Вайда Габор Іванович

Вайда Габор Іванович

Стаття у Вікіпедії

Ю́рій Ві́кторович Габо́вда (6 травня 1989, Мукачеве, Закарпатська область, УРСР, СРСР) — український футболіст, півзахисник. Племінник футболіста Яноша Габовди.

Цитати

«Пам’ятаю той день. То була осінь 1969-го. Я ще виступав за ленінградський «Зеніт». Ми зустрічалися з московським ЦСКА. У армійців була потужна команда. Ми поступилися 1:2. Я відіграв весь матч і був дуже засмучений. Надворі холодно, пізній вечір. Не мав бажання навіть виходити з роздягальні. Але довелося. Виходжу, а поруч з дверима на мене очікує чоловік. «Я Юрій Сусла, тренер «Карпат», - представляється. – Приїхав за тобою». Юрія Федоровича я пам’ятав, бо він теж хлопець закарпатський, грав в Ужгороді. Моє дитинство хоча й минуло в Тячеві, але на літні канікули мама віддавала нас з молодшим братом до хресної, яка мешкала в обласному центрі. Жили буквально в ста метрах від стадіону «Авангард» й зрозуміло, що цілі дні проводили там. До хати забігали лише для того, щоб поїсти. То були 1951-1953 роки, всіх гравців ужгородського «Спартака» знав дуже добре. Сусла виступав за команду трохи пізніше. Але й я був дорослішим, вже сам грав у воротах і діями Юрія Федоровича захоплювався. Тим паче, що команда в Ужгороді тоді була пристойна. В одній зоні зі «Спартаком» виступали ростовські армійці, команди з Кишинева, Калінінграда. Матчі були дуже цікавими, але головне, що ужгородці впевнено перемагали цих суперників. Ми, маленькі хлопчики, отримували від побаченого величезне задоволення. Тому коли Сусла восени 69-го сказав, що приїхав за мною, я найперше запитав, де він зупинився. «Ще ніде» - чую відповідь. Була десята вечора і я запропонував сідати в автобус і їхати до мене. Жив тоді в однокімнатній квартирі на проспекті Аннікова, 19. Моїми сусідами було ще п’ятеро футболістів «Зеніту». Як і я, на дев’ятому поверсі. Усі – холостяки. Річ у тім, що тоді неодружені могли отримати не більше, ніж однокімнатну квартиру. Тож коли з Юрієм Федоровичем приїхали, то спершу повечеряли. Яка в холостяка може бути вечеря? Яєшня, пляшка токайського угорського вина. Усе. Тож пили ми те вино, їли. «пиши заяву в «Карпати» - каже Сусла. Відразу відмовився, бо мені було добре в «Зеніті», я любив тренера Артема Фальяна і він мене теж шанував. У сезоні-1969 провів 16 матчів, грав з колишнім дублером Анзора Кавазашвілі в «Торпедо» Едиком Шаповаленком порівну. Переконував мене Юрій Федорович до третьої ночі й врешті, зовсім втомлений після матчу, я не встояв і погодився. А тоді ж контрактів не було, переходи здійснювалися за домовленістю. Тож я написав заяву і залишився у Ленінграді, а Сусла повернувся до Львова. Сезон дограв у «Зеніті», а в грудні прилетів до Львова, щоб звідти поїхати додому, на Закарпаття. В аеропорту мене зустріли начальник «Карпат» Карло Мікльош і наставник команди Ернест Юст, посадили в стару, зеленого кольору «Побєду» і повезли показувати квартири. Одну показали, іншу. Трикімнатні. Після того поїхали на вулицю Федьковича, що на Привокзальній площі. Там саме здавався в експлуатацію будинок. Мені сподобалося і вирішив обрати собі житло там. Дарма, що то були не три, а дві кімнати. Жив на четвертому поверсі, а Роман Покора – на третьому. Пізніше ми стали кумами, я хрестив його другого сина». — про те, як етнічний закарпатець з мадярськими коріннями перебрався до Львова транзитом через Москву в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)

