Десь на третьому тижні війни вірші почали знову писатись. Так, у них багато болю, але ще більше люті й ненависті. Я пишу про те, що переживаю сама, і про те, що переживають інші українці. Мабуть, завдяки цьому створюється певний «ефект присутності» — і багато хто впізнає в цих віршах себе. Тому що ми всі зараз, зрештою, переживаємо одні й ті ж почуття. Важливо карбувати їх не лише у своїй пам’яті, а й у віршах, прозі, музиці, фільмах[1].
Незручно зізнатись, але в першому вірші, який я написала під час війни, 21 раз вжито слово «нахуй». Вийшло таке своєрідне звернення до росіян — не дуже культурне, але дуже своєчасне, як на мене. Між іншим, до цього віршів із нецензурними словами я ніколи не писала. Словом, війна змінює поетичні підходи[1].
У перші дні війни я думала, що більше ніколи не зможу написати жодного вірша. У моєму «тривожному» рюкзаку є блокнот із ручкою, але за той час я не написала в ньому жодного рядка. Було важко говорити, не те що писати вірші — наче і горло, і думки просто звело судомою[1].
двадцять четверте лютого сталося вчора.
я відтоді не пам’ятаю нічого.
і хоча досі здригаюсь, коли світає —
я нічого не пам’ятаю.
нічого не пам’ятаю.
я забула, як це — прислухатися до сирени.
бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене.
бачити, як дитинство перетікає у старість.
все це зовсім, на щастя, не запам’яталось.
ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом.
перші розтрощені будинки і перші втрати.
я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість.
не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились.
не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло.
не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом.
як містами їхали танки з кривавими написами.
не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть,
ненависть і лють, а іноді — ще тривогу.
і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги.
коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому —
пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго.
коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе —
я не забуду жодної ночі, жодної хвилини.
я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті.
пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто.
[...]
двадцять четверте лютого сталося вчора.
я з того ранку не забуваю нічого[1].
Стаття у Вікіпедії
