Вітаутас Ландсберґіс

Вітаутас Ландсберґіс

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Ві́таутас Ла́ндсберґіс (лит. Vytautas Landsbergis; нар. 18 жовтня 1932, Каунас, Литва) — литовський політик, державний і громадський діяч; до цього — вчений-музикознавець, публіцист. Перший голова Сейму незалежної Литви після відокремлення її від СРСР (1990).

Цитати

Європа досі не прийшла до вирішення питання комунізму як агресивної ідеології, ідеології насильницької, її насильницького ставлення до людей – коли їх, людей, будуть знищувати і штовхати до «щастя» відповідно до якихось там фанатичних утопій. Ось до цього Європа ще не дійшла – щоб оцінити радянський комунізм, як був оцінений німецький соціал-націоналізм, і яке зло він приніс. Це «щастя» висить над Європою і над народами по сей день.

І ми бачимо, що коїться в Україні – теж продовження війни, яка була стимульована переділом політичної карти. І досі правителі Москви згадують, що після Першої світової війни світ залишився влаштованим неправильно – тому що інтереси Росії не були враховані. А ось прийшов Сталін і врахував інтереси Росії, але він врахував значно більше, ніж Росія має зараз. То може цей проміжок, коли немає прямих воєнних дій між диктатурою і демократіями, – він тимчасовий… Як жити? Треба і кордони підписати, й осудити злочини. Німецькі злочини засуджено, радянські ніяк. Як всюди це афішується? Як доблесні подвиги. То що робити з цією незакінченою і брехливою війною? На жаль, Росія дуже здібна все оббрехати. І на заклик Солженіцина «А давайте заживемо не по брехні» хто у Москві сьогодні відгукнеться?… Їм то якраз і треба по брехні – і воювати проти бандерівців у Києві.

І нам не все вдавалося – дещо вдавалося краще, ніж у вас, але не все, про що ми мріяли. Бо була і така спадщина, що тягнула назад. І коли потім наступили демократичні вибори і люди, більшість, проголосували за комуністів, – це був шок. Як? Країна, яка так самовіддано боролася і хотіла це все залишити у минулому – і тут знову за комуністів. Напевно, є якісь закономірності, і що надто швидко й круто не вдається. Україна, можливо, і не пробувала надто круто. Литва спробувала – і зробила кроки вперед успішніше.

І ось Литва була таким народом, який зробив свій вибір: ми хочемо бути знову незалежною європейською демократичною державою. І демократія, парламентська демократія, була нашою дорогою, нашою програмою і нашою зброєю у цій боротьбі. Адже ми проголошували і мали глибоко в голові, що ніякого насильницького руйнівного заколоту не передбачаємо. Ми будуємо – і будуємо справедливе майбутнє, засноване на правді і на праві.

Коли цю війну дивним чином називають Вітчизняною, то виникає питання: а чия вітчизна це була під керівництвом «батька» Сталіна? Чи було вона вітчизною українського голодомору? Яка це вітчизна так поводилася зі своїми людьми, зі своїми дітьми, умертвлюючи їх мільйонами? Це ж була війна двох імперій, які домовилися поділити Європу, а потім побилися між собою. Але заколотниками були Москва і Берлін, так що Москва почала війну разом з Берліном. В кінці війни Москва сиділа на боці переможців – тому що у демократичних переможців не було іншого виходу, треба було погодити дії, небезпека була надто великою.

Коли в Україні буде переважати українське мислення, в якому люди думають і хочуть мати інше суспільство, ніж московський уклад, іншу цивілізацію, – ось тоді Україна і сама буде, і привнесе щось у Європу.

Ми бачили цю помилку – і не хотіли, аби вона у нас повторювалася та щоби у нас так розуміли справу. Адже нашим діячам із «Саюдіса» теж докоряли, що ми прагнемо влади, хочемо її змінити і самим там сісти. А наша ідеологія, наше розуміння було – що ми хочемо не владу змінити, а життя змінити. Змінити суспільство, яке вже потурбується, щоби влада була іншої якості, а не інших особистостей. Іншої якості люди мають прийти і будувати країну іншої якості, ніж була радянська республіка.

Ми звернулася у серпні 1991 року після московського путчу – зі закликом до демократичних країн, до європейських і світових спільнот, що треба дати оцінку комунізму, комуністичній імперії та її злочинам, принаймні у Європі. Але ніхто не відгукнувся. Литва так і залишилася з цим офіційним закликом до всіх європейських парламентів. Я про це дуже шкодую. Світ сьогодні був би іншим. Й історія цих 30 років була би іншою – щасливішою, справедливішою, гіднішою. А це те, чого нам сьогодні не вистачає – справедливості і гідності.

Навіть сьогодні ми відчуваємо, що досить мало людей, які були ясного розуму і сильної волі. На жаль, дуже поширене пристосуванство, опортунізм. Є особистості, які мають великий вплив: хоч вони і неправильно думають, але вплив у них такий великий, що треба до них пристосовуватися, треба ухвалювати половинчасті рішення, подвійні – зрештою, непереконливі. І є той же народ, політичний народ, який вирішує – а частина людей взагалі махнула рукою і не ходить на голосування. І ми маємо такі складнощі – і соціальні, і моральні одночасно.

Політика – це також частина культури. Потрібна була політика не насилля чи диктаторська політика, а політика згоди, схвалена людьми, які вибирають цю тимчасову владу. І влада знає, що вона тимчасова і що повинна зробити те, чого від неї чекають. Ось була така наука, яку треба було пройти. А інші наші сусіди на Сході, можливо, подумали, що можна частково щось покращити, а все інше можна зберігати, змінивши лише владу.

