Перейти до вмісту

Голуб Олена Євгенівна

Матеріал з Вікіцитат
Олена Голуб
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Олена Євгенівна Голуб (нар. 25 грудня 1951, Київ) — українська художниця сучасного мистецтва, працює в галузі комп'ютерного, або ж медіамистецтва, фотомонтажу; живописиця і мистецтвознавиця, членкиня Національної спілки художників України (з 2003), представниця Нової хвилі. Авторка понад 100 публікацій з питань сучасного мистецтва, книги «Свято непокори та будні |андеграунду» та ін.[1]. Кураторка та учасниця мистецьких проєктів, національних і міжнародних.

Цитати

[ред.]
  •  

Акцент – є цінність твору, що визначається в складному оточенні відносно інших наративів (ринкових, естетичних, соціальних тощо). Так, у певному кураторському проекті можуть бути акцентовані непрофесійні твори (душевнохворих, в’язнів), тоді як у музейному просторі ці ж самі твори (не пов’язані проєктом) цінності не мають[2].

  •  

В двох чи трьох словах не передати, не охопити всесвіти, які вирують в душі кожного митця, якого називали неформалом, інакшим, не таким, як всі. Вони дуже різні, я люблю їхні найкращі риси – яскраву індивідуальність, художню дивакуватість і мужність відстоювати свою позицію. Вади та дрібні недоліки намагаюсь не помічати, я не психотерапевт, щоб їх виправляти. Не можу сказати, що В. Баклицькому і М. Трегубу не пощастило з епохою, вона їх породила, іншої не було, і, маючи талант, вони були з того щасливі. Нинішня епоха, що принесла війну, порівняно з минулою, набагато важча. Але і зараз треба зуміти зберегти в душі талант і щастя[2].

  •  

Війна ділить світ навпіл, де з одного боку агресори та їх прибічники, а з другого — захисники незалежності, свободи й демократії, і мистецьке життя відбиває нові реалії. Всі, хто вважають, що можуть займатися чистою естетикою, страшенно помиляються, просто вони не помічають, як геополітика схиляє їх то на один, то на другий бік[2].

  •  

Головне, як художник працює, а як назвати течію, то вирішувати історії. Згадаймо, автор першої у світі абстрактної роботи Василь Кандинський (що була виставлена в Одесі у 1910 році), називав нове мистецтво «конкретним», а мистецтвознавці, навпаки, назвали його «абстрактним»[2].

  •  

Для мене у мистецтві важливою є істина, така, яку несла «Герніка» П. Пікассо у Другу світову війну. На фото видно не руїни Римської імперії, а військові руйнування, спричинені росією сьогодні, у 21 столітті, які не можна ігнорувати та дозволяти продовжувати бомбити Україну. Нейтральна позиція не може тривати вічно. Сподіваюся на ваш правильний вибір у майбутньому та нашу можливу співпрацю[2]. — З листування з угорськими кураторами виставки

  •  

Згадую, як у період 2005-2010 роки я занурилась у цифрове мистецтво, опановувала програми на комп’ютері, брала участь у виставках у Польщі, Угорщині, Південній Кореї. Їздила до Болгарії вивчати мистецтво перформансу у театрі «Сфумато». Щодо подій у Києві, у нас бурхливо вирувало творче життя. Тоді у Мистецькому арсеналі відбулись фестивалі «Гогольфест», започатковані Владом Троїцьким. [...] Мені імпонувала трактовка нової українікі у колективі театру та «[[Даха-Браха[[]]|Дахи-Брахи]]», де вдало переплавлялись багатонаціональні впливи. На Гогольфесті я створила перформанс з прізвищем великого письменника, переклавши латиницею та склавши рівняння ГОГОЛЬ = HOHOL (тобто хохол), ще у 2007 піднімаючи питання про повернення Україні наших діячів культури[2].

  •  

Згодом сфера мистецтва захопила мене цілком, якщо у двох словах. Я не тільки щось візуально втілюю, а й розмірковую, чому й що творю і якими теоріями керуюсь, через що зрештою стала мистецтвознавицею. А мистецтвознавство – це наука, чи не так? Отже, вся освіта мені в життя знадобилася, і наукова і художня[2].