«З тим, що видатних воротарів серед угорців було вкрай мало, згоден. Але як то не дивно, угорські вболівальники приходять подивитися на гру представників двох амплуа – нападників і воротарів. Стосовно форвардів усе зрозуміло – Пушкаш, Кочіш, Гідехкуті, Альберт, Бене, Кіпріх, Джуджак. Класних нападників в Угорщині було чимало. Тому, звісно, мадярські діти найперше марять про те, щоб забивати голи. Але я ставав у ворота ще з п’яти років, скільки себе пам’ятаю. І не тому, що не вмів грати в полі. Щось у тому, звісно, є, але в мене ситуація інша. Хотілося чимось поміж решти виділитися. Якось на товариську гру в Тячів приїздила угорська команда. Мені закарбувалося в пам’яті, що всі гравці були в блакитних футболках і лише воротар у червоній. Він виділявся і мені це імпонувало. Розумієте. Всі воротарі мають у голові якісь мухи. Свою першу гру в чемпіонаті області я 13-річним хлопчиком відіграв за дорослу команду Тячева. Річ у тім, що основного воротаря на гру не відпустила дружина. Через те, що було велике свято – Великдень. Інших голкіперів не було, тому взяли мене. Грали в Королеві, весь матч лив страшенний дощ. Поступилися 0:3, але моєї вини у тих м’ячах не було. З того часу, тобто, з 1957 року, за юнаків у першості області грав постійно». — про те чому став воротарем в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)

«Народився в Ужгороді. Але через якихось півроку наша сім’я переїхала до батьків тата в Тячів. Жили в будинку бабці і дідика. Батько в мене угорець, мама – полячка. Вони познайомилися в Польщі, вже через два тижні розписалися і переїхали на Закарпаття». — про своє дитинства в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)

«У часи Другої світової Ужгород ще був територією Угорщини, яка тоді була союзницею Німеччини. Відповідно батько воював проти совєтів. З війни повернувся, а в 1945-му працював у банку. Прийшов додому пообідати. Мама саме налила супу, як зайшли шестеро російських солдатів і офіцер. «Вийдемо на хвилинку, треба переговорити» - звернулися до тата. «Добре, хай стигне суп, я зараз повернуся» - сказав тато мамі. Пішов і більше батька ніхто не бачив. Думаю, росіяни тата розстріляли. Мені був лише рік, а мама була на сьомому місяці вагітності. Власне, саме після того ми й переїхали до Тячева. Мамі з двома немовлятами на руках самій вижити було складно». — про те, що не застав у свідомому віці тата в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)

