Іван Михайлович Гецко́ (6 квітня 1968, Дніпропетровськ, Українська РСР, СРСР) — радянський і український футболіст та тренер. Виступав за збірні СРСР і України. Автор першого забитого м'яча в історії збірної України (у грі з командою Угорщини, 1992 рік). Один з найрезультативніших нападників за всі чемпіонати України — 67 голів[1]. Увійшов до символічної збірної команди «Карпати» (Львів) періоду незалежності.
«Прокопенко відправив людей на Закарпаття, щоб мене знайшли. Там вийшла накладка, бо я вже встиг підписати попередній контракт із Шахтарем. Однак Прокопенко сказав: «Це мої проблеми. Я усе вирішу. Тільки дай згоду на перехід до Чорноморця, і все буде добре». Я дав добро й поїхав не до Шахтаря, а до Чорноморця.
...В мене на той момент було двоє дітей. Однак головною перевагою була не квартира біля моря, а можливість двічі на рік виїжджати із Чорноморцем за кордон.
«Можу сказати, що він був дуже сильним психологом. Прокоп на певні моменти не зважав. Проте в нього правою рукою Альтман, який займався цією брудною справою. Його не любили, бо він постійно усе винюхував, аби ми не пили, не курили й нікуди не лазили.
Прокопенко для усіх був авторитетом та поважною людиною. Збоку могло здатися, що він м’який, але Прокопенко міг жорстко поставити питання. Ми ж були не янголами. Казав: «Думаєте, я після гри заборонив би вам випити по пляшці пива? Та ні! Будь ласка, хоч одну, хоч дві, хоч три. Але ж я знаю, що усе це закінчиться горілкою».
Дуже часто згадую нашу гру, здається, з Араратом. 0:2 «горіли» після першого тайму, Прокопенко зайшов у роздягальню й заявив: «Я так розумію, мені тут робити немає чого. Ви самі розберіться». Розвернувся й вийшов. І тут, блін, почалося. Старші Васька Іщак, Жора Кондратьєв, Серьожа Кузнєцов надавали по голові і мені, і Іллі Цимбаларю, і Олександру Нікіфорову, і Олегу Кошелюку…
«Те, що Прокопенка призначили головним тренером на перший матч збірної України в історії, було цілком логічним. На момент від’їзду Лобановського він був одним із кращих спеціалістів в українському футболі.
Гравці Чорноморця склали кістяк збірної також не випадково. Усі були виконавцями дійсно високого рівня й по праву отримали своє місце. Тоді Чорноморець вважався одним з найсильніших клубів України. Ми обігрували Динамо в гостях й взагалі не мали авторитетів.
«Ой, у нас тоді стався дуже великий конфлікт. Матч проходив на Закарпатті, де я робив свої перші кроки у професійному футболі. Був впевнений, що гратиму в основному складі. І тут Прокопенко назвав склад, а мене у старті немає. Я дуже сильно образився. Кинув бутси й вийшов з роздягальні.
На початку другого тайму мені сказали виходити. Я не хотів соромитися перед вболівальниками, тому почав тягнути час. То щитки шукав, то гетри… Я міг вийти набагато раніше. Це була моя безглуздість. Прокопенко вже запитував: «Ну, він буде виходити чи ні?».
Якби вийшов раніше, то, може, щось склалося б інакше. Бо я забив м’яч [ударом зі штрафного – і це перший гол в історії збірної України] і потім мав ще одну ідеальну можливість – під кутом пробив з правої, однак захисник виніс м’яч із дальнього кута. Не пощастило». — про те, як Віктор Прокопенко відреагував на перший гол в історії збірної України в ексклюзивному інтерв'ю сайту «Український футбол» Перший тренер збірної України сьогодні святкував би ювілей: «Усі копіювали Лобановського, а в Прокопенка було своє бачення» (24 жовтня 2024 року)
«Чорноморець повинен був продати мене у Дженоа. Я пробув там майже три місяці, однак щось пішло не так. Сума трансферу піднялася з 1,2 мільйона до 1,8. В підсумку клуби не зійшлися в ціні на 300-400 тисяч. Прокоп мені сказав: «Не переживай, ми продамо тебе в інший раз у сильніший клуб».
Я повернувся із командою до Одеси та почав готуватися до сезону. Тут почався розлад, про який я сказав раніше. Настрій в мене трохи змінився, адже чекав я на одне, а отримав зовсім інше. Готовий іти куди завгодно, аби не залишатися тут.
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
