Давид Самвелович Петросян (13 грудня 1991, Іджеван, Вірменія) — український режисер, художник-постановник, автор музичного оформлення, сценограф, художник по костюмах, асистент режисера, автор музики. Головний режисер Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької (з 23 жовтня 2023 року)[1]. Заслужений діяч мистецтв України (2024)[2].
«Так, ми з акторами вже зробили певну роботу, перед тим, як виник цей карантин… Але ми підтримували зв’язок: я скидав їм різні вистави, літературу, ми спілкувалися, намагалися трошки відійти від зробленого і дещо інакше подивитися на п’єсу. Її автор – ізраїльський сучасний класик Ханох Левін, у нього понад 30 п’єс, кілька збірок поезії, він за фахом журналіст і водночас вже досить відомий в Європі драматург. Лише в Польщі поставлено понад 40 вистав за його творами. В Україні колись ставили одну його п’єсу, але саме постановку «Крума» ми здійснили у нашому театрі в Україні вперше». — про виставу «Крум», яку починали ще до карантинного локдауну, потім після тривалої паузи поновили репетиції та згодом показали широкій публіці в інтерв'ю Укрінформу Давид Петросян, театральний режисер Ера кібернетики може бути більшою загрозою театру, ніж пандемія (10 вересня 2020 року)
«Так, було таке. Але з часом ставлення акторів до автора стало тепліше – після карантину, пройшов час, зроблена була вже певна робота над виставою. Мені здається, що це доля, бо перша частина роботи, ще до карантину, була, можна сказати, нашим знайомством з іншою, новою драматургією». — про ставлення акторів до вистави спочатку і пізніше в інтерв'ю Укрінформу Давид Петросян, театральний режисер Ера кібернетики може бути більшою загрозою театру, ніж пандемія (10 вересня 2020 року)
«Ні, зміни відбулися не через карантин. Просто кожен режисер через певний час інакше бачить виставу, яку він зробив. Ми здійснили певну роботу, але через ці три місяці паузи я зрозумів, що зроблене ніби трошки не про цей театр, і не про цих акторів, з якими я працюю.
Насправді, загальна депресія насамперед вплинула на акторів – є навіть такі, хто не витримав і за свій рахунок пішов у відпустку. Актори сприймають все, як губки, й їм дуже важко, коли вони не виходять на сцену і не можуть виплеснути себе. Тому, звичайно, було якесь загальне переосмислення». — про зміну світоглядної парадигми у театрі після карантину та інших причин в інтерв'ю Укрінформу Давид Петросян, театральний режисер Ера кібернетики може бути більшою загрозою театру, ніж пандемія (10 вересня 2020 року)
«Мені здається, що відповідь лежить в історії. Якщо трошки обернути час назад, то ми побачимо: у тому, що зараз відбувається в світі, немає нічого нового, людство переживало й більш страшні епідемії й у ІХ столітті, й ХІІ, і ХІV. Були й жахливі хвороби, і війни.
Так, зараз можна зібрати лише 50 відсотків глядацької зали, але я бачу по реакції публіки, як вона скучила, незважаючи на те, що треба три години сидіти в масці, в духоті, а зараз ще спекотно.
Я розумію цей загальний страх, але бачу, що для людей це не просто розвага, це – внутрішня потреба. Напевно, має бути досить потужний аналіз, щоб зрозуміти, чому все ж нам потрібно наживо бачити, наживо відчувати емоції, слухати, поринати в історичні контексти своєї країни або взагалі всесвітньої історії.
Тому все, що зараз відбувається, рано чи пізно має скінчитися. Театр був, є і буде, бо у людей є внутрішня необхідність у цих живих зустрічах, тому не все так песимістично.
«Я маю на увазі погляд на майбутнє театру крізь призму глобального розвитку технологій, кібернетики, суцільної інтернет-інформаційності й життя в онлайнах. От, наприклад, візьмемо Авіньйонський фестиваль — найбільший театральний фестиваль світу (який щорічно відбувається у липні в французькому місті Авіньйон). Минулого року на ньому було представлено понад 30 відсотків вистав, які несли смислове навантаження саме через експерименти екранного театру. Тобто, на сцені є актор, але він не діє, він не несе сюжетного чи емоційного навантаження, він виконує певну функцію й стає контрапунктом багатьом 3D і LED-екранам, які розташовуються на сцені та несуть певне смислове навантаження. І таких вистав зараз стає дедалі більше.
