Гонтар Олександра Вадимівна
Саша Гонтар | |
![]() |
Олександра Вадимівна Гонтар (нар. 11 серпня 1995, Кіровоград, Україна) — українська журналістка, ведуча, поетеса, сценаристка у програмі «#@)₴?$0» з Майклом Щуром та в інших проєктах «Телебачення Торонто».
Цитати
[ред.]Зараз органічно обирати, на якому боці історії ти хочеш бути. І якщо ти обираєш бути на українському боці, на світлому боці історії, тобі хотітиметься розмовляти українською, хотітиметься відкривати для себе цей світ і робити для цього зусилля. Можливо, вони будуть розтягнутими в часі. Це теж нормально, не все відбувається за одну секунду, за один день, за один місяць. |
Злість, може, і продуктивна, але не в тривалому часі. Можна позлитися сьогодні, завтра, але коли це триває місяцями і роками — то, мабуть, потрібно її трансформовувати і переспрямовувати в щось інше[1]. |
Ніколи не пізно втратити себе, якщо це та версія тебе, де ти читаєш Булгакова перед сном, а зранку прокидаєшся і слухаєш Земфіру. Якщо ти українець, то, найімовірніше, це не ти. Як ти сказала, що віднайшла себе — у мене абсолютно та сама емоція. |
Ми радше проговорюємо те, що в якийсь конкретний момент актуально проговорити. Це циклічна тема, часто щось стається в нашому суспільстві, що підштовхує актуалізувати власні конкретні досвіди: про перехід на українську мову, про віднайдення актуальної української культури для себе. І так, можливо, це постійна рефлексія, тому що це також безперервний процес, завжди можна відкрити нове в чомусь, що здавалося тобі вже зрозумілим[1]. — Про розмови на стримах «Телебачення Торонто» |
Ностальгія може бути лише тоді, коли в житті більше нічого немає окрім того, що було під час цієї російської культурної експансії. Може, в когось найяскравіші моменти життя дійсно асоціюються з тим, що відбувалося під пісні «Сплин» чи «Король и шут». Але це звучить дуже прикро. |
У Кропивницькому, де я жила і працювала журналісткою, на роботі я говорила українською, але там у мене були друзі, з якими я говорила російською. Потім я переїхала в Київ, і тут довелося вибудовувати нове для себе оточення, яке дізнається про тебе з цього моменту. Ти можеш бути будь-ким і я обрала, що для всіх цих нових людей я буду говорити українською. У мене лишалися друзі, з якими я говорила російською, але десь за рік це закінчилося[1]. |
У мене немає ностальгії за артефактами руского міра. Коли ти вибудовуєш українське середовище, знаходиш гурти і літературу, які тобі подобаються, оточуєш себе українським, це захопливо і авантюрно — пізнавати щось нове. Тоді не буде ностальгії за «Я сажаю алюминиевые огурцы»[2][1]. |
Я знала, що я українка. У школі був предмет «Я і Україна» — отже, це натякало мені на мою національність. Але моє дитинство, звісно, не було «торжеством» всього українського. Про це вже багато було сказано, але нульові й дев'яності були русифіковані, цей процес активно спонсорувала Росія, звідти вливали багато грошей у це. [...] Я не знала такого складного слова, як «ідентичність». В принципі, я не замислювалася над тим, що треба обирати, ким бути[1]. |
Я не відчуваю злості на весь цей довгий період мого захоплення російським, бо я відчуваю радість, що пройшла трансформацію і змінилась. Я еволюціонувала. |
Примітки
[ред.]