Сергій Анатолійович Буковський (нар. 18 липня 1960, Октябрьський, Башкирська АРСР, Російська РФСР, СРСР) — український кінорежисер, актор, автор багатьох документальних фільмів. Заслужений діяч мистецтв України (1996). Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2004). Лауреат премії імені Василя Стуса (2023)[1]. Народний артист України (2008). Представник критичної школи української документалістики[2].
«Я прийшов на студію документальних фільмів ще студентом. Улітку ми проходили обов'язкову виробничу практику. Пригадую довгий студійний коридор. Із гучномовців цілісінький день лунала фонограма: «Увага, увага! Кінооператор Ткаченко, терміново зайти до виробничого відділу. Монтажер Ліберман! На Вас чекають у диспетчерській…». Студія була подібна на фабрику. На сусідньому заводі «Комуніст», відразу за парканом «Укркінохроніки», виробляли прилади для навігації ракети. На студії був повний виробничий цикл: проявлення плівки (лабораторія), звуковий цех, монтажний цех, транспортний цех. Чорновий монтаж здавали директорові студії і головному редакторові. Потім фільм дивилася художня рада. Вони виставляли щось на кшталт оцінок або категорій. Від цього залежав твій гонорар. Але й це не все.
Мірою виробництва фільмів, студію відвідували цензори. Були такі мовчазні люди зі шкіряними портфелями. Спочатку з'явився цивільний цензор. Потім військовий. Вони сиділи у кінозалі, й у гордій самотності продивлялися всю студійну продукцію. Особливо суворими й непохитними були військові цензори. Вони могли «повернути фільм» на переробку. Їх зоною відповідальності було, щоб у кадрі не з'явилися військові об'єкти. Заводи, військові частини, мости. Не дай Боже! Бо ж ворог із блоку НАТО не дрімав! Смішно називати. Американський шлях вже зробив фото Красної площі, і Ніксон подарував його Брежнєву. Але цензори приїхали все одно.
Потім фільми видавали до Держкіно України (щось на зразок Міністерства кіно). Там було найстрашніше начальство. Вердикт міністра кіно був незаперечним і незворотнім. Усі тремтіли зі страху. Досить часто фільми відправляли до ідеологічного відділу ЦК КП України. Там сиділи досвідчені товариші, в тому числі з КДБ, відповідальні за правильний курс партії. А раптом, який був режисер (бо були й такі), особливо не член компартії, у прихованій, завуальованій формі, зводитиме наклеп на радянську владу! Ось такий довгий шлях до широкого глядача.
Лише після всіх мітарств і перевірок, продукцію віддавали на копіювальну фабрику. Робили тираж, і роздавали копії по кінотеатрах. Документальне кіно тоді показали в кінотеатрах. Подібна картина була на всіх студіях СРСР. Їх було близько сорока. На телебаченні були свої правила, ще більше суворі. Звісно, майже вся продукція була щаслива про радянське життя. Про подвиг радянської людини. Звичайно, подвиги звершилися щодня й повсюдно. На екранах варили сталь, видавали вугілля, і боролися за врожай. У щорічному тематичному плані студії неодноразово були фільми, які викривали та заплямували світове зло. Зло мало різних відтінків. Основні – світовий імперіалізм та український буржуазний націоналізм. Особисто Степан Бандера, як і сьогодні в російських ЗМІ, тоді був головним ворогом Радянського союзу, і України зокрема. Окремою темою лунав міжнародний сіонізм. Звідси, мабуть, виник у російській пропаганді новий термін – «жидобандерівець»!
