Вернер Герцог

Вернер Герцог

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Ве́рнер Ге́рцог (справжнє прізвище Стипе́тич; нар. 5 вересня 1942, Мюнхен, Німеччина) — німецький кінорежисер, продюсер, сценарист, актор, письменник. Деякі критики вважають Вернера Герцога одним з найяскравіших представників Нового німецького кіно, з чим сам Герцог не згоден.

Цитати

Багато хто дорікав мені, що я часто ризикую життям моїх акторів і членів команди. Але це не так. Жоден з акторів, які знімалися в понад 70 моїх фільмах, ніяк не постраждав. Узагалі я не та людина, яка прагне пригод чи ризику, хоча й добре себе демонструю в небезпечних ситуаціях.

В мене у фільмах нема речей, про які я шкодую, бо я звик дотримуватися свого бачення ситуацій та сцен. Я пишаюся кожним своїм фільмом. Проте це не означає, що вони без недоліків. Зазвичай мені страшно йти на прем’єри своїх кінострічок: я не бачу цілісну історію, а одні лиш недоліки й помилки. На щастя, за кілька днів це зникає, приходить усвідомлення, що вже нічого не зміниш, я зроби все, що міг. І я приймаю свої роботи такими недосконало досконалими, якими вони є.

Впевненість у своїх силах залишилася зі мною на все життя. Зйомки моїх фільмів досить часто проходять у стресових та напружених ситуаціях. І не дарма: я переконаний, що задля того, аби зазирнути в найтемніші куточки людської душі й показати всю глибину персонажів, слід побачити як вони себе поводять перебуваючи на межі. Такий спектр емоцій на звичайних зйомках отримати неможливо.

Для мене надмірна зосередженість режисерів на своїй особистості в кінострічках — прояв нездорової поведінки. Я не розумію нащо згадувати всі травми свого дитинства. Вони в минулому, поховайте вже їх! Це, звісно, спрацює не в усіх випадках, але в більшості точно. Психоаналіз буде доречний в дуже обмеженій кількості ситуацій, і моя до цього переліку точно не входить. Я знаю хто є і ким я хочу бути. Я не відчуваю ні страху, ні жалю, говорячи про пережиті роки. Звичайно, я зробив безліч помилок, і той результат, якого я досяг — це так чи інакше наслідок моїх поразок. Нехай так. Вони сформували мене. Вони змусили мене думати і рухатись вперед до своїх цілей.

Ідея правдивого кіно, згідно яким режисер сидить і спостерігає за процесом — повна дурість. Як зазвичай сприймають задачу режисера? Зняти фільм, змонтувати його й показати глядачам, оце й все. Але створювати кіно це набагато більш насичений і тривалий процес. До слова, я не лише формую фільми, я стилізую їх, підбираю вдалий музичний супровід, коригую картинку, використовуючи на максимум своє відчуття розповіді історії тощо. Бо режисер повинен бути активним, він має бути не «мухою нас стіні», а «осою, що жалить».

Коли до мене приходять студенти, які вивчають кіно, я кажу їм: «Якщо ви хочете знімати фільми — читайте, читайте, читайте, читайте!». Я вивчав латину та давньогрецьку мови, античну літературу. Це мій культурним бекґраунд, який виявився дуже важливим. Така освіта дає концептуальне бачення, дозволяє розуміти, ким ми є, розуміти причини подій. Завдяки такому глибокому корінню я «читаю» наш теперішній час краще, а деякі люди бачать лише ті речі, які на поверхні.

Мені не снять сни. Це досі дивує всіх, кому я про це розповідаю. Ми настільки звикли до переконання, що кожному в ночі сняться сни, що відхилення від цього твердження здається людям дикістю. Як так? Але от, я живий доказ цього явища. Однак я люблю мріяти, особливо коли прогулююся. Під час таких подорожей в моїй голові народжуються цілі романи, любовні історії, карколомні пригоди — це відбувається безперервно.

Найкращим актором, із яким я коли-небудь працював, був Бруно Ес. Він зіграв у моїх фільмах «Кожен за себе, а Бог проти всіх» та «Строшек». Такої глибини, пафосу та правдивості я не бачив на екрані ані до, ані після.

Оскільки я активно знімаю кіно, то майже не дивлюся його. Я достатньо чітко бачу картинку, яка мені потрібна. Мені вже не треба відстежувати, що роблять інші, й порівнювати себе з ними. Ще кумедніше з оперою. Я дуже люблю оперну музику. Але сам був глядачем в оперному театрі, може, тричі в житті. Слухаю опери в записі — й бачу перед собою цілий світ, який втілюється в цій музиці. Мені не треба ходити для цього до театру. Ті вистави, які я бачив, були геть кепськими.

Співпраця з Ніколасом Кейджем («Поганий лейтенант») та Ніколь Кідман («Королева пустелі») була найлегшою, яку ви тільки можете уявити! Бо вони — неймовірні професіонали. Інакше й бути не може: вони б не досягли такого статусу в кіноіндустрії. Ніколь Кідман — чудова товаришка, безстрашна людина й працеголік. Ніколас Кейдж має щось таке, чого ні кого іншого з акторської братії немає. Якусь дивну, неспокійну, загадкову глибину, загадкову. Беручись до фільму «Поганий лейтенант», ми влаштували справжню змову: він не погоджувався підписувати контакт, якщо не я буду режисером, а я відмовлявся, якщо цю роль виконуватиме хтось інший. Стали міцною командою, яка не дозволяла продюсерській компанії нав’язувати своє бачення. Дуже комфортною була робота й із Крістіаном Бейлом…

У мене був цікавий випадок, коли я працював із молодими режисерами. Нам потрібно було за дев’ять днів зняти короткий фільм і вони весь час скаржилися на відсутність часу. Тоді я запропонував їм легеньку вправу для розвитку фантазії. Я сказав «Подивіться-но, позаду мене є арка з каменю, розкажіть мені історію цієї арки». Нікому не вдалося це зробити. Я посміхнувся й сходу розповів їм детальну вигадану історію. Я завжди черпаю натхнення із мрій і фантазій, що витають навколо мене.

