Анджей Новак

Анджей Новак

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

А́нджей Ві́тольд Но́вак (пол. Andrzej Witold Nowak; нар. 12 листопада 1960, Краків) — польський історик, професор Ягеллонського університету і також журналіст. Ординарний професор Інституту історії Польської академії наук, завідувач кафедри історії Східної Європи Інституту історії Ягеллонського університету, у 1991–2012 роках головний редактор журналу «Arcana», автор серії праць «Історія Польщі» («Dzieje Polski»). З 2016 року член Колегії Інституту національної пам’яті. Кавалер ордена Білого Орла.

Цитати

Гадаю, що можна погодитися із достатньо поширеною тезою, що основним відчуттям серед більшості українського суспільства влітку 1920 року було знесилення; для нього вже було досить боїв і військових походів. І не мало вже принципового значення, чи це була Червона Армія, чи Військо Польське, сили Петлюри, чи навіть армія генерала Тарнавського. Гадаю, що саме це так широко розповсюджене відчуття завадило Пілсудському і Петлюрі в травні-червні 1920 року, коли воно вже також домінувало серед українців, що мешкали на Дніпрі. І воно також виявилося на заваді проекту Галицької Республіки Рад, яка у той час створювалася совєтами. Українське населення підтримало її з малим ентузіазмом, але саме через ту саму знесиленість, яка перешкодила Петлюрі здобути підтримку в Києві.

Для Юзефа Пілсудського, який на той момент був найважливішою постаттю в польській політиці, першочерговим було стратегічне розуміння, тобто спільна оборона перед всякою формою російського імперіалізму, незалежно від того, чи матиме він стару форму – царську, чи вже нову – червону. Бажання співпрацювати з Україною, на відміну від Литви, з якою він був емоційно зв’язаний, випливало у Пілсудського з політичних підрахунків. Щодо України Пілсудський не відчував жодних сентиментів, він трактував її як частину політичних домовленостей, хоча треба визнати, що ця частина була принципово й фундаментально важливою. Тому з українського боку найпростіший поділ на Українську Народну Республіку і Західноукраїнську Народну Республіку підказує, що існувало два принципово різних підходи щодо стосунків з Польщею. Для Наддніпрянської державності головною проблемою були стосунки з Росією, захист автономії, а згодом і незалежності перед значною могутнішою імперією на півночі. Незалежно від того, чи в Росії переможуть білі чи червоні, Наддніпрянська Україна, здавалося, приречена на конфлікт зі своїм великим сусідом. І тут Польща могла виступити в ролі потенційного союзника.

Кожен історик, який поважно ставиться до свого фаху, є громадянином Академії, в якій зобов’язують певні фахові правила. Утім, чимало істориків ототожнюють себе також із політичною спільнотою: нею може бути національна держава або імперія, або наднаціональна спільнота, оперта на спробі заперечення раніших політичних лояльностей. Мені видається істотним, аби в діалозі істориків ми мали змогу розуміти й показувати історичні контексти ідеологій, що оприявнюються на всіх щаблях політичної ідентифікації.

Не всі історики мусять ідентифікувати себе як громадяни політичної спільноти (чи антиполітичної утопії, на кшталт сучасного Європейського Союзу). Зрештою, більшість взагалі не займається політичною історією. Але не було би добре, якби система ґрантів, модні теми примусили історичне середовище взагалі відійти від політичної історії. Влада – це не лише влада Путіна в Росії, Порошенка в Україні, Качинського чи Туска в Польщі, Трампа в США, це також влада власників найвпливовіших медій, влада грошей, якими розпоряджаються, наприклад, чиновники ЄС, влада розмаїтих Церков, інтелектуальних еліт тощо. Небезпечно, коли абсолютно переважає одна влада. Краще, коли ми маємо спроби впливу різнорідних типів влади на середовище істориків. Якщо історик викриває вплив однієї влади на своїх колег, нехай він замислиться над тим, чи на його творчість бува не мають впливу якісь інші влади?

Перемовини в Ризі від імені польської держави вела делегація сеймових угрупувань. Інколи ініціатива підписання такого, а не іншого, миру безапеляційно приписується Станіславу Грабському. Це не має нічого спільного з дійсністю. Це не Грабський, маніпулюючи усією делегацією від Сейму в Ризі, призвів до підписання миру, але це було висловом її спільної детермінації, щоби цей мир підписати, незважаючи ні на що інше, тільки на захист у вузькому розумінні польських національних інтересів. Оце власне були повноваження, які польські політичні партії надали делегатам у Ризі. Таким чином, політичні партії, зрештою, згідно із природними принципами демократії, дійсно зверталися до голосу громадської думки. А польське суспільство вже у жовтні 1920 року не погоджувалося на війну ані на хвилину довше.

Польська радикальна, анархістична, соціалістична думка – звісно, знаходилася під впливом важливих контаків та інспірацій з Росії. Консервативна думка, натомість, радше вдивлялася в німецьку традицію (яка була зрештою спільним джерелом і для польської, і для російської консервативної думки), також французьку (Луї де Бональд, Шатобріан, радше ніж де Местр), останнім часом також – англійську (Роджер Скрутон). Але найважливішими джерелами консервативної настанови в польській традиції є таки Аристотель, Цицерон і св. Тома Аквінський. Оригінальність польської думки полягає в розвиткові на тій підставі багатовікової практики (шляхетського) республіканства і поглибленої рефлексії з її приводу: від згаданого вище Вінцентія Кадлубка через русина (gente Roxolanus, natione Polonus, як він сам про себе писав) Станіслава Ожеховського, Анджея Максиміліяна Фредра аж до Станіслава Конарського. Це є найважливішою польською традицією, яка не має нічого спільного з Росією.

Я знаю із джерельних досліджень, що для Червоної Армії дуже великою проблемою було дезертирство частини українських сил, які йшли разом з нею протягом галицького маршруту в липні-серпні 1920 р. Ці відділи були пов’язані із традицією ЗУНР, які раніше перейшли на сторону більшовиків, однак у критичний момент з’ясувалося, що вони не стали лояльними союзниками Червоної Армії. Без сумніву, важливим елементом було те, що Пілсудському таки вдалося знайти українського партнера – Симона Петлюру, чого свідомим було українське суспільство. Звісно, це не означає, що усі українці підтримали Петлюру, адже ми знаємо, що так не було. І хоча відносно невелика частина українського суспільства підтримала Петлюру, усвідомлення того, що є українець, який робить ставку на співпрацю з Польщею, що є українські відділи, які воюють під українськими стягами на боці Війська Польського, послаблювало підтримку українським населенням Червоної Армії і робило це набагато проблематичнішим.