«У дитинстві розмовляли лише угорською. З нами жив також старший батьків брат з сім’єю. У них було троє дітей. Російською чи українською не вмів говорити ніхто. Тому коли пішов до першого класу, то відчував великі труднощі. Попервах, бо ж діти вчаться швидко. За короткий проміжок часу вільно спілкувався і українською, і російською. Більше того, через якийсь час говорити по-угорськи стало важче. То за умови, що більшість моїх друзів були мадярами. Цікаво, що перед мамою був вибір – віддавати мене в угорську школу чи українську. Мама вибрала українську. Закарпаття з етнічної точки зору перемішане страшенно. Ось Тячів у ті часи відсотків на 80 був угорським. Зате села Бедевля і Буштине, які знаходяться на відстані 20 кілометрів – українські. Вишкове, яке знаходиться поряд з ними – знову угорське. Діброва, яку віддаляє від Тячева ті ж 20 км – поселення румунське. Власне, футбольні команди у той час формувалися саме за національною ознакою. За Тячів грали угорці, за Буштине – українці. Матчі між нами перетворювалися фактично в міжнародні зустрічі, справжні дербі. Коли зустрічалися дві «угорських» команди, на трибунах був лад і спокій. Зате коли сходилися українці з угорцями, починався такий ажіотаж, що можна було зійти з розуму. Додаткової напруги додавало походження судді. Не дай Боже, призначали угорця чи українця – інша сторона автоматично підозрювала арбітра в упередженості. Добре пам’ятаю ті матчі. Особливо коли мене у 1962 році, ще учнем десятого класу забрали до Рахова. А те місто – майже повністю українське, угорців там відсотків 20. Рахівські «Карпати» були майже професійною командою, там збирали усі вершки закарпатського футболу. Поряд зі мною виступали Віллі Орос і Толик Лукашин з Хуста, хлопці з Великого Бичкова, Солотвино, Виноградового, Берегового, корінний рахівець Антон Барон. У нас була гарна команда. Навіть ужгородська «Верховина», яка мала майстрівський статус, вигравала у «Карпат» з великими труднощами. Та й то не завжди. Обидва роки, впродовж яких я виступав за рахівську команду, ми були другими призерами чемпіонату області. У Рахові дуже любили футбол. Фінансував нас місцевий Лісокомбінат. Ми вважалися його працівниками, але при цьому тільки грали у футбол. Можна сказати, що виступаючи на любительському рівні, були професіоналами. І гроші отримували непогані – по 200 рублів за місяць, якщо не помиляюся. Але не те головне. У Рахові я мав постійну практику, виходив на поле майже в усіх матчах, дуже зміцнів як воротар. Пригадую, приїхали ми у Довге чи Міжгір’я. Обидва села – українські, тоді як склад «Карпат» був наполовину угорським. Фланговий навіс, м’яч зависає над моїм воротарським майданчиком. Я виходжу на перехоплення, а з іншого боку в боротьбу вступає нападник суперників. Ми зіткнулися, я не втримався на ногах і почав падати, заваливши за собою опонента. Той вочевидь не встиг зорієнтуватися і вдарився головою в землю. Лежить непритомний. Хтось з-за поля закричав: «Воротар убив нашого гравця!» Люди в люті вибігли на поле. Ми почали тікати. Я втік першим. Перестрибнув через паркан і почувався більш-менш безпечно. Повернувся лише коли нападник прийшов до тями, його забрали до лікарні, пристрасті вгомонилися і гру суддя вирішив продовжувати. Але народ був наелектризований страшенно. У перерві люди почали вриватися в роздягальню. Мені ж лише 17, стою в куті і хвилююся. Врешті кілька чоловіків справді забігли в роздягальню і надавали нам стусанів. Після такого збиралися на другий тайм не виходити. Але заходить районний прокурор: «Якщо не вийдете – я за ваше життя не ручаюся». Звичайно, ми гру продовжили, перемогли господарів 3:0. А ще пам’ятаю, як грали з «Карпатами» у Хусті проти місцевої команди з майбутнім львів’янином Іваном Ґереґом у складі. Гру судив ще один відомий у Львові чоловік – Василь Соломонко. Він родом з Буштино, саме приїхав додому відпочивати. Відсудив Василь Васильович прекрасно. Матч завершився 1:1». — про угорсько-українське Закарпаття в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)

«До Хуста тоді час від часу навідувався Віллі Орос. Цікавий був, талановитий, надзвичайно технічний нападник. За час виступів у Рахові ми з Віллі здружилися й підтримували стосунки після того, як Віллі поїхав на навчання в Ленінград. Я тоді заочно закінчував перший курс інституту на загально-технічному факультеті в Ужгороді. Загроза армійської служби нависла серйозно. Коли приходила повістка, в той час «відмазатися» було неможливо. «Хочеш вчитися в Ленінграді?» - питає Орос. «Звичайно» - відповідаю. «Давай свою залікову книжку» - каже Віллі. Взяв її, поїхав у Петербург і через кілька днів телефонує: «Ти зарахований на другий курс Лісо-технічної академії. Приїжджай». Вчився на стаціонарі, при вузі була військова кафедра, на якій готували представників двох спеціальностей – штурманів і будівників аеродромів. Я потрапив у другу з цих груп. 15 жовтня виїхав до Ленінграда, а 20-го прийшла повістка з військомату. Та поїзд уже пішов. Пощастило мені ще й тому, що в Лісо-технічній академії була дуже гарна футбольна команда. Воно й не дивно, адже вуз той ще називали «спортивною академією з лісо-технічним ухилом». За нашу команду тоді регулярно виступало по кілька гравців з «Зеніту», зокрема нападник Сергій Пузирьов. У першому для мене матчі в рамках першості вузів ми перемогли 4:2. Після того грав регулярно, а влітку почав виступати у першості Ленінграду за клуб «Скороход». То був дуже серйозний турнір, у якому виступало вісім команд, включаючи професійні «Зеніт», «Динамо», а також колектив заводу «Світлана», призначення якого ніхто не знав, але на якому працювало 40 тисяч людей. Усі вісім клубів мали виступати у восьми категоріях – двох дорослих, молодіжній, юнацькій, юніорській і трьох дитячих. Матчі розпочиналися о восьмій ранку і завершувалися о восьмій вечора. Тренером «Скорохода» був колишній воротар «Зеніта» Геннадій Лазунов. Тож, паралельно виступаючи за вуз і «Скороход», я ще й отримав запрошення до складу молодіжної збірної Ленінграда. Перед тим, як удостоїтися такої честі, я пройшов жорсткий відбір. Тренери команди переглянули близько 40-ка ленінградських воротарів і вибрали серед них лише двох. Ми виступали в «Кубку Надії». Нашими суперниками були москвичі і естонці. А в нападі за нас дві чи три гри провів у майбутньому знаний лівий нападник Гена Єврюжихін. Прекрасний гравець з шаленою швидкістю і могутнім ударом, він був слабкий тактично, але виділявся фізичними даними. До нас Геннадій приїхав з Казані, але прогресував настільки стрімко, що в тому ж році, через два-три місяці спершу опинився в ленінградському, а потім і в московському «Динамо». А до мене десь наприкінці 1965-го підійшли представники майстрівського ленінградського «Автомобіліста». Одного перегляду виявилося достатньо – мене відразу зарахували». — про те як закарпатського хлопця помітили у пітерському «Зеніті» в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)

