Алеш Штеґер

Алеш Штеґер

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Алеш Штеґер (словен. Aleš Šteger; нар. 31 травня 1973, Птуй) — словенський письменник, перекладач, літературний критик, видавець. Належить до письменників, які почали писати одразу після розпаду Югославії. Його перша збірка поезії Šahovnice ur 1995 року була розпродана через три тижні після публікації й засвідчила появу нового покоління словенських художників та письменників.

Цитати

Думаю, у Словенії немає головної теми, але можна говорити про світові глобальні явища. Наприклад, зараз уся книжкова індустрія переходить до рук жінок: і написання, і видавання книжок. А ще в літературі активно педалюється тема рівноправності й терпимості. Інше питання полягає в тому, наскільки кінцевий продукт буде власне літературою, а не просто відбитком проблематики часу.

Коли я працював над романом «Прощення», читав багато матеріалів і філософських творів, що в процесі впливали на текст. Одними з найважливіших стали твори Богуміла Грабала.

Мені здається, що кожен ринок має свої закони. Словенія переживає певне відродження, відповідно – входить у світовий культурний контекст і стає впізнаваною серед закордонних читачів. Багато перекладається й читається. Мені здається, що Україна перебуває в схожій ситуації. Річ у тім, що до 90-х про нас ніхто нічого не знав. Автори й тепер перебувають у різних історико-культурних площинах.

Ми живемо в такий час, коли багато людей говорять про те, у чому вони не розбираються. Я не маю жодного наміру йти в політику. Моя функція в багаторічному спостереженні за певними явищами. Я – єдиний член політичної партії Алеша Штеґера, і її очільник вимагає, щоби я написав наступну книжку. Я виконую його накази як свідомий член партії.

Проблематика прощення визначає словенське суспільство й людство загалом. Ця тема розділяє не тільки тих, хто вижив (і учасників злочинів), а і їхніх нащадків. Я довго думав, як написати про такі історії травм, із якої позиції їх розповідати. У Словенії було написано багато про повоєнні злочини – але це завжди думка опозиції. А мені хотілося б написати книжку, де обидві позиції були б демасковані.

Раніше я позиціював себе як абсолютно аполітичного автора, для якого мистецтво було автономним полем індивідуальності. Останні 10 років мене дедалі більше приваблює соціально-політична заангажованість, зокрема роман «Прощення» бачу саме таким проектом. Мені знадобилося багато років, щоби виростити в собі стрижень і навчитися говорити про певні речі.

Словенська літературна сцена досить жвава, там присутні різні голоси. З тих, на кому хочеться наголосити – Драго Янчар та Борис Пахор, які перекладені українською. Також я б радив трилогію Лойзе Ковачича «Newcomers» («Прибульці» або «Переселенці»). Цікаві й молоді письменники: Мойца Кумердей, Горан Войнович та Ана Шнабл.

Уся моя література виростає з мого поетичного переживання світу. Я починав як поет. Усе це – метаморфоза різних способів писання. Мене цікавить і взаємодія літератури з іншими видами мистецтва: музикою чи візуальним мистецтвом. Таке поняття, як чисте мистецтво не може просто існувати, воно завжди переступає межі й грається з небезпечним і прихованим.

Ядром саєнтологічної науки є віра в те, що люди – це душі інопланетян, які потрапили на Землю й були там убиті. Мені це видалося хорошою метафорою: душі людей, які загинули під час масових убивств, реінкарнуються в наступні покоління.

Ще 15 років тому Україна для нас була terra incognita. Зараз ситуація абсолютно змінилася. У цьому велику роль відіграв німецькомовний культурний простір, саме через нього до нас почали говорити українські автори.

Я літературу розумію як постійне продукування їжі. Ми харчуємося літературою одне одного, а потім вона з’являється в інших інтерпретаціях. З іншого боку, усі ми – індивідуальні сузір’я.

Я обрав стратегію абсурду, тому що ця тактика викликає в читача враження, що він володіє текстом, списуючи все на вигадку. Існує декілька видів абсурду, і головна функція класичного – здивувати. Я ж використовую абсурд як різновид соціально-політичної активності. Наприкінці читач, який сприймав усе за суцільну фантазію, усвідомлює, що цей абсурд набагато реальніший, ніж сама реальність. Тут я не скажу більше, ніж автор «Майстра та Маргарити».

Я переконаний, що мистецтво здатне перемагати травму. Але для цього мистецтву потрібна певна стратегія. Реалістичне повторення історії – недієва робота з травмою. А от творчий підхід, навпаки, вивільняє більше енергії. Тому я також вивчав ідеї Рональда Хаббарда – цікаво, що в наш час офіційну релігію може заснувати автор художньої літератури.