Анна Грувер

Анна Грувер

Файл:Anna Gruwer cw.jpg, Анна Грувер.jpg

Стаття у Вікіпедії

Анна Грувер (нар. 1996 року в Донецьку, де жила до 17 років) — письменниця, поетка, есеїстка, перекладачка. Членкиня PEN Ukraine.

Цитати

В минулому я школярка з Донецька, з російськомовного і зросійщеного середовища, яка писала вірші російською, публікувалася і перемагала в багатьох російськомовних фестивалях. Після 2014 року почався мій перехід на українську мову: спочатку я абсолютно перейшла на українську в поезії. Звісно, що це тривалий процес, який не відбувається за одну годину і з яким кожен, хто зробив вибір, залишається на самоті. За власним бажанням через російсько-українську війну і мої політичні погляди я кинула навчання в Літературному інституті в 20 років, і це була вже свідома позиція людини, яка за американським законодавством ще навіть не має можливості купити собі алкоголь. Тому найогиднішим було спостерігати за маніпуляцією фактами. Наприклад, можна побачити абсолютне ігнорування мого реального віку – у нас із Лінор Горалік різниця в 21 рік. Їй було стільки, скільки мені зараз, в 2002-му. Але ніщо з реальних фактів (мої інтерв’ю у відкритому доступі, зміст текстів, послідовність вчинків – і тексти Горалік, її сьогоднішні інтерв’ю, співпраця з російськими компаніями, її до сьогоднішнього дня викладання у вищому закладі Москви, тощо), звісно, не заважає хейту саме в мій бік. — Про відмову виступати на одній сцені з російськими авторами на фестивалі Prima Vista

Ми зіткнулися не просто з хейтом, ми зіткнулися з величезними хвилями ненависті з боку так званої російської інтелігенції: Биков, Шендерович, Нарінская… Цей хейт триває. Також його підтримують російські опозиційні медіа. Нас обговорюють на «Дожде», «ЭХЕ Москвы», на всіх можливих майданчиках. Ми зіткнулися з відвертою брехнею і маніпуляцією фактами. Нас називали «фашистками», «нацистками», «антисемітками», казали, що ми «піаримося» і хочемо «хайпанути», і це я цензурно переказую зміст. Було страшно дивитися на те, до чого людина може дійти через страх також втратити можливість представляти російську культуру на європейських майданчиках. — Про відмову виступати на одній сцені з російськими авторами на фестивалі Prima Vista

Після того, як Лінор Горалік публічно сказала в коментарях до її власного допису з анонсом її подій на фестивалі, що нічого не чула про відмову українок (нагадаю, що після наших відмов минуло багато часу), а «якби знала, то сама відмовилася б» від участі, я написала в коментарі, що Лінор Горалік ще має можливість це зробити. До її події ще залишалося два дні. Однак вона промовчала, не відповіла, не відмовилася і не скасувала подію. Більш за те, вона не зупинила абсолютно хейтерські реакції своїх шанувальників, а натомість виступила в Тарту, просто поза межами фестивалю. На оновлену афішу росіяни додали гештеґ «непримависта», наче підкреслюючи, що… Напевно, їм здається це іронічним. Реакції не було жодної. Лінор Горалік не зробила ані спроби зупинити хейтерів, ані висловити свою думку. — Про відмову виступати на одній сцені з російськими авторами на фестивалі Prima Vista

Рішення було безсумнівним, тому що одна з російських авторок – Лінор Горалік – є головною редакторкою «антивоєнного» російського журналу ROAR (Resistance and Oppositions Arts Review), в якому публікуються безліч російських письменників, художників і композиторів, який вже перекладаний багатьма мовами. Нещодавно, наприклад, японською. Тобто, це російські наративи, які дуже активно просуваються за межами рф. Свою позицію я обґрунтувала спочатку в особистому листі організаторам фестивалю, потім у фейсбуці. Від організаторів я так і не отримала відповіді. Другий свій допис – вже з іменами і назвою фестивалю – я написала, коли побачила оголошення від самої Лінор Горалік про свої майбутні події. Тим часом опублікували естонською і англійською важливу, дуже емоційну, написану заздалегідь статтю Олени Гусейнової про неможливість виступати зараз разом із російськими письменниками. Я розуміла, якими будуть наслідки, але не уявляла, скільки в людях може бути ненависті (так, навіть свист винищувачів над головою в Харкові мене до такої ненависті не готував). Вже після початку хейту (в коментарях у Лінор Горалік і поза межами її допису) в своєму тексті для «Суспільне.Культура» я детально пояснила, чому вважаю подібні події не лише неможливими під час повномасштабного вторгнення, але й глибоко небезпечними як і для України, так і для Європи. — Про відмову виступати на одній сцені з російськими авторами на фестивалі Prima Vista

