Спосіб життя, думання, мислення - це спосіб любові, а не ненависті. На любов треба більше зусиль. Ворожнеча і ненависть лежать на поверхні, любов - в глибині.[1] — У інтерв'ю з поетесою Любов'ю Голотою, він визначив філософію свого життя і творчості.
«Хто і що для мене незалежність України» (есе) (2001)[ред.]
По всіх обласних центрах, районах, містах, містечках, селах і хуторах газети і радіо оповістили трудящихся, що трудящі Радянської України дають гідну відсіч новоявленим письменникам-борзописцям, яким заманулося якоїсь незалежної України... Не було газети — від «Радянської України» до обласних і районних, — які би не стали нас молотити. Одна з поперед другої, вони прямо-таки почали захлинатися, що ми — відщепенці, деструктивісти, штукарі й низькопоклонники-авангардисти[2].
Я тільки-но поступив до театрального інституту і Довженко, поглянувши на мою темну від сонця шкіру, напевно подумав: хто він за один, цей повен кипіння степовий лошачок з півдня України, з міста Первомайська, з тієї його частини, яка називається Богопіль, і де обмащена глиною хата цього лошачка біліє окремо в степу з скіфською могилою на городі? Так я про себе Довженкові розказав, коли він мене запитав звідки я є. А ще я на його прохання щось йому прочитати — прочитав Шевченкового «Гонту в Умані». А ще... А ще він дав мені гроші на нові черевики і забрав iз собою в Москву до себе на курс[2].
...українською мовою редактори володіли «п’яте через десяте». Проте вершиною ідеологічної влади на кіностудії були саме вони, редактори, коли бути точнішим, — редактриси. Їх на кіностудії числилося найбільше і дивились вони, особливо на режисерів, поглядами прокурорів. Їх боялися і режисери, і сценаристи, і навіть директор студії. Але ненавиділи вони мене. «Бо ти не тим пахнеш», — сказав мені якось один мій товариш- сценарист[2].
Знімаючись в доброго Ісаака Петровича, паралельно я написав десяток віршів і по приїзді до Києва вперше переступив поріг Спілки письменників, де тоді містилася газета «Літературна Україна» і де редактором був Павло Загребельний, який і познайомив мене з Іваном Дзюбою та Іваном Драчем. Благословляю той день, коли ми зустрілися. Хто тоді знав, що мине сорок рокiв, а ми, як були, так і зостанемося друзями, разом пройдемо не один і крим, і рим, і мідні труби[2]!
Це мій перший роман. І коли я вже було набрався духу поставити на чистий аркуш паперу перше слово – мене охопило сум’яття, страх і непевненість, бо слова я боявся завжди: як у віршах, так само і в прозі[3]. — З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1993 року.
Слово на папері – для мене це щось на зразок, як для дитини, яка не вміє ще плавати, вперше ввійти в ріку[3]...
Слова я боявся завжди. Особливо цей страх живе у мені, коли починаю перше й друге речення. Коли я їх уже написав і написав, як хотів, то перед третім реченням я починаю боятися вже втричі більше. Від часів молодості й по сей день я живу перед словом від страху до страху. Не боюся я слів лише уві сні, коли слова сняться мені, як люди, як барви, як глина й пісок, і як дерева і квіти[3]...
Образи настільки мають свою наді мною силу і владу, що інколи мені робиться страшно жити. Це, мабуть, те, що ми називаємо творчістю або натхненням. Щасливі ті люди, які цього не знають і цього не пережили[3]!..
«Северина Наливайка» я написав люто і ніжно. Але та лютість і ніжність – вони суто мої, як все що я писав і до цього[3].
Северин Наливайко – це, звісно, я сам. У нім мій характер, мої інтонації, і моє все. А от історичні події – то вони вже його, Наливайкові. Северин Наливайко 1594-го року і я 1992-го року – все це одне й те ж саме[3].
І рояль почав танути Ось він уже як хмара Ось він уже пароплав Ось він уже як чайка Ось він уже як ромен[4]
(Коли починається ніч...)
Ми стрінулись з тобою на Дніпрі, Там губи я торкнув твої, Вітчизно, Там вивірив по тобі пульс любові, Годинник людства — з стрілками життя На цифрах смерті — звірив із твоїм… Ні, Батьківщино! Не лише стражданням Чи радістю я звернений до тебе!..
...про його вірші варто казати не «текст», а «твір». Бо це насправді твір, твориво «цілої» людини: це й емоції, і рефлексія, і пластична робота. Він проказував слово. Вишіптував. Викрикував. Виходжував. Протоптував. Мені важко уявити, що Вінграновський міг сидіти в кабінеті й писати вірші. Він, виходжуючи, випробовував слово – на смак, на нюх, на всі рецептори[5].
...почався справжній Вінграновський... навть ті, які не розуміли його масштабу,відчували, що тут є якась музика, яка своєю суттю виривається з цього лінійного світу і своїм багатоманіттям набирає той масштаб, який справді підносить поезію.[1] — саме з цього вірша ("У синьому небі я висіяв ліс")
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