Або ж згадайте експериментальну (зараз дуже відому) британську виставу «Три сестри» за Антоном Чеховим, де на сцені немає акторської дії, немає сюжету Чехова, а є дуже абстрактні три сестри в масках, яких ми ідентифікуємо лиш за назвою твору, проте жодного стосунку саме до п’єси вони вже не мають. Там відбувається сильна робота з 3D-форматом, крута і хороша сучасна робота з екранами. Де екран – це не просто фон, а екран – персонаж, більше того, на сцені діють ще й голограми. А сюжет у звичному розумінні – зникає. Взагалі, він почав зникати в Європі ще з середини 20 століття. Вони давно вже дійшли до повного стирання сюжету, емоцій.
Постдраматичний театр відкрив двері для Роба Вілсона і для багатьох експериментаторів, які на сьогодні вже стали класиками. На жаль, цього постдраматичного театру в нас не так вже й багато, у нас мало експериментують. Звичайно, експерименти є, але вони мають відбуватися на рівні державного театру. Зрозуміло, це – ризик, а ризику поки що у нас не хочуть». — про кібернетичну загрозу театру в інтерв'ю Укрінформу Давид Петросян, театральний режисер Ера кібернетики може бути більшою загрозою театру, ніж пандемія (10 вересня 2020 року)
«Певною мірою. Це інший театр – дуже раціональний, візуальний, куди втручається кібер-ера. На сцені є й роботи, про яких ви згадали, і голографічна декорація, а от звичайного сюжету і текстів – немає. Ви вже не зможете сісти, подивитися з родиною виставу й отримати певні емоції, бо це переходить у пласт ірраціонального сприйняття. От саме таке втручання сучасних технологій спостерігається на масштабних фестивалях у Європі.
Вистава «Три сестри» молодої британської режисерки Кетті Мітчел поставлена саме в національному театрі. Вона розрахована на широкого глядача і цей експеримент фінансується державою. Тобто, державою підтримуються такі досить нестандартні речі. Це повелося ще з 1980-х років – там мільйони витрачаються на те, щоб театр шукав нестандартні форми». — про нові формати театру в інтерв'ю Укрінформу Давид Петросян, театральний режисер. Ера кібернетики може бути більшою загрозою театру, ніж пандемія (10 вересня 2020 року)
«Сьогодні кожна хороша п’єса дає безліч можливостей для того, щоб було і смішно, й сумно. Тому я намагаюся обирати матеріал, де є варіативність для різноманітного сприйняття і подачі різних жанрів. Можливо, це не завжди виходить по результату, але, я так розумію театр.
Гарна п’єса завжди має багато палітр і це складно назвати якось конкретно, бо, все одно, кожен глядач, якщо вистава справді якісна і щира, побачить щось своє.
Я це дуже добре на власних виставах бачу (я намагаюся дивитися кожну виставу і спостерігаю за людьми). От на днях була вистава «Крум», і на одній сцені дивлюся: одна жінка плаче, а через три ряди – молодь з цього ж моменту сміється. Як назвати це таке різне сприйняття ситуації? Але воно щире і грається тут і зараз разом із глядачем на одному подиху!
Просто, ще з класичної доби, з Арістотеля, з Гегеля й далі – були певні конструкції театру і вони мали конкретні назви. Зараз все перемішалося і сучасна драматургія це вже сприймає.
Наприклад, є «Потвора» – п’єса німецького сучасного драматурга Маріуса Фон Маєнбурга. Там досить неприємна, десь навіть трагічна, ситуація. Але грати це серйозно неможливо, бо все, що там відбувається, – дуже смішно. Назвати це трагікомедією – невірно. Назвати комедією – теж неправильно. Але автор дає глядачу можливість сприймати це по-різному. Тому в жанровому питанні у мене три крапки». — про сучасну поліжанровість в інтерв'ю Укрінформу Давид Петросян, театральний режисер. Ера кібернетики може бути більшою загрозою театру, ніж пандемія (10 вересня 2020 року)
«У мене багато причин, чому мені подобається саме камерна сцена. Але якщо подивитися на прем’єри останніх трьох-чотирьох років у Європі, то навіть такі масштабні режисери, як Крістіан Люпа чи Іво Ван Хове, зараз потрошку переходять на камерні стосунки з глядачем.
Велика сцена потребує оперного формату, великого представлення, а якщо говорити про відвертий контакт, то, дійсно, на камерній – немає за що сховатися ні актору, ні режисеру.