«...в 1965-му «Автомобіліст» виборював путівку до вищої ліги. Фінальна «кулька» відбувалася в Армавірі, але її ленінградці програли й вже у 1966-му команду розформували. Вочевидь автобусний завод, який утримував колектив, не мав матеріальних можливостей фінансувати клуб надалі. Зрештою, мені впродовж того нетривалого періоду було комфортно. Я залишався студентом, а заодно й отримував 120 рублів зарплати за виступи в «Автомобілісті», який тренував Володимир Корнєв. Там поряд зі мною виступав відомий у майбутньому коментатор Володимир Перетурін. Філософ за складом розуму, Володя грав у півобороні й був виконавцем з комбінаційним стилем. Проте більше мені з тієї команди запам’яталися воротар Євген Дусманов, у якого я був дублером, Анатолій Трофимов, котрий пізніше грав за львівський СКА, а також Альберт Ларіонов. Алік унікальний тим, що будучи майстром спорту у стрибках з трампліна на лижах, дуже добре грав у нападі. Також разом зі мною в «Автомобілісті» виступав легендарний у майбутньому нападник львівських «Карпат» Валерій Сиров». — про початок виступів у складі ленінградського «Автомобіліста» в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)

«Після «Автомобіліста» потрапив у новостворену команду при заводі «Большевік». За неї виступали хлопці не старші 20-ти років. Старших було лише двоє – я і Коля Агафонов, котрий пізніше грав у півобороні «Зеніту». Ми виступали в другій лізі. А «Зеніт» саме вилетів з ліги вищої. Від вильоту команду рятувала вся Росія. По п’ять-шість нових гравців привозили на кожен матч! Рязань, Казань, Ярославль – до того долучалися всі російські міста, в яких не було команд вищої ліги. На окремо взяті матчі привозили цілі когорти нових футболістів. А після поразок наступного тижня грала наступна «пачка» «новобранців». Справжніх зенітівців виходило не більше чотирьох-п’яти. Серед них – нападник Лев Бурчалкін і півоборонець Павло Садирін. Та не допомогло й це. «Зеніт» вибув, але в підсумку залишився у вищій лізі лише «на прохання громадських організацій, у зв’язку з 50-річчям колиски революції». Комедія. Я був зарахований у «Зеніт» з вересня 1967-го і до завершення сезону виступав за дубль. Думаю, тоді друга пітерська команда нічим не поступалася першій. За основу можна було виставляти що одних, що інших – результат був би однаковим. Першість дублерів тоді виграв донецький «Шахтар». Пригадую наш матч в Удєльному парку, на базі «Зеніту». Грали не на полі, а в болотному місиві. Поєдинок був напружений і завершився 0:0». — про перехід до ленінградського "Зеніта" в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)