Це специфічний формат кіно. Це так само, як спитати в Шекспіра, чому він писав і драматичні твори, й сонети. Тепер дискутують, чи фільми Марвел — це кіно. Мартин Скорсезе каже ні, Френсіс Форд Коппола теж. Я дивлюся на все це тверезим поглядом, і очевидно, що кінематограф дуже змінюється. [...] Ці зміни — неминучі. Ця ера вже настала й будь-які спроби зупинити цей процес не працюватимуть. Каннський кінофестиваль пробував ігнорувати фільми, доступні в сервісі Netflix, але довго така політика не протривала. — Про блокбастери

Часто інші режисери кажуть: «Я ненавиджу свій останній фільм, хочу досягати нових горизонтів, але не виходить»… Я ж люблю всі без винятку свої роботи. Кінематограф — це в моєму випадку не лише професія, а форма життя.

Я зіграв лиходія у фільмі «Джек Річер». Від мене нічого не вимагалося, окрім того, щоб бути настільки страхітливим для аудиторії, наскільки це можливо. Я знав, що зможу. Щоправда, вийшло настільки моторошно, що одну з моїх сцен вдвічі скоротили. Хоча там не було насильства, сексу чи лайки. І без цього вона виявилася дуже страшною. Дотепер ні в кого, я думаю, немає відповіді, завдяки чому той чи інший персонаж з екрана вселяє у глядача такий страх. Це загадка.

Я зняв багато фільмів із Клаусом Кінські. Це була дуже насичена й часом непроста співпраця. Іноді навіть небезпечна для наших особистих стосунків — настільки ми були в піднесеному стані, шукали межі можливого. Але я не можу сказати, що він змінив моє життя чи я його.

Я краще функціоную, коли я надворі. Я ніколи не знімав фільм у студії. Та не всі мої фільми про природу чи про стосунки людини та природи. В останньому повнометражному фільмі дія відбувається на платформі швидкісного потяга в Токіо й у парку. Але, звісно, деякі з моїх найбільших проєктів були зняті в дикій природі: в Амазонії, в Сахарі, в Арктиці.

Я навіть не підозрював про існування кіно до одинадцяти років. Вперше я побачив фільм, коли мандрівний кіномеханік з’явився в нашій однокімнатній школі в горах і показав дуже погану документальну стрічку про ескімосів. Вона мене зовсім не вразила. Але вже в чотирнадцять, я був переконаний, що в майбутньому зніматиму фільми, десь в глибині мене тоді зароджувався й письменник. Це не було тимчасовим захопленням — ця мрія була раз і назавжди. Єдине, в чому я сумнівався: чи витримаю таку долю? З того, що я знав, життя кінорежисерів було не з легких, але мене це не лякало.

Я не налаштований ностальгічно щодо цього питання. Звісно, я люблю ходити в кіно. Але вважаю перевагою те, що більшість моїх фільмів тепер можна знайти в інтернеті. Принаймні близько 50 моїх стрічок. Завдяки онлайну сьогодні я отримую захопливі листи від 15–17-річних підлітків, які діляться враженнями про мої фільми. Наприклад, фільм «Кожен за себе, а Бог проти всіх», який я зняв, ще коли їхні батьки не народилися! Це фантастично!

Я познайомився із Хіро Онодою в 1997 році, коли їхав у Токіо ставити виставу. Ми з ним миттєво знайшли спільну мову. Якимсь чином він одразу зрозумів, що я не журналіст, а письменник. З того часу я виношував у своїй голові ідею для фільму про життя Оноди, але в певний момент зрозумів, що формат кінострічки тут буде недоречний. Таким чином було б важко осягнути всі ті події, що він пережив, засліплений самонавіяною ілюзією. Тому замість фільма я написав книжку. Цей факт зазвичай дуже дивує людей, тому я вважаю за потрібне прояснити дещо: я все життя був письменником. Фільми — це моя подорож, але письменництво — мій дім. І з сорока років я намагаюся пояснити людям, що мої книжки, ймовірно, переживуть усі мої фільми. — Про створення книжки «Сутінки світу»

Я робоча людина й не маю звички особливо озиратися назад. Іноді я навіть питаю свого брата й колегу Луку Степетича: «Я справді зняв усі ці фільми чи мені все це нафантазувалося, а насправді це ти все це зробив?». А він відповідає: «Ні, все це зробив ти, і в нас є докази цього, усі контракти та папери!». Часом я таки усвідомлюю, що лишив певний помітний слід.

40 років тому я випускав один фільм на рік, іноді два. А за останній рік випустив три повних метри. І тепер замість того, щоб отримувати нагороду тут, я мав би бути в Лос-Анджелесі й монтувати свій новий фільм. Я справді дуже інтенсивно працюю. Краще б отримувати такі нагороди, коли вже не маєш справ і мусиш виїжджати на сцену в інвалідному кріслі! Ця нагорода не робить фільми, які я зняв, кращими чи гіршими. Як і критична рецензія не робить стрічку поганою, а схвальна — доброю.