Гра в бісер

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук

«Гра в бісер» (нім. Das Glasperlenspiel) — останній роман німецького письменника Германа Гессе. Книга є у переліку творів, за які йому присуджено Нобелівську премію в галузі літератури (1946). Також роман виходив під назвою «Magister Ludi» (в перекладі з латини означає «майстер гри»).

Цитати[ред.]

  •  

(…) якраз вилучення всього індивідуального і якомога повніше вростання окремої особи в ієрархію Верховної Клолегії і Відділу Наук — один із найвищих принципів нашого духовного життя. (…) така вже характерна риса духовного життя нашої Провінції, що її ієрархічна організація понад усе ставить ідеал анонімності й дуже наблизилась до здіцснення цього ідеалу[1]

  •  

«Якщо Колегія призначає тебе на якусь посаду, то знай: кожен подальший ступінь — це не крок до волі, а новий обов'язок. Чим вища посада, тим більший обов’язок. Чим більша влада, тим суворіша служба. Чим сильніша особистість, тим неприпустиміша сваволя»[2]зі Статуту

  •  

(…) кожна наука — це впорядкування, спрощення, перетравлювання для потреб інтелекту того, чого не можна перетравити. Ми гадаємо, що відкрили в історії якісь закони, й пробуємо спиратися на них, дошукуючись історичної правди, як той анатом, що, розтинаючи тіло, не знаходить у ньому нічого несподіваного для себе, а бачить під епідермою плетиво органів, м'язів, зв'язок і кісток, які підтверджують наперед відому йому схему. Та якщо анатом бачить лише свою схему й нехтує через неї неповторну, індивідуальну реальність свого об'єкту, то він касталієць, гравець у бісер, він прикладає математику до таких речей, до яких її найменше можна прикладати. (…) Історична наука, любий мій, — не забавка й не безвідповідальна гра. Щоб вивчати історію, треба спершу знати, що ми тим своїм вивченням прагнемо до чогось неможливого, а проте необхідного, надзвичайно важливого. Вивчати історію означає поринути в хаос і все ж таки зберегти віру в лад і в сенс. Це дуже важливе завдання, а може, навіть трагічне.[3]отець Якоб

  •  

(…) кожна наука — це впорядкування, спрощення, перетравлювання для потреб інтелекту того, чого не можна перетравити. Ми гадаємо, що відкрили в історії якісь закони, й пробуємо спиратися на них, дошукуючись історичної правди, як той анатом, що, розтинаючи тіло, не знаходить у ньому нічого несподіваного для себе, а бачить під епідермою плетиво органів, м'язів, зв'язок і кісток, які підтверджують наперед відому йому схему. Та якщо анатом бачить лише свою схему й нехтує через неї неповторну, індивідуальну реальність свого об'єкту, то він касталієць, гравець у бісер, він прикладає математику до таких речей, до яких її найменше можна прикладати. (…) Історична наука, любий мій, — не забавка й не безвідповідальна гра. Щоб вивчати історію, треба спершу знати, що ми тим своїм вивченням прагнемо до чогось неможливого, а проте необхідного, надзвичайно важливого. Вивчати історію означає поринути в хаос і все ж таки зберегти віру в лад і в сенс. Це дуже важливе завдання, а може, навіть трагічне.[3]отець Якоб

  •  

Раніше, в бурхливі, так звані «великі» епохи, під час воєн і переворотів, від інтелектуалів не раз вимагали, щоб вони встрявали в політику. Особливо часто траплялося це наприкінці фейлетонної доби. Серед вимог тієї доби була й така: інтелект повинен служити політиці й війні. Так, як церковні дзвони перетоплювали на гармати, як зеленою шкільною молоддю поповнювали поріділі військові загони, так само й інтелект конфісковували і вживали для воєнної мети.[4]із заяви Йозефа Кнехта

  •  

Вчителі нам потрібніші, ніж будь-хто, бо це люди, що прищеплюють молоді здатність правильно вимірювати й оцінювати факти і на своєму прикладі вчать її, як треба шанувати істину, слухатися розуму й служити слову. І це стосується не тільки і не в першу чергу наших елітарних шкіл, яким свого часу теж настане кінець, а й світських шкіл поза межами Касталії, де виховують і навчають майбутніх городян і селян, ремісників і солдатів, політиків, офіцерів і володарів, поки вони ще діти і їх можна вчити. Ось де підвалина духовного життя країни, а не в наших семінарах чи Грі в бісер. Ми завжди забезпечували країну вчителями й вихователями, я вже казав: це найкращі касталійці з-поміж нас. Але нам треба робити багато більше, ніж ми робили досі. (…) Ми повинні все більше звикати до думки, що скромна, відповідальна, тяжка праця в школі — найважливіша і найголовніша частина нашого завдання, і якомога поширювати цю працю.[5]із заяви Йозефа Кнехта

  •  

(…)
І в кожну мить, що має вже промчати,
Готовий будь навіки до прощання,
Щоб стрепенуться й наново почати.
(…)
А може, й смерть, ота межа остання, —
Новий щабель нового існування,
А може, й він несе яку загадку, —
Ну що ж, прощайся і почни спочатку![6]із власних творів Йозефа Кнехта

Примітки[ред.]

Джерело[ред.]