Перейти до вмісту

Антоніо Табуккі

Матеріал з Вікіцитат
Антоніо Табуккі
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
File: Andrea Bajani e l'amico Antonio Tabucchi.jpg
Антоніо Табуккі (справа)

Анто́ніо Табу́ккі (іт. Antonio Tabucchi, 24 вересня 1943, Піза — 25 березня 2012, Лісабон) — італійський письменник, перекладач, журналіст.

Цитати

[ред.]
  •  

Не треба зважати на обстановку. Зрештою, література — це метафора[1].

  •  

Сумніви — як плями на щойно випраній білій сорочці . Місія кожного інтелектуала та кожного письменника — вселяти сумніви щодо досконалості, бо досконалість породжує ідеології, диктаторів та тоталітарні ідеї[2].

 

I dubbi sono come macchie su una camicia bianca, fresca di bucato. La missione di ogni intellettuale e di ogni scrittore è di instillare i dubbi per la perfezione, perché la perfezione genera ideologie, dittatori e idee totalitariste.

  •  

Та він (Пессоа) жив у структурованому світі. А я живу в іншій добі, тож справді-таки вважаю, що уламки — це те, що лишилося нам після кораблетрощі[3].
Добре, що Пессоа помер у 1935 році, якраз перед світовою і європейською катастрофою. І нам лишилося декілька уламків, що й досі плавають на поверхні, наче після кораблетрощі. І я їх зібрав і спробував створити книжку. (там само)

  •  

Фредерик Беґбедер: Ви з Умберто Еко будуєте свої твори на кораблетрощах минулого.
Антоніо Табуккі: Ми люди минулого, до нас були чотири тисячі літ літератури. ...забути її неможливо. Гільгамеш розпочав свій епос за дві тисячі років до Різдва Христового. Ми - нащадки дуже давньої культури. Не можна казати, що ми такі вже невинні. Не довіряю я тим авторам, які кажуть: «Я нікого не наслідую, ніхто не мав на мене впливу тощо». Мушу зізнатися, що на мене все впливало. Я зазнав усіх впливів. (...) Нема нічого брехливішого, ніж оця невинність! [4]

File: Manuel de Oliveira répondant à Antonio Tabucchi (2008.07.03)-Romanceor.jpg
Антоніо Табуккі, 2008 р.
  •  

Це велика проблема тих, хто занадто багато відчуває і занадто багато розуміє: ми можемо бути багато чим, але життя лише одне і змушує нас бути лише одним, тим, ким нас вважають інші[5].

 

Questo è il grande problema di coloro che sentono troppo e capiscono troppo: che potremmo essere tante cose, ma la vita è una sola e ci obbliga a essere solo una cosa, quella che gli altri pensano che noi siamo.

  •  

Це роман сам руйнується як жанр. Він міняється, пристосовується до того чи того оточення. Він як рослина. Може в атмосфері є токсини. Може, ті токсини — це письменники. Може, і я є отрутою. І ця бідолашна рослина мусить мінятися, щоб уціліти[6]. — відповідь на питання чи не набрид традиційний класичний академічний роман з початком, серединою і кінцем і чи не хоче він його зруйнувати.

  •  

Як по щирості, то я вважаю, що автор пише для себе. Існує якась безглузда необхідність щось сказати. І кому? Самому собі. Це щось таке, як сповідь. І якщо цей тип сповіді збігається з кимось, хто схожий на вас, то це добре. Тоді почуваєшся не таким самотнім у житті й у світі[7].

Примітки

[ред.]
  1. Бегбедер Ф. Бесіди нащадка епохи, 2017, с. 36
  2. Citato in Luís Miguel Queirós, Il più portoghese degli italiani, Internazionale, n. 942, 30 marzo 2012, p. 77.
  3. Бегбедер Ф. Бесіди нащадка епохи, 2017, с. 37-38
  4. Бегбедер Ф. Бесіди нащадка епохи, 2017, с. 39
  5. Dalla prefazione a Marilyn Monroe, Fragments: poesie, appunti, lettere, Feltrinelli, 2010.
  6. Бегбедер Ф. Бесіди нащадка епохи, 2017, с. 38
  7. Бегбедер Ф. Бесіди нащадка епохи, 2017, с. 40

Див. також

[ред.]

Джерела

[ред.]
  • Ф. Бегбедер. Бесіди нащадка епохи. — Київ: КМ-БУКС, 2017. — 352 с. — ISBN 978-617-7535-39-2