Войцех Тохман

Войцех Тохман

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Войцех Лукаш Тохман (пол. Wojciech Łukasz Tochman, 1969, Краків) – польський журналіст.

Цитати

В Польщі, де існує дуже сильна традиція художнього репортажу, ми маємо багато прикладів подібних ситуацій. Наприклад, Ісламська революція в Тегерані в 1979 році, куди в той час поїхали два дуже відомі польські репортери, Войцех Ґєлжинський і Ришард Капусцінський. Обидва потім написали книжку. Але окрім двох спільних фактів, що шах утік, а Хомейні повернувся з-за кордону, ці дві книги були про два різні місця, дві різні країни — взагалі були дві різні історії. Лише два ключові факти збігалися.

Геноцид — це процес, який зазвичай розгортається в часі. Чим довше він триває, тим результат з точки зору геноциду, тих, хто здійснює геноцид, перепрошую за це слово, тим цей результат кращий, тобто більше людей їм вдається вбити. За кожним геноцидом стоять політики й політика. Не існує геноциду без політиків.

Геноцид — це юридичний термін, який вивів польський юрист Рафал Лемкін наприкінці 1940-х рр. І це чітко визначена юридична категорія: якщо метою агресора є винищення всієї національної групи, то це геноцид. Тобто ми можемо уявити нари в таборі Аушвіц, на яких лежить дві людини, і хтось один із них був жертвою геноциду, бо був євреєм, а інший — ні, бо був поляком. З точки зору жертв, вони загинули однаково. Для них це не мало жодного значення. Але з точки зору права, ця перша людина була жертвою геноциду, а друга людина була жертвою воєнного злочину. А оскільки я не юрист, я би залишив цю справу на розгляд правникам і Міжнародним трибуналам, що не змінює того факту, що з точки зору жертв я знаю, яке це величезне страждання, а провина агресора незаперечна.

Геноциди певною мірою схожі між собою. І коли в демократичних державах політики починають говорити, як це нещодавно сталося в Польщі, що якась етнічна група є підозрілою, політики починають її виокремлювати, як свого часу Качинський зробив із сілезцями, кажучи, що це замаскований різновид німців, це було воно. Але у тому й суть демократії, що є виборці, які можуть голосувати й вирішувати, чи віддати йому всю владу, чи пів влади, чи взагалі відправити його в небуття. І я сподіваюся, що ми на цьому шляху, що скоро його вже не буде.

Коли я почав приїжджати в Україну, то не мав наміру писати про війну в Україні. Я вважав, що в Україні є свої видатні письменниці й видатні письменники, я тут не буду корисним. Перекладач моїх книжок українською мовою Андрій Бондар навіть жартував, що тепер кожен польський письменник повинен написати книжку про Україну. Я думаю, що він перебільшує, що не кожен, – лише кожен другий. Я вважаю, що Україна має своїх видатних авторів, добре відомих у Польщі, адже їх перекладають польською, і вони можуть описати цю війну краще, ніж письменники чи журналісти, репортери з-за кордону. Тож я вирішив, що немає чого мені пхати сюди свого носа, я робитиму своє в Польщі.

Мені здається, що якби мені треба було писати репортажі зі своєї країни, то я не зміг би це робити по гарячих слідах. Мене б паралізував страх. Може, я б писав про це пізніше, з плином часу. Не знаю. Про себе ми знаємо лише те, що показали нам наші випробування, як писала Віслава Шимборська.

Може так статися, що репортер натрапить на історію, до якої не докопалася система правосуддя, і переповість її. Теоретично це може статися. Репортери зсередини — це точно безпосередні свідки, учасники того, що відбувається, і вони можуть, наприклад, свідчити. Але я бачу свою роль радше інакше. Мені здається, що перше завдання художнього репортажу, який розповідає про ці страшні речі, — це, звісно, зафіксувати, що це просто сталося. Що люди зробили це з людьми. І це сталося з нормальними людьми. Словом, це може статися і з нами. Ти можеш бути жертвою, але можеш бути й катом. Можеш бути спостерігачем. Але мені здається, що важко бути безстороннім спостерігачем, це неможливо. Ти муситимеш стати на якийсь бік.

Моя книжка про Руанду, яка вийшла українською, розповідає про страшний спадок геноциду через 15 років після цього страшного геноциду. Це книжка «Сьогодні ми намалюємо смерть». Але ж тоді, коли я збирав для неї матеріал, там були дискотеки, молодь навчалася, люди вже починали усміхатися, тутсі з хуту вже починали торгувати між собою. Щоправда, ще не було змішаних шлюбів, як було раніше, але Руанда рухалася вперед. У неї було багато грошей з-за кордону, можна було написати дуже оптимістичний репортаж: ми справді пережили геноцид 15 років тому і пам’ятаємо про нього, але все ж ми зробили ривок уперед. Але я цього так не побачив, я побачив країну мороку й нагромадження бід.

