільні риси, так і деякі відмінності.

З трипільською культурою я познайомився в студентські часи в Оксфорді, близько 25 років тому. Ці пам’ятки нам тоді не представляли як надзвичайно цікаві, це була просто ще одна неолітична культура з величезними поселеннями. У Західній Європі та Північній Америці є дещо зверхнє сприйняття археологічних досліджень, які провадили в колишньому радянському блоці, особливо в розпал Холодної війни. Хоча декотрі були справді новаторськими. Наприклад, геофізична розвідка в Україні 1960–1970-х під проводом Валерія Дудкіна й аеророзвідка під проводом Костянтина Шишкіна — це були дійсно інновації дослідження для тогочасної археології.

Ми не стаємо на чийсь бік у дискусії про те, що таке рання цивілізація. Ми намагаємося показати обидві сторони і дати можливість поміркувати: що таке місто? яким воно могло бути, а яким не було?

Насправді багато егалітарних суспільств, за даними антропології, були досить жорстокими. Коли ви бачите велике, складне суспільство, за замовчуванням постає припущення: це має спиратись на ієрархічну структуру. Якщо ви запропонуєте інший погляд, хтось завжди скаже: о, а як щодо доказів про удари по голові? Або: чому оцей будинок трохи більший за інший? Такі аргументи мають сенс, але вони не означають, що егалітарні спільноти жили абсолютно ідеально, утопічно. Нічого подібного, мабуть, ніколи не існувало. Є чудова рефлексія про це в оповіданні Урсули Ле Гуїн «Ті, хто покидає Омелас». Омелас — вигадане місто, дуже схоже на трипільське мегапоселення. Це ідеальне місто, де всі щасливі та рівні. Але в кінці історії виявляється, що під містом є маленьке підземелля, де постійно мучать невинну дитину. Вочевидь, це меседж про те, що утопічний соціалізм, як правило, пов’язаний з нещастям.

Наша книга для Вейцманна — зразок контрнаративу, різновид судово-медичної експертизи, де щось не обов’язково може бути доведене, а точно визначити, хто винен, не завжди можливо. Єдине, що можна зробити напевне — це надати докази. Вони можуть дестабілізувати офіційний наратив чи то державний, чи то поліцейський. Це працює як колупання дірочок тут і там, від чого загальне бачення починає повільно хитатися. У суді такого може бути достатньо, щоб закрити справу. Коли офіційний наратив починає хитатися, в історії оприявнюються інші можливі наративи, які заповнюють нові вільні простори. Я подумав: це чудовий опис того, що ми намагалися зробити. Чому б не попрацювати разом над чимось? Результатом цього стала виставка «Гіпотеза Небелівки», Центр просторових технологій з Києва, партнер Forensic Architecture, допоміг нам у пошуку підтримки на місцях: українські архітектори, просторові моделювальники збирали для нас дані, інтерв’ювали місцевих фермерів щодо чорноземних ґрунтів, дарами яких вони живуть.

Носії трипільської культури дуже своєрідно чинили зі своїми житлами. Практикували спалення будинків через певну кількість поколінь. Дослідження показали, що спалення не випадкові. У якийсь момент трипільці приймали рішення завершити життя житла. З допомогою величезної кількості палива його спалювали дощенту, що, мабуть, було церемоніальною подією. Ніхто насправді не розуміє, навіщо вони це робили. Непрямий результат такої роботи полягає в тому, що тепер дуже легко дослідити геофізичні дані фундаментів будівель, оскільки всі ці аномалії видимі з допомогою магнітометричних досліджень. Не маючи такого наміру, вони зробили велику послугу сучасним археологам.

Принаймні з 1980-х років в археології триває дискусія щодо чорноземів у інших частинах Європи, у Польщі та Німеччині. Суперечка йде про те, чи могли вони бути антропогенними. На їхнє утворення частково вплинула життєдіяльність ранніх сільськогосподарських суспільств через втручання у формування та збагачення ґрунту. Вивчення Майданецького поселення в Україні засвідчило, що такі процеси могли бути масштабними. Нижче від нашарувань трипільських мегапоселень немає чорнозему, тож археологи і ґрунтознавці сперечаються про те, наскільки ці ґрунти були побічним продуктом заселення ландшафту близько 6000 років тому.