  •  

Малювати я почала з раннього дитинства, з задоволенням. Довгі роки навіть гадки не мала, що такому природному, як дихання, захопленню треба ще й навчатись. А от наука була складна й вимагала зусиль. Мені хотілося здолати важкі вершини, опанувати незвідане, побачити життя зсередини, взаємозв’язки у природі тощо. В той же час я і в живописі прагнула вдосконалитись, у 1973 році вступила до ізостудії Василя Забашти і ходила після університету на уроки малювання. Потім брала приватні уроки у Дмитра Заруби, Вілена Барського, Самуїла Каплана, відвідувала вільнослухачем заняття у НАОМА у викладача Інни Биченкової, в Поліграфічному інституті у Федора Глущука[2].

  •  

Про матеріали особливо не думаю, на їх вибір впливає задум. Я починала художню творчість у 16-18 років, до ізостудії. Хапала й змішувала по відчуттю несумісні, як згодом пояснили вчителі, матеріали. Так, на фанері писала «Вигнання з раю», частину гуашшю плаский, ніби дитячий малюнок «раю» та олійними фарбами обличчя вигнанців, експресивно й багатоколірно, які в той ляльковий світ не вписувались. В нові часи відчула необхідність опанувати цифрове виконання як найбільш адекватне загальній медіалізації, появі віртуальної естетики. Працювати у фотошопі дуже цікаво, щоправда, такою технікою нині володіє сила силенна митців, але я за будь яких обставин маю свій погляд[2].

  •  

Свого часу я написала статтю «Теорія відносності сучасного мистецтва», де показую, що в нинішню епоху не може бути абсолютної цінності твору, а є відносна, яку формують мінливі суспільно-культурні обставини. Для мистецтвознавчої характеристики часу пропоную перестати чіплятися за пост-постмодернізм, а розпочати нову епоху акцентуалізму, коли твори розглядаються не окремо, а у сукупності чинників, що визначають їх значимість та наративність (спрямованість)[2].

  •  

Сучасному художнику не так просто зорієнтуватись і треба навіть розробляти стратегію, до чого пристати у своєму самовираженні, спостерігаючи можливості перформансів, інсталяціїй, відео, як і живопису та графіки[2].

  •  

У мене була чудова порадниця, французька художниця Ніколетта Монталбетті, яка свого часу спілкувалась із Сонею Делоне та працювала з Жаном Дюбюффе. Вона говорила: «Якщо хочете скласти враження про твір, спочатку подивіться на дату створення» (я б ще додала, і на географічне походження). Приміром, перед вами абстрактна композиція. Якщо вона датована початком XX століття, її створив справжній авангардист, винахідник цього жанру (ціна зашкалює). Дата з середині століття, говорить про інше. В нашій країні, як відомо, тоді був другий сплеск авангарду (трохи пізніше, ніж в Америці). Зважуючи на місцеві обставини, засилля радянського офіціозу, рідкісні абстрактні роботи, датовані 1960-1980 для нас мали велике значення[2].

  •  

Я — людина серйозна, можливо, художникові таким бути й не личить, але я з дитинства така, мрію та замислююсь. Пам’ятаю, було мені років 5-6, мріяла врятувати людство від хвороб. Уявляла, що винайду дивовижні універсальні ліки, будуть вони в одному флакончику темнуватого скла, і зцілюватимуть від усіх-усіх хвороб, щоб люди були радісні й щасливі. І от, хоч флакончика я й не винайшла, а бажання зробити щось значуще завжди зі мною. Мистецтво вважаю дуже важливим для людства, величезною силою, яку не слід демонструвати, як м’язи, натомість тонко й артистично знаходити щось красиве, ніби легке й пустотливе, як гра «да-да», щось маленьке, але таке, у чому відбивається весь світ, сама його сутність, в актуальний момент і водночас у вічності. Щось неймовірне й карколомне, але істинно-справжнє[2]!

Примітки

[ред.]
  1. Петро Яковенко. Згадуючи обличчя 70-х. Голос України. № 231, 9 грудня 2017.[1] Архівовано 2 грудня 2020 у Wayback Machine.
  2. а б в г д е ж и к л м н п Олена Голуб: «В пʼять років я мріяла врятувати людство від хвороб»