Так-ось, сьогодні ми можемо оцінити, чого досягла Україна, яка не поспішала зі змінами… А потім запитують «чому у вас успіхи більші, а у нас ні?» І я відповідаю: тому що ми не втрачали часу. Був шанс – і треба було його використати, не гаючи часу. І в нас були прошарки, особливо з колишньої комуни (у вас, напевно, ще сильніше), які весь час повторювали: «не треба надто», «ось наполовину», «хай буде краще, ніж при совітах, але схоже» – і щоби начальство залишилося на своїх місцях…

Те, що сьогодні відбувається на українській землі, – це Вітчизняна війна України. Ось це так і давайте називати: зараз Україна веде Вітчизняну війну за себе, своїх людей, свої землі, свою гідність. Це справжня Вітчизняна війна. Ті, хто захищають Україну, мають Вітчизну, і не побудовану на брехні, не фейкову. Вони голови кладуть, щоб Україна була Україною, а не радянщиною і сталінщиною.

У нас, у литовського «Саюдіса», масового руху за незалежність через демократію, була очевидна ціль – ми добивалися відновлення парламентської демократії, парламенту, який отримає мандат від людей на конкурентних виборах. Народ мав обрати той парламент і ту політичну силу, яка має у свій програмі насамперед відновлення незалежної держави, суверенної держави Литовської Республіки, відмежовуючись від насильницького сталінського захоплення у 1940 році. Ось це ми і зробили – ми отримали цей мандат. Ми пішли цим шляхом. Нас лякали, нам дорікали, що ми розвалюємо прекрасну країну – Радянський Союз. Але ж це було очевидно, і ми так і відповідали: що якщо щось і розвалюємо – то розвалюємо не країну, а тюрму. Щоби народи, запроторені туди, мали право вибору. Не тільки індивідуальний виборець, а народ повинен мати право вибору.

У Росії досі немає договору про кордон з Естонією, а отже з Євросоюзом. У неї немає підтвердженого кордону, правомірного – є фактичний. Я вже не кажу, що у Росії немає мирного договору з Японією – фактичної війни тут немає, але у правовому сенсі… У міжнародному праві війна не закінчена. Так і висить це у повітрі, а вони святкують… Святкують такий фіктивний стан, або гібридний. Війна закінчилася в Європі 8 травня; 7 травня капітулювала німецька армія, а 8 капітулювала Німеччина вже без Гітлера. А потім Сталін придумав, що йому треба святкувати окремо – він уже тоді прикинув, що це його війна, яку він почав, коли домовився з Гітлером. А як йому не відчувати себе господарем і не називати війну своєю з самого початку?

Частково це не було складно, бо в людей ще була у пам’яті незалежна Литва. Глибоко в пам’яті були ті образи і несправедливості, які завдала радянська окупація, радянська диктатура. Нічого з цього не хотілося продовжувати. Але так, були зацікавлені особи, які хотіли якісь там привілеї, економічні можливості, хотіли влаштовувати свої справи частково по-старому. А нам хотілося, і ми до цього прагнули, щоби життя влаштовувалося по-новому і за рішенням мислячих і відповідальних людей.

Як я спостерігаю і розумію, то європейська цивілізація сама перебуває на перепутті й у стані кризи. Їй би знайти свою ідеологію і свої цілі на тепер та на майбутнє. А вона не знаходить – чи не наважується, чи їй бракує лідерів або такого бажання від народу. Десятиліттями, а то й століття людей виховували на тому, що благополуччя – це кишеня: скільки ти можеш купити, витратити. І на цьому вся економіка будується. Але чи в цьому людське щастя? Уже ніхто не задумується – може, хіба люди релігійні і філософи. Та ті, які розуміють, що Європа в небезпечній ситуації. Або самознищення у великій міжусобній війні – або ворожнеча під ідеологією користування. Ніби ціль життя – покористуватися для себе. А це докорінна помилка, ніякого щастя в тому немає.

Я можу довго говорити про те погане, про яке не жалію, що воно відійшло у минуле і ми живемо тепер іншим життям. Це важливіше за те, що були, можливо, якісь там негаразди. Напевно, щось можна було і по-іншому зробити – але також ми були недостатньо зрілими, як і країни навколо нас та навіть Європа в цілому.

Я написав про майданівський період, про 2013–2014 роки, про насилля над Україною і війну, яку навіть українська влада не посміла назвати війною. Не посміли закликати народ до вітчизняної війни проти вторгнення. Є спеціалісти по таких війнах, є відпрацьовані методи. Ця книга про події 2013–2014 років, але через них видно історію – і минулу, і майбутню. В тих текстах відображено і те, що не минає, що варто знати, – і що не варто робити, якщо ти хочеш добра своїй Україні. — Про книгу «Голгофа України»

Я не можу сказати, що ми повністю розпрощалися з цією радянською спадщиною. Це дуже глибоке явище – і психологічне, і соціальне. Але ми пішли рішуче за програмою змін: зміни життя, законодавства, зміна конституційних основ – і щоб вони були по-справжньому дієвими, а не тільки на папері, як сталінська конституція. Ми будували дійсність, справжню державу, а не фейк, як нині кажуть. Ось у чому різниця. А інші громадські рухи чи політичні сили, які також хотіли змін і навіть повної незалежності від московського диктатора, як-от Україна, не були настільки рішучими у сенсі фундаментальних змін. Змін, які стосуються людини, її гідності, її прав. І які стосуються навіть такого питання, як право власності та право власності на землю – щоби люди могли мати своє господарство, підприємство, свою економічну діяльність і своє право у становленні культури.