Західний спосіб життя, особливо американський, також ганили. І трошки, звісно, зовсім небагато, критикували окремі недоліки . Як співали у відомій пісні «якщо хтось десь у нас часом не хоче чесно жити…». Основний конфлікт завжди розгортався між хорошим і кращим. Багато фільмів було про звірства фашизму. Правду про війну ми бачимо значно пізніше, років десь за 20 після початку перебудови. Були й заборонені теми, одна з ними – Голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Про цей період можна розповідати безкінечно. Детально я розповів, щоб було зрозуміло, як працювала радянська ідеологія, на прикладі однієї маленької кіностудії». — про те, якою бела документалістика в 1980-ті роки, коли туди прийшов у інтерв’ю вебсайту docudays.ua Сергій Буковський: Мені лише 54, а я вже представник «старої школи» (18 липня 2015 року)
«Так, щось таке витало в повітрі. Було багато анекдотів про Брежнєва, про комуністичну партію. наприклад, такий. Брежнєв міністр захисту кіно і питає: «Чому у нас немає фільмів жахів? Відстаємо від Заходу». А він йому каже: «Радянська людина – щаслива, у нас все добре, немає тем для таких фільмів». Тоді Брежнєв радить: «Я дам вам тему. Наприклад, комуніст втратив партійний брак…».
Якось Брежнєв приїхав до Києва на відкриття пам'ятника Матері Батьківщини. Це був ювілей Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Студія в таких особливих випадках зробила спеціальні випуски – 10-20-хвилинні фільми про візити «дорогих гостей». Брежнєв традиційний їздив у гості поїздом. На перон, просто до спеціального вагону, Володимир Щербицький, перший секретар ЦК компартії України, приніс коробки з готовим фільмом, зробленим на 35 мм плівки за два дні. Дарував особисто! Це були спеціальні коробки, оброблені червоним оксамитом. Хороша деталь епохи. Потім вожді помирали один слідом за одним. З'явився Горбі. Саме він відкриває кватирку гласності. Про нас, кінохронікерів, просто забули. Ми знімали все, що користуєтесь. Фінансування довго. Інерція радянської системи була потужною. Було інше тривожне відчуття, що це свято свободи скоро закінчиться. Так і сталося…» — про те, як відчував, що наближаються зміни в інтерв’ю вебсайту docudays.ua Сергій Буковський: Мені лише 54, а я вже представник «старої школи» (18 липня 2015 року)
«На весь радянський ідіотизм, жахливу пропаганду, завдяки зусиллям документалістів, які щодня фіксували на 35-міліметровому плівку величезну брехню, документальне кіно дуже зростало виробляло свою неповторну та унікальну мову. Звучить дивно, але це так. Камера намагалася розгледіти щось поміж рядків.
У 1966 році на Ленінградській студії хроніки вийшов короткометражний фільм Павла Мостового «Погляньте на обличчя» («Взгляните на лицо»). Прихована камера спостерігала за обличчями людей, які прийшли до Ермітажу подивитися на Мадонну Літу Леонардо. Цей фільм змінюється виявлення про природу кіно. Виявилося, що дивитися на одухотворені обличчя людей, довгими планами, – менш не цікаво, ніж спостерігати чергові успіхи радянської влади. Тоді, здається, 78-го, вийшов десятихвилинний фільм ріжанина Герца Франка «На десять хвилин старше». фільм революційний. Він був знятий цілим шматком без жодної склейки. У кадрі був крупний план хлопчика, який дивився лялькову виставу. Самої вистави ми не бачили. Хлопчик сміявся, плакав, гриз нігті, і зову сміявся – в нас на очах народжувалася нова людина. Це було неймовірне видовище. Оператором був Юріс Подніекс, який зняв один із найвідоміших фільмів перебудови «Чи легко бути молодим?». У кінотеатрах стояли черги. Глядачі навіть не здогадувалися, що радянська молодь давно наплівала на радянські цінності, і думки в інших, і вона не мріє про перемогу комунізму в усьому світі». — про те, як змінилася робота з початком перебудови в інтерв’ю вебсайту docudays.ua Сергій Буковський: Мені лише 54, а я вже представник «старої школи» (18 липня 2015 року)
«Якщо коротко, можливо, занадто часто: наше кіно, культура в цілому, використовувалася смислами. Стрімко змінюються технології. Сьогодні будь-яка людина, взявши мобільний телефон до рук, може зняти документальний фільм. Але чи буде він предметом мистецтва? Я не певен. Ніхто особливо не замислюється про культуру кадру, про його виражальну функцію. Нечасто таке буває, що документальне кіно взагалі щось досліджує. Нещодавно я показав чорний монтаж фільму продюсерам. Вони подівилися. Дуже захоплено прийняли чорну версію і вигукнули: «Стара школа, стара школа!». Мені лише 54, а я вже представник «старої школи». Я, мабуть, ніколи вже не викну до маленьких камер, не оператором і звукооператором в одній особі. І тим більше, продюсером. «Нова школа» мені здається якимось великим кінолюбительським процесом, таким собі home video. До того ж, я не шанувальник прямого кіно.
