Гаврильченко Аліса Валеріївна
| Аліса Гаврильченко | |
Аліса Валеріївна Гаврильченко (нар. 3 лютого 1989, Кременчук) — українська поетеса[1].
Цитати
[ред.]Зараз, коли триває повномасштабна війна, вірші не пишуться взагалі, не маю ресурсів для них. А от проза підтримує. Війна дуже приземлила мене, проза рятує, допомагає тримати менталку. |
Кременчук — моє рідне місто, про нього рідко пишуть у художніх книгах, а це доволі цікава локація — Центральна Україна, Наддніпрянщина, ще й поряд штучне Кременчуцьке море. Поряд міста Горішні Плавні, Світловодськ. З одного боку, наче й провінція, з іншого — скільки ми про неї не знаємо… У Кременчуці вистачає криміналу на десятки детективних серій. Та все ж я намагаюся не обмежуватися Кременчуком і в тій трилогії, й у «Заклятому місяці». Україна має багато цікавих місць[2]. |
Мені самій буває цікаво, звідки береться та чи інша ідея, бо найчастіше я просто не можу згадати, як вона виникає. Буває так, що нова ідея спадає на думку, коли прокидаєшся. Буває, дивишся фільм і бачиш сцену, яка наштовхує на нову ідею. Буває, переглядаєш свою чернетку рукопису і помічаєш нові можливості для історії. Іноді ідея виникає, коли засинаю. |
Мені цікаві різні жанри: і детективи, і нуар, і містика, і трилери, й історичні романи, маю задуми для кожного з цих жанрів. І люблю все це час від часу змішувати, тоді виходить цікавий коктейль. Думаю, що намагатимуся писати в такому змішаному напрямку, з багатолінійними сюжетами, але це не означає, що вийде саме те, що планувала. Дуже часто все змінюється у процесі написання тексту, тому що крім плану є ще персонажі, є несподівані інсайти[2]… |
Намагаюся не ставитися до своїх героїв як до ляльок. Вони в мене дуже самостійні, кожен зі своєю вдачею. Я лише думаю: ну гаразд, головне — роби, ось тобі повна свобода, я тільки стежу і записую. Так найчастіше вдається уникати кліше. Але план потрібен, особливо коли тільки починаєш писати твір. |
Позитивно образ фатальної жінки у світі почали сприймати в 90-х роках, коли був пік еротичних трилерів, зокрема в «Основному інстинкті» фатальну жінку зіграла Шерон Стоун. Тільки тоді за фатальну жінку глядачі й читачі почали переживати. Але в Україні, на мою думку, la femme fatale завжди викликала певну симпатію, бо й Роксолана (Гюррем-султан) була, можна сказати, фатальною. У Туреччині її досі не люблять, вважають, що вона зруйнувала Османську імперію, в Україні ж Роксолана має більш привабливий образ. Моя героїня Софія — ще один приклад образу фатальної жінки і персонаж, якого я полюбила[2]. |
Раніше писала вірші, коли було багато емоцій, почуттів, але це забирало чимало сил. Після кожного вірша я почувалася виснаженою. Помітила, що проза навпаки додає мені енергії, мені хочеться вигадувати ще і ще. У прозі своя поезія, просто інша. Це й багатство мови, і багатство персонажів, і переплетення сюжетних ліній, і жанрові тропи[2]… |
У Кременчуці є різні спільноти, одна з найстаріших і відомих — це спілка літераторів «Славутич». Я вступила до спілки, коли ще була студенткою, цікаво було спостерігати за спілчанським життям. Тепер уже рідко буваю там, бо пишу прозу, а спілка зосередилася в основному на віршах, наразі проводить свій поетичний конкурс[2]. |
Тема, яка останнім часом мене хвилює, — це боротьба за власне виживання в історичній перспективі. Хочеться простежити у своїй творчості, як ця боротьба тривала останні сто років, починаючи з 20-х років минулого століття. Можливо, буде цикл оповідань. Можливо, буде роман. Ще не вирішила остаточно. Що точно буде, то це містика, бо вона вдало поєднує різні події в різні часи[2]. |
Уперше ідея виникла, коли я ще була студенткою та захоплювалася вовками, історіями про них. По суті, це була картинка в моїй уяві, що намалювала вовчий силует і пустелю, але сам сюжет сформувався уже набагато пізніше, коли накопичилося більше досвіду в літературній творчості. І навіть тоді це була лише одна сюжетна лінія — детективна, друга — містична лінія — додалася ще пізніше, за кілька років. Я дізналася більше про Китай, побачила «Асканію-Нову», читала про діаманти й інші скарби. До старої чернетки рукопису додавалися нові, одну історію треба було переплести з іншою. Так роман поступово вдосконалювався і, врешті побачив світ. Це була дійсно нелегка робота[2]. — Про роман «Заклятий місяць» |
Я дещо іронічно ставлюся до суперечок про поезію, які часто-густо переростають в міжособистісні конфлікти, тож не влізаю туди зі своїми зауваженнями. |
Я зрозуміла, що хочу писати книги ще у 14 років. Мені подобалося читати різні історії й подобалося вигадувати свої. Після школи думала навчатися на психолога, але зрештою вирішила, що краще обрати спеціальність «видавнича справа і редагування», бо вона пов’язана з літературою. Треба сказати, жодного разу не пожалкувала про свій вибір: було дуже цікаво, хороші викладачі. Після навчання я редагувала різні тексти: і поетичні, й прозові. Та все ж на першому місці в мене завжди була саме моя творчість, ця мрія 14-річної дівчинки. А оскільки я любила детективи, пригодницьку, історичну літературу, то у своїй творчості зосередилася на цих жанрах, проте, знову ж таки, намагаюся себе не обмежувати[2]. |
Примітки
[ред.]
