Алеку Руссо

Алеку Руссо

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Алеку Руссо (рум. Alecu Russo) — румунський поет, письменник, літературний критик і публіцист.

Цитати

Совежа

Щоденник політичного вигнанця, 1846

10 березня

…Ранок провів, слухаючи олтенські пісні місцевих леутарів. Уважно прислухався до кожного — відбирав кращих. Завтра мають прийти й розповісти мені про свою музику докладніше.

Ось програма концерту:

Варіації на флуєрі — імпровізації одного музиканта з місцевих… Вродливий молодик із тих, кого тут іменують моканами — тобто гірські люди, що мешкають у Карпатах і відрізняють себе від людей рівнини. Говірка його — ані молдавська, ані волоська, а тяжка, притиснута, схожа на трансильванську. Він співає найрізноманітніші пісні — і молдавські, і моканські, і ардєльські, а понад те — уміє переходити до тієї простої й чистої, солодкої й просякнутої журбою поетичної пісні, що зветься дойна.

Ось короткий зміст тієї пісні:

«Був собі чабан, що посивів, пасучи овець у горах. Великим трудом і злиднями нажив він собі з двадцять вівцюк і стільки ж кіз. Пасти їх доводилося вдень і вночі, доглядаючи з тією турботою, з якою бідолашний чоловік береже те добре, що тяжким потом здобуто. Водив він їх на найплодючіші луки, напував із найчистіших джерел, а коли отара паслася чи пила, він грав на флуєрі. (Тут мокан перериває розповідь і грає на флуєрі протяжну, задумливу мелодію. Потім продовжує.)

Якось, зморений трудами та ходінням, ліг чабан під деревом і заснув сном глибоким — так, що й не помітив, як отара, розбрівшись то тут, то там, збилася в далекі яри. Йде повз нього чоловік і, бачачи, як чабан спить, розігнувшись на сонці, будить його. Першим ділом той озирається — шукає, чи не побачить отари, потім хапається за флуєру і, повний жалю, грає ардєльську пісню смутку. (Розповідач знову грає.)

Потім чабан устає, роззирається на всі боки, щоб угледіти своїх овечок, і каже сам до себе: «Милостивий Господь… Він дав мені отару — Він же її й поверне… або ж дасть іншу замість!»

І знову грає, рушаючи з печаллю пустельними стежками. (Мокан знову грає — і весело усміхається, розповідаючи.)

Аж ось здається йому, що бачить своє стадо — овець і кіз — на узгір’ї. І мчить до нього, граючи веселу танцювальну мелодію: от таку! (Тут він грає вже бадьоро, з підскоком.)

Та дарма! То була лиш примара — не було ні овець, ні кіз, а лише скелі, що біліли й червоніли на сонці…

Знову пастух узявся тужити й заграв жалібно (і мокан грає саме так), аж поки не видерся на вершину гори й там, у далекому яру, не побачив свою отару, що паслася.

Тоді він заграв на радощах і пустився в танок».

Розповідач не танцював, та ледве стримувався: пальці його злітали по флуєрі з блискавичною жвавістю, плечі й лікті підскакували в такт прудким і стрибучим нотам мелодії.