І саме в нашому театрі Франка камерна сцена має схему амфітеатру, а для мене це надзвичайно важливо. Я це люблю, бо не дуже сприймаю, коли сцена знаходиться над глядачем. Мені здається, що амфітеатр – це традиційна (ще з грецького театру), правильна архітектура, коли глядач дивиться ніби в прірву – в історію, а не спостерігає певну оперну стилістику.
«Наймолодший драматург... – це Віра Маковій. Вона дійсно сучасна українська авторка, у якої низка прекрасних творів. А Ларс Нурен та Ханох Левін – так, вони сучасні драматурги, у них сучасна мова і композиційна стилістика, але вони пишуть вже досить класичні твори. Це як і з Мартіном Макдонахом, він у Європі вже класик, а ми лише зараз його відкриваємо для України.
Питання не лежить у площині, що обрати – сучасну драматургію чи класичну, питання, мені здається, більш складне у тому сенсі: є у творі драматургія чи її немає?
Поряд з Ольгою Кобилянською у її час теж були письменники, і якщо почитати аналіз літератури того часу, ми побачимо багато імен, яких ми зараз не знаємо… І не зрозуміло – що завтра буде з драматургами, яких я зараз ставлю. Якісна драматургія не має часу, але вибір п’єси стосується не лише моїх внутрішніх пошуків, духовних, естетичних чи якихось ще – ми всі рухаємося, дивимося, що відбувається в світі, аналізуємо, що коїться у нас всередині, дивимося на акторів, які про щось говорять, бачимо по очах, що люди щось хочуть знайти. І від цих спостережень я обираю ту чи іншу драматургію.
Якщо говорити про естетику Левіна (я не говорю, що знайшов саме те, що хотів автор, бо ми трішки відійшли від нього), мені здалося, що буде досить корисно і мені, й акторам попрацювати у такій стилістиці. Я не хочу повторюватися і робити так, як я вже робив, хоча це певною мірою ризик і для мене, і для акторів.
Але нам зараз не треба боятися ризикувати. Це постійно виклик собі, й нам дуже важливо згрупуватися і разом відповідати на нього. Зараз, оскільки ми вже спробували певні естетики, я хочу пробувати працювати над класичними творами, розшукати в них ті меседжі, які вкладали у тексти геніальні класики, ставити сучасні питання в класичних текстах. Я не говорю, що ми маємо одягати класику в смокінги чи діставати айфони на виставі, але подумати над вічними питаннями під кутом сучасності – це цікаво». — про те що береться як за класичні твори, так і за твори сучасних драматургів у інтерв'ю Укрінформу Давид Петросян, театральний режисер. Ера кібернетики може бути більшою загрозою театру, ніж пандемія (10 вересня 2020 року)
«А додайте сюди ще й виставу «DreamWorks» за твором Івана Вирипаєва, яка йде в Театрі на Подолі. Там, навпаки, тема відсутності будь-якого материнства і материнської енергетики – персонажі виносять на сцену траурний дитячий візочок, колисочку чорного кольору.
Тому, справді, в кожній тій п’єсі, яку я обираю, постає ця енергетика. Вона буде присутня й у «Триптиху» Лесі Українки. У кожній її п’єсі головна героїня – жінка, яка опирається середовищу, взяти ту ж «Бояриню», «Кассандру», «Лісову пісню» – всюди є жіноча постать, яка морально гине через певні обставини.
Це буде данина Лесі Українці, данина її творам, про які геніально пише Оксана Забужко, називаючи їх «тугою за лицарством». Адже сама Леся в своїх творах не називає воїнів козаками, вона називає їх лицарями.
Суть у тому, що в кожній виставі режисер ставить собі й глядачеві питання, але, коли ти її поставив, ти не можеш сказати: «Питання закрито, я собі відповів на нього». Духовні питання настільки різнобарвні, широкі, всеосяжні й вічні, що можна далі й далі відповідати на них та отримувати зовсім різні відповіді!
«Хоч де б ти поставив виставу, на неї прийдуть люди, твої глядачі, тому я відчуваю відповідальність не через те, що театру 100 років, а перш за все перед ними. Це єдина відповідальність, яку ми всі маємо усвідомлювати». — про ставлення до 100-річчя Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в інтерв'ю Укрінформу Давид Петросян, театральний режисер. Ера кібернетики може бути більшою загрозою театру, ніж пандемія (10 вересня 2020 року)
Стаття у Вікіпедії
