Всеволод Зіновійович Нестайко (1930–2014) — український дитячий письменник, внук пароха Бучача о. Діонісія Нестайка. Для його творів характерно гумористичне обігравання імен та ситуацій.
Відучаючи дітей від читання, телебачення завдає непоправної шкоди. Адже саме коли дитина читає, розвивається її уява, фантазія, дитина домальовує прочитане. А екран дає готовенькі образи[1]. — «День», 2003
Дітей виховують інтереси, якими живе родина, книжки, які купують батьки і які рекомендують для читання, спільне обговорення театральних та телевізійних вистав, кінофільмів. А головне – постійна увага дорослих до життя дітей, їхніх захоплень, своєчасна порада й допомога у складних ситуаціях, надто, коли вони стрімко дорослішають. Не шкодуйте добра і любові своїм дітям. Це ще ніколи не було зайвим і цього ніколи не було забагато[1]. — «Сім’я і дім»
Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських. Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають[2]...
І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свій злочин, ні хвилини спокійної не маючи. Бідні злодії! Нещасні люди[2]!
Коли я працював у видавництві «Веселка», мене змусили вступити в партію. Був божевільний тиск з боку Спілки письменників України. Куди було діватися? Роботу втрачати не хотілося … 13 років я був членом КПРС і написав заяву про вихід з партії в один день з Олесем Гончаром[1]. — «Факти», 2010
Мій батько шукав роботу, знайшов її в Бердичеві, де я й родився 1930 року. Інколи в моїм імені вишукують єврейські корені. Це й не дивно, адже в ті роки в Бердичеві жило дуже багато євреїв (до речі, завдяки їм мій батько знайшов роботу). А Нестайки споконвіків були українцями. Серед євреїв у мене дуже багато друзів, я поважаю розум і мудрість цієї талановитої нації. Завжди молюся за упокій жертв Бабиного Яру і Голокосту[1]. — «Факти», 2010
Незалежність України, як не дивно, залежить від української дитячої літератури. Якщо діти не читатимуть книжок українською мовою — вони не знатимуть рідної мови, не стануть українцями, і їм та незалежність буде до ґудзика. На уроках у школі добре вивчити мову неможливо. Одна справа вивчити те, що задано, а зовсім інша читати iз захопленням книжку, яка подобається[1]. — «День», 2003
Пам’ятаю, як мені пояснили те, чому не можуть випустити на екран фільм, знятий на Харківській студії Костянтином Зелікіним за «Тореадорами»… Бо, мовляв, мої піонери Ява і Павлуша недостатньо «піонерські» і взагалі нетипові для радянської країни діти – і одяг у них повимазуваний, і дисципліну зривають, і взагалі недостатньо вони позитивні[1]… — «Главред», 2014
Раз я став свідком загибелі шкільного товариша. Коли 1943 року до Києва підходили радянські війська, німці тікали. У Бабин Яр зганяли військовополонених, щоб вони палили рештки загиблих. А поряд була Захарівська вулиця, ми там з хлопцями горобців ловили. Почули стрілянину: якийсь полонений утік, а за ним біг есесівець. Не роздивляючись, що до чого, він застрелив мого товариша. А потім навів дуло на мене. Я побачив чорну дірку. Але він роздивився, що дитина, і побіг далі[1]. — «Газета по-українськи», 2011
Так, колись мені багато всього снилося. Було, наснився сонячний зайчик, який сидів у мене на носі і чарівним пензликом розмальовував на обличчі веснянки… Іншого разу наснилися казкові ковалі щастя, що золотими молоточками у новорічну ніч кували дітям «хвилинки-щастинки» на подарунки… Ці сни лягли в основу сюжетів казкових повістей «В країні сонячних зайчиків» та «Ковалі щастя». На жаль, нині таких чудових снів я не бачу[1]. — «Друг читача»
«Тореадорів» я писав вечорами на роботі, працював у видавництві «Веселка». А вдома писати ніде було. Комунальна квартира. В одній квартирі я, дружина, донька, мама. У нас і стола письмового не було. Вже не кажу про холодильник і телевізор. І якось жили[1]. — «Газета по-українськи», 2011
У сні, нетерплячці я не зогледівся, як несподівано виріс. Витягнувся майже під два метри, і ото дивина — перестав бути рудим. І раптом збагнув, що даремно поспішав вирости, що дитинство — найпрекрасніша, найщасливіша пора людського життя. І так мені захотілося повернутися назад! Назад — у дитинство. Та нема у часу дороги назад. Час іде тільки вперед...
Я був переконаний, що стану письменником, ще у дитинствi, коли у 8 рокiв написав перше оповiдання. Воно було написане росiйською мовою – пiд впливом мами. Пригадую, що там iшлося про про мисливця з волохатими ногами. От як фраза запам’яталася[1]! — «Главред», 2014
Якось Іван Малкович, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», запропонував мені зробити нову редакцію «Тореадорів». Я сумнівався, але він мене умовив – мовляв, треба трохи прибрати радянське ідеологічне нашарування. Правда, піонерів я залишив. У підсумку додав кілька смішних епізодів і переробив кінцівку. У нинішньому варіанті вона не пафосна, як колись, а з усмішкою. І це добре, тому що для дітей гумор надзвичайно важливий[1]. — «Факти», 2010
Я не люблю сумувати! Бог мені дав гумор, і я тримаюся за цей гумор, тримаюся за доброту і милосердя, які успадкував від своєї священицької родини. Ото з таким «ансамблем» і живу на світі[1]… — «Главред», 2014
Я не хотів іти до першого класу. Тому що читати й писати вже вмів і тому, що був дуже непосидючий. «Горе мені з вами і з вашою школою! — ридав я. — Не висиджу я цілих сорок п’ять хвилин!». «Сонечко моє! — вмовляла мене моя улюблена тітонька Зіна, яка одводила мене до школи. — Не хвилюйся! Я домовлюсь з учителькою, і вона дозволить тобі вставати і ходити між партами». Тільки за такої умови я й пішов[1]. — «День», 2003
Як хороші люди вранці! Наче росою вмиті! Бадьорі, гарні, і якісь ніби навіть хрумкі, мов молоді огірочки! А очі в них які! Чисті і свіжі-свіжі, немов квіти, що тільки-но розцвіли[2].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
