Вісенте Алейксандре-і-Мерло (ісп.Vicente Pablo Marcelino Cirilo Aleixandre y Merlo; 26 квітня 1898 — 14 грудня 1984) — іспанський поет, представник «покоління 1927». Лауреат Нобелівської премії з літератури за 1977 рік, присудженої «за видатну поетичну творчість, що відбиває становище людини в космосі й сучасному суспільстві та водночас є величним свідченням відродження традицій іспанської поезії в період між світовими війнами».
Твоя усмішка юна, недоторкане серце,
твій розпечений спомин в присутності днів.
І красу твою ніжну, чарівну й невинну,
ігноруєш жорстоко буденністю снів.
Ті глибокії очі вражаючі синню,
ти невинність свою, почерпнула з глибин.
Щоб з тобою зустрітись, володіть треба силою,
осягнути красу, ти ж не зможеш один[1]. — «Донька моря»
Ніколи не спить дерево.
Кору свою дубову та міцну, хоч іноді оголену таку,
він мріє віддати променю, тьмяному, скупому променю.
Міцним стегном м'язистим, гордо стоїть оте дерево,
перед його духом імлистим, даль відступає з острахом,
міцним стегном м'язистим, стоїть сторчма оте дерево.
Не прагне краси дешевої, щоб в кольорі бути рожевенькім,
красується пишною зеленню, мов погляду пильного розкішшю[2]. — «Дерево»
Він ніколи не підкорявся режиму Франко, він йшов своїм власним шляхом; його творчість витончена і крихка, але незламна, вона — невичерпне джерело духовного життя Іспанії[3].
— Карл Рагнар Гіров
Це був поет величезної інтелектуальної сили, духовної глибини і мужності, він опускався в найпотаємніші глибини душі, звідки черпав на радість усім нам живе життя[3].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