«То був епізод, на якому б уваги не загострював. Тим паче, що на поле я тоді так і не вийшов. На початку серпня 1969-го ця команда мала в Ленінграді провести товариський матч зі шведами. Тренерський штаб на чолі з Олександром Пономарьовим тоді викликав трьох голкіперів – Ткаченка з «Зорі», Кириченка й мене. Крім мене, тренери вирішили перевірити ще чотирьох зенітівців – Гену Унанова, Сергія Погосова, Мішу Лохова, а також Славіка Булавіна, якого викликали постійно. Команда тренувалася на зенітівській базі в Удєльному парку. Серед викликаних були й двоє ростовців Володимир Проскурін та Анатолій Зінченко. Сидячи на березі мальовничого паркового озерця, вирішив тоді «потравити» Толика: «Карпати» вас переможуть у фіналі Кубка». Я ж не просто так говорив, бо ростовські армійці за два тижні до кубкового матчу з львів’янами у чемпіонаті почали грати дублюючим складом. Основу берегли, щоб виграти трофей. А за дубль СКА проти нас у Ленінграді грали масажист, кухар, лікар. Практика показувала, що така тривала безігрова підготовка ні до чого доброго не призводить. Згубило це й СКА. Але Зінченко тоді був впевнений у перемозі. «Ми за кубок «Карпатам» ноги повідкусуємо» - казав». — про те, як викликали в олімпійську збірну СССР в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)

«Повинен сказати, що в порівнянні з «Зенітом» «Карпати» зразка 1970 року були значно сильнішими. Винятками можуть слугувати окремі футболісти – Бурчалкін, Садирін, Булавін і, можливо, В’юн. У Львові загальний клас гри був значно серйозніший. То за умови, що пітерці виступали у вищій лізі, а «Карпати» в 70-му ще грали в першій. Зрештою, з завданням виходу в елітних дивізіон ми впоралися у перший же для мене рік виступів за львів’ян. Хоча наша доля могла скластися по-різному. Вирішальним виявився матч в Караґанді проти місцевого «Шахтаря». Якби ми там програли, то вимальовувалася перспектива фінальної «кульки» за участю «Кайрата», «Дніпра» Лобановського і «Карпат». Такий розвиток подій був вигідний лише дніпрянам, які незадовго до того трохи поступалися очками нам і алмаатинцям. Представники «Дніпра» їздили за нами впродовж десяти заключних турів. Їздили і стимулювали суперників «Карпат», щоб ті відібрали у нас очки. Але зупинити нас було вже складно. Ми перли напролом. Так ось, напередодні нашого матчу в Караґанді тодішнього тренера «Шахтаря» Анатолія Полосіна викликають до телефону: «Звонок с ЦК Компартии Казахстана. Игру «Карпатам» отдать». Повернувшись, Анатолій Федорович сказав хлопцям: «Ни хрена, просто так не отдадим. Пусть деньги дают». Наші ж керівники гроші з собою якщо й мали, то лише для бенкету. Судячи з матчу, виглядало, що півкоманди було з Полосіним, а пів – ні. Напруга страшенна, поле – суцільна багнюка, температура мінусова, на трибунах усі п’яні. З тверезих на стадіоні залишалися, мабуть, лише гравці і судді. Як-не-як, 8 листопада. Крик несамовитий. Десь на 65-й хвилині м’яч влучає в стійку наших воріт і відскакує в район одинадцятиметрової позначки. Я лечу вліво в кут і відповідно залишаю стулку відкритою. Перед нападником «Шахтаря» були порожні ворота, але він пробив неточно. Мабуть, то був один з гравців Полосіна. А на 77-й хвилині Ліхачов забив Анатолієві Зарапіну єдиний у матчі гол. Вночі бенкет був неймовірний. Ми з Ґиником Ліхачовим повечеряли, трохи посиділи і пішли в номер. Жили в готелі на другому поверсі, над самісіньким рестораном. Заснути було неможливо. Десь о другій ночі кажу: «Гено, пішли в ресторан. Одначе не заснемо». Коли прийшли. Гулянка була в розпалі. Начальство веселилося несамовито. З гравців поміж керівників, яких зі Львова в Караґанду приїхало осіб 15, до того часу залишився, мабуть, лише Янош Габовда. Коли зайшли, керівник заводу «Електрон» Степан Петровський відразу помітив Ліхачова. «Офіціанте, два ящики шампанського для Ліхачова!» - гукнув Степан Остапович. Пити до того часу ніхто, мабуть, вже не міг й Генка влаштував бризками шампанського феєрверк. До шостої не спав ніхто, а о шостій вже мали вилітати до Львова». — про перехід до львівських "Карпат" в інтерв'ю сайту www.ua-football.com Ґабор Вайда: Коли совєти вбили батька, мені не було й року (3 лютого 2017 року)