Наприклад, про репортажі Ришарда Капусцінського говорили, що те, що він робив, це вже був не репортаж, а література. Тобто на думку деяких розумників, репортаж залишався репортажем, поки був достатньо поганим, а коли був трохи кращим, то ставав літературою. Ідіотизм якийсь. Але звісно, що не кожен репортаж — це література, так, як і не кожна проза, не будь-яке художнє письмо є літературою. Іноді це просто поганий текст.

Перші півтора роки війни я за нею (війною), звісно, стежив, звісно, нею переймався, звісно, був вдячний, що українці воюють і, зокрема, за нашу свободу і спокій, але писати книжки я не планував. Але коли вперше був у Києві минулого року презентуючи книжку, я попросив Андрія, щоб той завіз мене у притулок для тварин. Я часто в різних місцях, де працюю, їжджу у притулки, бо обожнюю тварин і переживаю за їхню долю. То був притулок «Сіріус» у Федорівці під Києвом, звідки, зрештою, Андрій теж колись узяв собаку. Там я зустрів людей, які під час окупації, що тривала там понад тридцять днів, тварин не покинули на смерть, а, ризикуючи життям, їх щодня рятували. Я знаю, що вже вийшли різні фільми і, вочевидь, з’являться книжки про те, як в Україні тварини також стали жертвами війни, але я вирішив, що все ж хочу зробити це по-своєму. Але не тому, що кожен другий чи третій письменник із Польщі мусить описати війну в Україні, а тому, що я відчуваю величезну вдячність до українців за те, що вони роблять і що ризикують своїм життям і гинуть, зокрема, й за нас. Я глибоко цього свідомий.

Репортер ззовні, передовсім, має той привілей, що може виїхати, завершити роботу. Зазвичай має такий привілей: закінчити роботу в будь-який момент, призупинити її. Передовсім важливо, щоб репортер ззовні не вдавав репортера зсередини.

Репортаж зсередини точно справжніший. З певної перспективи. Своєю чергою репортер ззовні мабуть може поглянути на цих людей всередині якось більш відсторонено. Не об’єктивно, бо не буває об’єктивного репортажу. Менш емоційно. Такий репортеж якось інакше дивиться на своїх героїв. Я не можу зараз сказати, як саме, але точно не йдеться про обʼєктивність. Репортер ізсередини краще орієнтується в тому, що діється всередині. Але, можливо, репортер ззовні бачить це ширше. Це лише супозиція, припущення, бо це ще дуже залежить від самих авторів, їхньої здатності спостерігати, чутливості, вміння документувати. Я думаю, що ті, хто перебуває всередині, заслуговують на величезну повагу.

Репортаж, написаний по гарячих слідах, буде, вочевидь, радше одноденним, але й залишиться надовго як документ, тобто дослівно, це буде запис того, що сталося. Підозрюю, хоч у мене й немає достовірних даних на підтвердження цього, що такий одноденний репортаж, загалом живе коротше. Його як джерело найкращих даних потім читатимуть аматори й історики, але не масова аудиторія. Якщо масова аудиторія взагалі читає книжки. Тому що репортаж сьогодні має інші функції, ніж 30 чи 40 років тому. І репортажу немає чого змагатися з інформацією.

Репортер, який пише книжки, завжди буде в програшній позиції, тому він повинен у своїй історії дати щось більше, що також зробить її довговічнішою, в тому сенсі, що дасть їй довше життя. Йдеться про те, щоб і через 20 років ця історія все ще — вибачте за це слово, я не можу знайти кращого — була приваблива для читача, щоб у ній все ще було щось свіже.

Сьогодні репортаж повинен містити щось більше, ніж просто інформацію. Він має бути збагачений саме суб’єктивним, рефлексією автора. Бо якщо це просто інформація, то такий репортаж завжди програватиме поточним новинам, які просто відбуваються в прямому ефірі й одразу ж виходять у світ.

Тож факти в репортажі — це такий фундамент і конструкція, на яку ми набудовуємо все те, що є суб’єктивним. Це, скажімо, мої враження. Сам підбір фактів є суб’єктивним. Адже репортер змушений відкидати певну інформацію, бо репортаж буде нечитабельним, занадто великим. Самі факти ми добираємо суб’єктивно, але суб’єктивними є мої враження, мої емоції, мої роздуми. Мені здається, що в цьому і суть художності цього репортажу. Це моя правда. Я переконаний, що все, що я пишу — правда.

Щоб стежити за актуальними подіями, є новини. Новинні тексти також можуть бути короткі й довгі. Колись репортер їхав на інший кінець планети, зникав на рік, потім повертався, ще рік писав книжку, потім рік над нею працювали у видавництві, книжка виходила через три роки і далі була актуальною.

Я — палкий прихильник погляду, що не існує об’єктивного репортажу. Художній репортаж — це авторський жанр, в якому святі лише факти.