Аудрюс Буткявічюс

Аудрюс Буткявічюс

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Аудрюс Буткявічюс (лит. Audrius Butkevičius, нар. 24 вересня 1960, Каунас) — литовський політик, діяч руху «Саюдіс» за вихід Литви зі складу СРСР. Протягом 1992—199 років — перший міністр охорони краю (міністр оборони) Литви. Вважається одним із теоретиків і практиків «кольорових революцій» у Європі.

Цитати

Коли у 1990-х ми відновили незалежність, роль Польщі була важлива для нашої зовнішньої політики. І вона цю роль сприйняла серйозно, почала допомагати. Ми цього не проігнорували. Тому Вільнюс і Варшава цілеспрямовано працювали над добрими відносинами. Нині Польща для нас важлива, оскільки через неї пролягає Сувальський коридор, який сухопутно об’єднує НАТО з Литвою, Латвією та Естонією, а в певному сенсі – з Фінляндією та Швецією. Це розуміння теж допомагає в багатьох питаннях.

Ми завжди були більше орієнтовані на свою державу, ніж українці та білоруси. Нам пощастило мати її з 1918-го до 1940 року. Виросло покоління людей, яке розуміло необхідність своєї держави. Наші еліти це усвідомлювали. В Україні з цим дещо запізнювалися.

Міф, що українці та росіяни один народ, – не путінський винахід . Весь радянський час ця ідея жила і для декого стала прийнятною. Тим паче, що в Союзі Радянських Соціалістичних Республік українці не мали таких обмежень соціальної мобільності, як литовці. Функціонували сфери, куди литовці не могли потрапити, бо довіри до нас не було.

Під час промови Володимира Путіна 2007 року на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки стало зрозуміло, що Москва не відпустить Київ у вільне плавання. Це вилилося в помилку Путіна в 2013–2014 роках. Він практично породив українські державні тенденції та протиставив себе українській ідентичності, виступивши одночасно проти напрацювань Симона Петлюри, Степана Бандери та Нестора Махна.

Після Другої світової війни з наших країн була велика хвиля еміграції на Захід. За кількістю змішаних шлюбів перше місце – між литовцями й українцями, на другому – з ірландцями. З останніми зрозуміло: ті й ті – католики, сільськогосподарські країни, які мали проблеми з імперськими центрами. Литовці – з Петербургом, а ірландці – з Лондоном. А чому з українцями? Мабуть, була певна схожість народів.

Україна була передовою республікою СРСР. Саме в рамках Союзу вона приростала територіями: Крим, Галичина, Волинь, Закарпаття, Бессарабія, Північна Буковина. Тому не було такої потреби, як литовцям, захищати національні інтереси через свою державність.

Українська тенденція до незалежності, до якої долучилося все суспільство, – це нове явище. Тільки Путін і його агресія перетворили все це на робочу модель. Його можна вважати творцем національної держави Україна.

У листопаді 2013 року, перед Майданом, на зустрічах під час Вільнюського саміту Східного партнерства іноді здавалося, що Литві це все потрібніше, ніж Україні. І лише коли Віктор Янукович не підписав Угоди про асоціацію з Євросоюзом, у Києві почали бунтувати студенти. Але позиція держави була нікчемна. Та й обрання Януковича 2010 року президентом також показувало настрої в суспільстві.

Українцям потрібно зрозуміти, що в теперішньому плачевному стані країни винні суспільство й еліти. Вони зберігали токсичні зв’язки та моделі. Майдан породив нову ситуацію. Але навіть 2014-го дива не сталося, бо до Революції гідності долучилося далеко не все суспільство, воно не було готове до цих змін. І лише Путін почав перетворювати Україну на державу з національним ядром.

Уся історія СРСР працювала на гальмування самостійних політичних тенденцій в Україні. Потрібен був серйозний каталізатор, яким став провал путінської політики: втручання в українські справи під час Майдану та після, дурниці з Януковичем, окупація Криму, війна на Донбасі. Уся путінська ворожість до України зводила нанівець політику щодо неї царів і генсеків СРСР.

Якщо в 1988–1989 роках у Литві формували основні напрями своєї майбутньої державності, то в Україні цей процес був слабкий. Плюс Росія завжди тримала Україну в полі зору, впроваджувала своїх агентів впливу. У 1992–1993 роках, коли ми намагалися залучити Україну ближче до нас, у ній була велика кількість прорадянських та проросійських людей у її силових структурах.

Я працював із 1992 року міністром оборони. Уже тоді я запрошував у Литву генсека НАТО Манфреда Вернера. Розпочався наш рух до Альянсу, прямі розмови з натовською верхівкою щодо литовської ролі в ньому. Ми себе позиціонували як підшипник, що згладжуватиме тертя між Москвою і НАТО. Нам відводили конструктивну роль, просили, щоб ми використовували свої зв’язки, знання російської мови, щоб втягувати Росію у відносини із Західною Європою та НАТО. Ми успішно це робили й цим були корисні Альянсу. Тоді був час, коли Путін навіть говорив про членство РФ у НАТО.

Я серйозно ставлюся до погроз Росії. Їх можна нівелювати, якщо проводити добре продуману політику Заходу. Думаю, ми вийдемо на новий баланс сил у регіоні. Хоч у цьому рівнянні багато змінних і невідомих, але такий баланс можна закріпити, зберігши незалежність Білорусі й основні території України.