Тим самим росіяни, на мою думку, хочуть акцентувати наступне: у кожного, хто насмілиться виступити проти них, вони знайдуть те, чим ця людина могла бути хоч на мить пов’язана з ними, і саме цією зброєю спробують її знищити. Знищити своєю ж культурою людину, яка від російської культури свідомо відмовилася. Це така дуже послідовна стратегія, яка має переконати всіх, хто зараз прагне перейти на українську, що це марно робити. «Ми вас вислідимо, доженемо і зіжремо, якщо ви спробуєте від нашої імперії хоч крок в бік зробити і не мовчати». Якось так. Але якщо ти будеш гарно поводитися, якщо ти погодишся, ми дамо тобі стипендії, ми допоможемо тобі з виступами, ми можемо зробити для тебе багато – якщо ти залишишся з нами, як щит. Ми отримали величезну підтримку від учасників із Литви і Латвії. Вони були готові скасувати свої виступи на знак солідарності з Україною. Згодом нас підтримували інші люди з різних країн, наприклад, із Польщі. — Про відмову виступати на одній сцені з російськими авторами на фестивалі Prima Vista

Я відчуваю, що не маю права замовчати. Якщо зараз замовчить ще й молоде покоління зі сходу вже Незалежної України, то що робитиме наступне покоління з – у майбутньому – деокупованих територій? Про це час думати вже тут і зараз, поки російська культура не затягнула нас назад остаточно. Російська культура, представникам якої смішно від слів «апропріація культури». В Женевській конвенції 1949 року чітко прописана різниця між анексією і окупацією: анексія легалізує наслідки окупації. Росіяни окупували нашу культуру. Зараз у світі вже є тенденція деокупації: наприклад, зміна назви картини Деґа з «Російських танцівниць» на «Танцівниць в українському вбранні». І якщо російська культура намагається цю тенденцію зупинити, отже, вона хоче з окупації перейти до анексії: культурних сенсів, діячів культури, письменників, окремих творів.

Я переконана, що саме зараз, після цього кейсу з Лінор Горалік, ми можемо спостерігати, як міжнародна спільнота буде ставитися до справжнього обличчя «хороших росіян». Що саме зараз формуватиметься думка міжнародної спільноти, якщо до неї (особливо в культурі, зокрема, в літературі) донести, які імперські наративи, наративи «великої» росії, просуваються і там, де Європа все ще хоче бачити колишні наративи радянських дисидентів, і тут відбувається підміна сенсів. Це перетворюється на колискову для Європи. Це туга за минулим, а насправді ілюзії, що «буде так добре, як було колись». Зараз той час коли треба відважитися розплющити очі – заради майбутнього. Ці ілюзії нищили нас авіабомбами, ракетами, градами. Ілюзії про минуле[[]] розстрілювали на Харківщині, Херсонщині, Київщині. Катували в лісах в Ізюмі. Це геноцид.

Prima Vista – це естонський міжнародний фестиваль, який проводять із 2004 року. Цьогоріч його тема була така: «Бажати неможливого», – і патрон фестивалю Мехіс Хейнсаар закликав «прислухатися до самотньої туги в собі», до мрії про неможливе. Коли я вперше побачила ці слова, звісно, як людина, яка з 2014 року втратила дім, я подумала про дім. Про поняття дому, яке для нас – тих, хто втратив дім, – в якомусь сенсі більше неможливе. Але ми бажаємо цього – повернення додому або нового дому, – отже, бажаємо неможливого саме зараз. Такою була концепція фестивалю, від участі в якому мені довелося відмовитися. Це для мене в певному сенсі означає, що навіть право на бажання зараз неможливе для українців. З іншого боку, втрата дому розучила багатьох планувати на місяці та роки вперед. Але ніщо не розучить нас мріяти, вірити і боротися.

Про Анну Грувер

	Листопад. Рятує светр грубий. Далі грудень буде, панно Ґрувер. Що з єврейством скажете не так? Все в порядку – всі оті коліна із левитів й коенів – зі слини верблюдиць – як зі стихів Танах. На нав’ючних ослах з Єрусалиму – землі тут для ока невмістимі, а письмо для ока – втіха втіх. Та чому ви в черзі? Поруч – рейки. Скупчились євреї і єврейки перед потягом, що забирає всіх. Як з вагона вирвати вас, Анно, дівчинко худенька, юна панно, з потягів – на захід і на схід? Дивиться услід Дебора Фоґель й Бруно Шульца мозаїчне око і не плач, Рахиле, чути спів.   Нині – звісно – там де ви в квартирі там ніхто не проламає двері хоча бачать схожість з Суламіт вашу – і тонкий пташиний профіль. Знаю вам ці порівняння пофіґ, якби міг я – якби тільки міг [...] — Вірш для Анни Ґрувер
	— Василь Махно