Гаральд Біндер

Гаральд Біндер

Стаття у Вікіпедії

Гаральд Біндер (нім. Harald Binder, нар. 1961, Базель, Швейцарія) — швейцарський та австрійський історик, фахівець з історії Східної Європи та, зокрема, України, меценат науки.

Цитати

Думаю, саме міська перспектива дуже важлива для Львова, бо місто має багату історію. Також вона важлива для регіону Центрально-Східної Європи, бо можна вивчати міські культури й потім взаємодіяти з ними. Міська перспектива також розширює світогляд, бо поза національною ідентичністю вона звертається до інших націй, спільнот, які разом з українцями будують місто. Я історик і працював над темами про місто, а також медіа та публічну сферу, тому мені було цікаво. У містах чудово те, що вони пов’язують вас із сьогоденням і майбутнім, але водночас залишаються зі своєю історією. Будівлі мають історію, але водночас мають життя, яке є сьогоденням і майбутнім. — Про фокус Центру міської історії Центрально-Східної Європи

Думаю, у мене є відчуття того, що варто підтримувати в культурі. Це те, що відображає сучасність, не традиційну фольклорну культуру, а сучасну та якісну. Завдяки цьому Україна може бути голосом у світі. Завжди важливо сказати щось, що має потенціал бути почутим. Щоб знайти контакт із культурними ініціативами чи окремим людьми, ми започаткували програму їхньої підтримки. Це було до того, як ми змогли почати наші власні проєкти в більшому масштабі.

Іноді мені здається, що українське мистецтво досить зосереджене на собі. Під час війни це, звичайно, доречно й цілком зрозуміло. Проте митці повинні мати можливості, щоб бачити, що відбувається у світовій культурі. Протягом багатьох років українська культура представлена ​​за кордоном у традиційний спосіб, але це також швидко змінюється. Словом, сучасне українське мистецтво має що сказати світові, але йому потрібно більше простору в самій країні, щоб відчути те, що роблять інші. Це одна з ролей, які може виконувати Jam Factory.

Люди часто думають, що історія пов’язана лише з державами або важливими людьми у світі. Але насправді цінною є не лише історія будівель, але й історія місцевості та історія людей, які тут виросли чи живуть. Ми також робили інтерв’ю з людьми, які працювали на фабриці після Другої світової війни. Цю частину історії, після 1950 року, теж треба поважати. Тоді тут був уже не алкогольний завод, тут виробляли джем та інші товари. Я думаю, людям цікаво дослідити цей елемент, бо ми не культурний центр, розміщений у пустелі, де нічого не було – ми маємо своє минуле. — Про проєкт Jam Factory

Спочатку ми прагнули стати справжнім Центром міських досліджень для великого регіону, і у нас багато партнерів у сусідніх країнах, але дослідження все одно залишаються в Україні. Вона має великий потенціал для цієї теми, бо зараз, вочевидь, багатьох цікавлять міста. Крім того, ми дедалі більше розвивали формат цифрової історії, починаючи з інтерактивного плану міста (це була моя ідея), і ми продовжуємо розвивати цифрові формати в багатьох сферах. Ми також розвивали публічну історію – виставки, прогулянки містом, лекції, а також просторові проєкти, наприклад «Простір Синагог» у 2016 році. Намагалися бути не лише академічними, у нас було багато дитячих програм. Це не мають бути закриті академічні дослідження, потрібен більший вплив на суспільство. Зараз можна сказати, що це інституція такого рівня, як і будь-де в Європі. — Про роботу Центру міської історії Центрально-Східної Європи

Сучасне мистецтво особливе й часом вимагає певних зусиль, щоби зрозуміти його та відчути себе причетним. Але я вважаю, що мистецтво й культура – це щось надзвичайно важливе, це винагорода, яку потрібно підтримувати та відчувати. Тому ви можете назвати це інтелектуальною пристрастю чи як завгодно. Без сумніву, є прагнення інвестувати в щось, що не просто виробляє матеріальні блага в комерційних цілях, а виробляє щось, що має культурне значення. — Про проєкт Jam Factory

Україна не в ЄС, але це країна, про яку багато говорять. Ви знаєте, є багато негативних стереотипів про Україну. Але зі свіжими, незалежними інституціями ви маєте набагато більший вплив в Україні, ніж в інших країнах або містах, де є подібні інституції. Думаю, якщо ти хочеш бути кимось на кшталт піонера, то тобі потрібно піти туди, куди не йдуть інші.

Я знайомився з дедалі більшою кількістю молодих науковців, і приблизно у 2000 році зрозумів, що хочу створити інституцію, яка розвивала б зв’язки із західними інституціями, була б відкритою, незалежною, свіжою. І я подумав, що для молодого покоління справді чудово мати кращі можливості для власного розвитку у своїй країні. У мене було відчуття, що ці молоді й розумні люди подавали заявку на якусь закордонну стипендію, їхали за кордон, а потім поверталися, а вдома ситуація незмінна. Тому я був переконаний, що важливо побудувати інституцію, де вони можуть збиратися всі разом і розвивати новаторські ідеї. — Про ідею створити Центр міської історії Центрально-Східної Європи

Якщо я не помиляюся, я вперше приїхав до України в 1994 році. Я робив дослідження для своєї дисертації про Галичину в архівах і бібліотеках Кракова. Тоді багато говорили про Україну, але боялися туди їхати. У Польщі я зустрів колегу, який став моїм хорошим другом, і він запросив мене до України. Це був особистий і науковий візит, але, звісно, і знайомство зі Львовом, який дуже відрізнявся від того міста, яке є зараз.