Галина Рис

Галина Рис

Стаття у Вікіпедії

Галина Рис (нар. 31 травня 1988, Львів, Україна) — українська письменниця, художниця та літературознавиця.

Цитати

Варто було б писати на усі без вийнятків теми, адже підлітки рано чи пізно подорослішають і все одно зіштовхнуться з «дорослими» проблемами. Мабуть, питання не в тому «про що писати?», а «як про це писати?» — Про табуйовані теми для підлітків

Власне, тому, що я маю художню освіту, я і не ілюструю своїх творів. Вважаю, що людина повинна займатися тим, що їй вдається найкраще. Пишу я значно краще, ніж малюю. До того ж мені поталанило зустріти таких чудових художників-ілюстраторів, як Світлана Чернишева, Володимир Гавриш, Ната Юр та багато інших. Мені дуже подобається створювати книги разом із ними, оскільки їхні ілюстрації наповнюють мої тексти новими значеннями, вдихають у них життя.

Вірю, що кожен вік має свої переваги. Мені завжди подобалося насолоджуватися радощами того віку у якому я перебуваю. Коли я була маленькою дівчинкою, я із захопленням лазила по деревах і висіла на турніку догори дригом; коли я була підлітком, то ходила на рок-концери і експерементувала з різними стилями одягу. На даний момент: пошук і далі триває, однак розмах тепер значно ширший:)

Для мене написання книги – це завжди подорож у країну мрій. Створюючи казковий світ, зазвичай питаю себе, чи хотіла б я жити у такому світі – і якщо ні, то чому? Мені приносить незмірне задоволення сам процес писання – це те, що люблю робити найдужче на світі. Розмір читацької аудиторії для мене не має значення. Чи ця книга принесе радість одному читачеві, чи сотні – я однак буду задоволена.

До конструктивних редакторських зауважень ставлюся дуже позитивно, оскільки вважаю, що збоку видніше, яким чином можна вдосконалити текст. Досвід співпраці з редакторкою, письменницею Ніною Бічуєю згадую із приємністю. Думаю, що завдяки їй я почала значно прецизійніше ставитися до слів і значно вимогливіше правити власні тексти. Редактором більшості моїх творів є мій тато Андрій Павлишин, думці якого я, безперечно, довіряю. І хоча часом у нас трапляються дискусії на тему стилістики, завжди знаходимо спільну мову.

Життя у мандрах (останні роки навчаюсь у Польщі й Нідерландах) дає можливість ширше дивитися на світ, краще розуміти людей. Лише живучи в іншій країні, я збагнула наскільки сильно я люблю та ціную свою сім’ю та своїх друзів. У майбутньому я б хотіла пожити на екзотичному Індійському острові, де усі рослини та тварини зовсім не такі як ті до котрих я звикла.

Загалом, закордонні ілюстрації більш абстрактні; українські – більш реалістичні, хоча є чимало винятків. Мені подобаються і ті, й інші, головне, щоб відповідали твору, котрий вони доповнюють. Але закордонні художники мають більше можливостей для творчого розвитку та для публікації своїх робіт. Тоді як український художник-ілюстратор часто змушений працювати дизайнером/продавцем/викладачем, щоб заробити на хліб з маслом (тоді як ілюстрування книг – це додаткове заняття), для закордонного художника-ілюстратора: одного лише ілюстрування вистачає, щоб заробити на життя. Окрім того, у Європі художні резеденції, гранти, роялті від продажу книг тощо є поширеною практикою; в Україні – нам ще є над чим працювати.

Замість безкінечних повчань та ліричних відступів, варто надати дитині можливість самостійно робити висновки. Якщо у дитячій книзі забагато довгих описів, міркувань, мудрувань та повчань, така книга стає нудною. Якщо усіх цих компонентів замало, така книга стає схожою на голлівудський фільм. У дитячій літературі (як, зрештою, у будь-якій літературі) важливо знайти баланс між стрімким розвитком сюжету та етично-естетичними роздумами. На мою думку, можна говорити про те, що такий баланс знайдено якщо книга провокує дітей думати самостійно, надихає їх творити і вказує різноманітні шляхи для розв’язання життєвих проблем. Добра дитяча книга має бути другом. — Про те, як писати дитячу літературу

Кожен письменник пише по-своєму; заторкує різні теми; застосовує свій стиль письма, вдається до різних літературних засобів передачі почуттів і думок – і це прекрасно. Яка книга є успішнішою: «Сто Років Самотності» Маркеса чи «Ловець у житі» Селінджера? Між ними мало спільного, однак обидві мають мільйони прихильників. Думаю, ці книги не були б такими чудовими, якби Маркес і Селінджер писали, притримуючись суворих схем та правил.

Мені б хотілося, щоб у сучасній літературі для дітей було ще більше творів з подвійним та потрійним дном, сповнених алегорій та символізму; книг, які можна було б перечитувати по кілька разів і кожного разу знаходити у них щось нове.