Про Небелівку та пов’язані з нею пам’ятки я замислився згодом, коли почав працювати з антропологом Девідом Гребером над нашою спільною книгою «Світанок всього: нова історія людства», яка скоро вийде українською. Мій співавтор, на жаль, пішов з життя ще до її публікації. Він як антрополог цікавився, чи є у нас, археологів, докази існування в ранніх суспільствах чогось на зразок міста, егалітарного за своєю соціальною структурою? Я описав йому своє розуміння давніх мегапоселень з України: дуже великі за розміром, зі значною щільністю населення, давниною 5–6 тисяч років. Але їх не хочуть називати містами через відсутність ієрархічної організації. Там не було ані пірамід, ані храмів, ані палаців, ані багатих поховань. Житла в трипільських мегапоселеннях розташовані колами — як кільця стовбура дерева. Девід Гребер запитав: чому ми не можемо говорити про урбанізацію? Чому б нам не назвати це містами? Тож ми почали думати над цим питанням.

Території теперішніх Іраку, Пакистану, Китаю, Мексики, Єгипту — локації, де історики зазвичай шукають витоки міського життя. Тут є міські традиції, які виникали начебто нізвідки, не базуючись на попередніх формах. На мою думку, тепер ми можемо додати Україну до цього списку, адже так звані мегапоселення відповідають критеріям масштабу ранніх міст. Небелівка за площею приблизно дорівнює Лондону часів середньовіччя. Вона така сама велика, як стародавнє місто Урук на півдні Іраку, яке називають першим містом у світі. Насправді ми майже нічого не знаємо про житлове облаштування на ранньому етапі історії Урука. Для Небелівки ж ми оперуємо знанням про розташування будинків і околиць, можемо відтворити майже повний план цього величезного поселення. Воно вражає, враховуючи його вік понад 5000 років.

У світовому масштабі ми вступили в нову фазу археологічних досліджень, яка є значно ощаднішою та менш інвазивною, ніж старий імперський стиль, коли до розкопок залучали тисячі робітників, копали траншеї промислового масштабу або намагалися охопити величезну територію. Зараз так уже не буває, крім, можливо, Китаю. Нинішня мода, що спирається на новітні технічні можливості — це використання дистанційних неінвазивних методів. Вони дають справді вражаючі результати, часом вдається віднайти цілі міські ландшафти, до того ніким не виявлені. Особливо це стосується тропічних регіонів, як-от Амазонії, Юкатану або камбоджійських лісів, де важко пересуватись і проводити звичайні археологічні дослідження.

Щоб зрозуміти вплив мегапоселень на довкілля, археологи досліджують ґрунт по периметру ділянки і фіксують залишки пилку давніх рослин. Так, наприклад, можна відслідкувати рівень зменшення залісненості. Результати досить захопливі: зростання мегапоселень залишило дуже незначний екологічний вплив на ландшафт. Немає ознак серйозного порушення навколишньої флори та фауни. Навіть якщо гіпотеза про чорнозем не підтвердиться, з погляду екології ці пам’ятки все одно вражають. Мешканці мегапоселень керували своїм середовищем у сталий спосіб, що, мабуть, було свідомим вибором. Це свідчить про певний екологічний інтелект, якого бракує нашому суспільству.

Якщо ми дивимось на матеріальні залишки трипільських осель, то розуміємо, що ці люди знайшли спосіб зробити повсякденність неймовірно цікавою. Наприклад, вони виготовляли найкрасивіші керамічні вироби у звичайних домашніх господарствах. У кожній родині, здається, були художники. Мегапоселення — це ніби величезні колонії художників. Окрім посуду, там виготовляли фігурки, красиві мініатюрні моделі будинків. До порівняння, кераміка ранніх міст Месопотамії (я працював на деяких в Іраку) неймовірно нудна: депресивні, прості, неприкрашені вироби, дуже стандартизовані, масового виробництва, як наші сучасні речі. Трипільські вироби зовсім інакші. Схоже, вони створені досить грайливим суспільством, у якому мистецька творчість дуже високо цінувалася.

Я працював у районі, пов’язаному з хімічними атаками під час іраксько-іранської війни 1980-х років і геноцидом курдів у Халабджі. Завдяки дослідженням на Близькому Сході я добре знаю специфіку роботи в конфліктних і постконфліктних регіонах. Я не сумніваюся, що археологічні дослідження в Україні відновляться. І я дуже сподіваюся, що наша робота зробить якийсь маленький внесок у це.