Якось у нас вдома в Києві гостював французький класик Кріс Маркер. У нього в руках була маленька срібляста відеокамера. Він знімав усе, що бачив довкола себе. Усе на підлозі і почали знімати екран телевізора. Там транслювали першотравневу демонстрацію. Мабуть, він уже тоді розумів, що все швидко міняється. Мене це дуже здивувало. Такий майстер. Світовий класик! А знімає кіно на такий непотріб. Може, і я це зрозумію, і до цього прийду? Хоча навряд». — про те, що порівнюючи той час і сьогоднішній, що, фіксує сьогоднішню українську документалістику в інтерв’ю вебсайту docudays.ua Сергій Буковський: Мені лише 54, а я вже представник «старої школи» (18 липня 2015 року)
«Так, я теж останнім часом чую дуже часто, що в нас почалося відродження. От і ви почули. Хотілося б його ще й побачити, бо кіно, все ж таки, візуальне мистецтво. Я працював у Бухаресті, і розпитував румунів про нову хвилю. Чому вона виникла? Як? Версій було багато. Підсумовуючи, скажу: нове румунське кіно виникло не завдяки, а всупереч. Може, і в нас так буде? Можна довго загинати пальці і розповідати, чого в нас немає, і ніколи не буде, але може це велике «немає», і змусити нас діяти?» — про те, що українське негрове кіно зараз отримало друге дихання, коли з'явилися нові імена, а фільми їздять на міжнародні фестивалі в інтерв’ю вебсайту docudays.ua Сергій Буковський: Мені лише 54, а я вже представник «старої школи» (18 липня 2015 року)
«Дуже багатогранне питання і дуже довго. Легше було би змовчати, і не відповідати на нього. Причина кількох. Першу можна подумати, що це страх знімати у Москві, мовляв, розіб'ють камеру, арештують. Але, думаю, справа не у цьому. Для того, щоб знімати кіно, як відомо, потрібні кошти. Купити квиток до Москви, десь жити, щось їсти, орендувати обладнання… Крім того, якщо ти переміг на конкурсні проекти в нашому Держкіно, перший фінансовий транш можна очікувати не раніше, як через рік, якщо він взагалі буде. Враховуючи стан речей в Україні сьогодні, стрімке падіння гривні, війну на Донбасі, сподівається на підтримку держави досить складно. Але навіть якщо ти її отримуєш, ти мусиш дуже швидко все витратити, прозвітувати відразу, і здати фільм керівництву теж якомога швидше. Досі така радянська система.
Хто буде фінансувати такий проект, який невідомо, коли, і чим закінчиться. Телебачення? У нас немає телебачення, яке фінансувало б документальне кіно. Те, що виробляють, це останні розширені новини, або профанація жанру. Можна розраховувати тільки на чийсь особистий порив. Чий?
Друга причина, на мій погляд, більш серйозна. Олег Сенцов – режисер, а режисери, поклавши руку на серце, одного не люблять. Ба більше, Сенцов – «чужак». Він не закінчив театральний інститут у Києві, з'явилися не знати, звідки. Його фільм «Гамер» принципово відрізнявся від усього, що було зроблено молодими режисерами: актори добре і реалістично грали, світ головного персонажа виглядає живим і справжнім. У березні до Києва приїздив московський Театр.doc . Актори грали п'єсу Олега Сенцова. Збори пішли його родині та адвокатам. Це конкретні дії конкретних людей. Подяка їм. У це віриш!» — про те, чому фільм про Олега Сенцова знімає російський режисер, а не український? Як ви поясните інертність українських кінематографістів у такому, здавалося б, важливому для суспільного питання в інтерв’ю вебсайту docudays.ua Сергій Буковський: Мені лише 54, а я вже представник «старої школи» (18 липня 2015 року)
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