Мені приємно, що описані ситуації виглядають навдивовижу реалістично чи навіть автобіографічно, бо такий і був задум. Однак більшість моїх історій – вигадані. Про те, чи мої друзі впізнають себе на сторінках моїх книг, мабуть, краще запитати у них. Наразі ніхто як не дякував, так і не нарікав. До речі, не розділяю персонажів на позитивних та негативних. Мені важливо, щоб вони були справжніми. А правдоподібний образ людини вимагає гріхів і чеснот.

Найважливішим завданням, яке ставлю перед собою, є створити персонажа «із плоті і крові», що був би уособленням справжньої людини. Коли пишу, думаю не стільки про читачів, як про персонажів книги, пробую зрозуміти їхні почуття, страхи і радості, мотивацію діяти у той чи інший спосіб.

На мою думку, література з візуальним мистецтвом дуже пов’язані, а книжка може надихнути на створення несподіваних арт-об’єктів. Я зі своєю подругою й ілюстраторкою Світланою Чернишовою у 2010-2011 роках організовували та проводили низку майстер-класів із книжкової ілюстрації, названих «Творче читання». Ці заходи відбувалися в рамках діяльності Центру Дослідження Літератури для Дітей та Юнацтва і мали на меті заохотити дітей читати книги. Мені дуже приємно, що з того часу видавництва та автори все частіше проводять майстер-класи під час презентацій дитячих книг.

Найдужче у Дерешевій прозі мені подобається стиль – те з якою любов’ю він підбирає кожне слово, речення, абзац. Окрім того, поважаю його ранні творі за те, що він зумів зачепити оці «табуйовані теми», про які ми щойно згадували. У його текстах присутні секс, наркотики, випивка та інші елементи, котрі вважаються «небажаними» у літературі для молоді, проте йому вдається говорити про ці речі так невимушено і вільно, немов описує захід сонця з вікна його кімнати. При цьому він нікого не агітує ні пити, ні палити, він просто констатує факт: так є. А право вибору надається читачеві.

Насправді у мене багато улюблених письменників, які змінюються залежно від мого досвіду і розуміння світу. Андерсена люблю за глибину і багатогранність його казок. Перечитуючи їх, кожного разу знаходжу щось нове, кожного разу вони дають мені поживу для роздумів та змушують співпереживати.

Попри те, що головними героями моїх творів бувають і люди, і тварини, і рослини, і навіть неживі предмети, я завжди пишу про внутрішній світ людини. Для мене це своєрідна гра з формою і змістом, сукупність алегорій, метафор, алюзій. Наприклад, у казці «Унікальна картоплина» я розповідаю про життя самозакоханої людини, яка спинилася у своєму інтелектуальному та емоційному розвитку, і замість того, щоб помудрішати, все більше деградує. У романі «Намалюй мене пташкою» усе навпаки: головна героїня безупинно розвивається. Роман охоплює один рік із життя егоїстичної та зацикленої на власних амбіціях дівчинки-підлітка, яка завдяки спілкуванню з іншими людьми (друзі, батьки, викладачі, працівники) вчиться по-новому дивитися на світ, співчувати та співпереживати, самостійно приймати рішення і залишатися їм вірною. Тому я не вважаю себе анімалістом, швидше автором прозових творів.

Потрібно писати просто, лаконічно і щиро. Хочу наголосити, що тут і далі, під словом «діти» маю на увазі осіб 10-13 років (бо саме для такої вікової категорії пишу). Кажучи писати треба просто, жодним чином не пропоную обмежувати словниковий запас до примітивного, йдеться про прецезійність слів та про їхню кількість. Їх має бути не забагато і не замало. Слова можуть бути короткими та довгими, буденними і екстравагантними, головне, щоб вони відповідали ситуації. Не потрібно боятися вживати незвичні слова. По-перше, їхнє значення часто стає зрозумілим із контексту. По-друге, дитина завжди може зазирнути у словник і дізнатися про існування нових слів. — Про те, як писати дитячу літературу

Того, що я письменниця я жодним чином не приховую, адже це важлива частина мене, без якої я себе не уявляю. Усі мої друзі знають про це, однак далеко не всі можуть прочитати мої твори, оскільки не знають української. Спеціально для таких друзів почала перекладати мої короткі оповідання з української на англійську та на польську. Проте мої довгі твори і далі чекають свого перекладача.

Участь у літературних школах та фестивалях дає можливість спілкуватися з однодумцями, обмінюватися ідеями; додає наснаги для пошуку видавців та просування уже опублікованих творів. Однак, щоб навчитися писати, потрібні внутрішні, а не зовнішні стимули. Практика і ще раз практика – ось шлях до майстерності. Що більше ми пишемо, то краще виходить.

Як філологові мені подобається видзьобувати із розмов та з текстів «смачні» слівця і вживати їх у своїх творах. Люблю слова та фрази з колоритом, наприклад: горнятко кавусі, порепаний поребрик, сердешний чолов’яга, пишнобедра панна, бісова ковінька тощо. Часом вигадую свої власні вислови, наприклад, «я їм покажу, де капуста росте». Люблю, коли у моїх прозових текстах (навмисне чи випадково) з’являються алітерації (як от вже згаданий «порепаний поребрик») або поетичні ритми.

Див. також

• Амстердам — Київ. І трохи святого Миколая