Адела Кнапова

Адела Кнапова

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Адела Кнапова (чеськ. Adéla Knapová; нар. 17 липня 1976, Валашске Мезиржичі, Чехія) — чеська письменниця, журналістка, драматургиня і візіонерка.

Цитати

З самого початку війни українці вразили мене своєю неймовірною силою. Мені складно уявити, щоб чехи реагували так само – з такою відвагою і стійкістю. Люди були надзвичайно відкриті до мене, починаючи з перших тижнів і до сьогодні. Вони завжди готові допомогти і вдячні за будь-яку підтримку, яку отримують. Навіть ті, хто зараз боїться за своє майбутнє, після трьох років життя в таких умовах – це неймовірно важко не тільки в Харкові, а й у таких містах, як Суми, Ізюм чи Куп’янськ, куди я також їжджу. Однак ці люди мають унікальну гідність, внутрішню силу, якою я глибоко захоплююсь.

Ідентичність України – це не лише страшні події, як-от Буча чи Азовсталь; це болісні і криваві нагадування про війну. Чи пов’язана справжня ідентичність із історією Київської Русі, якій понад тисячу років? Це занадто далеке минуле, щоб бути близьким до сьогоднішньої боротьби. Щоб показати ідентичність України в Європі, потрібне щось більше, ніж лише хоробрість армії. Повинно бути щось, що резонуватиме з людьми поза полем бою. Росія витрачала роки на формування своїх наративів у світі. Коли росіяни захоплюють нове українське село, перше, що вони роблять, – спалюють книги, ламають статуї, знищують школи, бібліотеки, театри. Це – цілеспрямована спроба знищити українську культуру. Тому Україна має почати зараз відновлювати її і захищати те, що вже є, навіть якщо це поступовий процес.

Людям важливо ідентифікувати себе з Україною, і це неможливо зробити лише через мужню армію чи спортсменів. Цього недостатньо; потрібні ідеї, потужні меседжі та візуальні образи. Це справді важливо, і я це бачу в Харкові. Митці в Україні зараз мають величезну силу і значення. Вони разом створюють новий наратив країни. Для людей, не лише в Харкові, мистецтво стає опорою для виживання. Воно дає їм сенс рухатися далі.

Масштаб війни шокував усіх. Це було схоже на 11 вересня в Сполучених Штатах, коли люди всюди були прикуті до екранів, спостерігаючи за подіями в реальному часі. Я отримувала відео від друзів із Києва, Запоріжжя, Маріуполя... Вони стояли на своїх балконах і знімали ці неймовірні події. Я майже плакала. І мені було страшно. Саме тоді я вирішила: потрібно їхати в Маріуполь, щоб допомогти їм і побачити все на власні очі. Звичайно, до Маріуполя мені не вдалося дістатися. У перші тижні війни їхати Україною було майже неможливо. Ми годинами стояли в чергах на блокпостах, бракувало пального, а через кілька тижнів Маріуполь захопили російські війська. Я втратила зв’язок із багатьма друзями там.

Ми часто любимо думати, що ми хоробрі, але, зіштовхнувшись із реальними викликами, розуміємо, що можемо бути не такими сміливими, як уявляли. Багато читачів сказали, що книга змушує їх одночасно сміятися й плакати – навіть мої друзі з України, які вже прочитали уривки, перекладені українською. Ми зараз працюємо над повним перекладом і плануємо видати книгу в Україні. Вони казали, що не можуть дочекатися, щоб прочитати її, бо вона пропонує зовнішню перспективу.

Сам будинок «Слово» несе у собі важку спадщину. Сто років тому Сталін намагався знищити українських письменників і культуру, вбивши майже всіх, хто там жив. Тепер, століття по тому, Путін намагається зробити те саме з Україною. Спочатку я думала, що це буде моєю останньої поїздкою до «Слова». Якщо чесно, я всім говорила: «Цей будинок здається чорною дірою, наповненою кров’ю і терором. Я не можу тут більше залишатися». Я поїхала, переконана, що ніколи не повернуся. Але через шість місяців щось потягнуло мене назад. Я не розуміла чому, але відчула, що мушу їхати. Коли я повернулася, я зустріла неймовірних людей – митців, таких як Сергій Жадан, Павло Маков і Костянтин Зоркін, які стали мені дорогими друзями, майже сім’єю. Мені сказали: «Ти маєш написати роман про Харків. Ми не можемо, бо ми звідси, але ти повинна». Тож я вирішила спробувати написати книгу, події якої відбуватимуться в охопленому війною Харкові. І я відчула, що для того, щоб написати таку книгу, потрібно там жити. Тому так, тепер я частково живу в Харкові.

Україна – це не лише армія. Ці дивовижні люди – солдати, жінки й чоловіки, які борються і гинуть, – неймовірні, і я не можу висловити, наскільки я їм вдячна. Але вони воюють, щоб інші могли жити. Вони жертвують своїм життям заради України. І знову-таки: за що вони борються, якщо немає ідентичності? Просто за територію? За прапор? Прапор – це лише шматок тканини, якщо за ним немає змісту. На жаль, багато європейців досі не усвідомлюють, чим є Україна, через багаторічний вплив російської пропаганди. За межами кордонів ми не знали, що таке Україна. Ми не знали українських митців і їхню спадщину, ми не знали української історії.

У Чехії, Австрії та решті Європи просто до кінця не розуміють, хто такі росіяни. Ми все ще хочемо вірити, що така велика загроза може бути вирішена через дипломатію та санкції. Боюся, що це буде для багатьох у Європі великим потрясінням, коли вони побачать реакцію росіян на так звані мирні переговори та все, що відбуватиметься в наступні місяці.

Я була в Україні задовго до того, як відбулася ескалація війни. Моя перша журналістська поїздка за кордон – тоді мені ще не було й 20 років – була саме в Україну, і ця подорож тоді навіть принесла мені міжнародну премію. Пізніше я відвідувала Україну після 2014 року, здійснюючи численні поїздки, зокрема й у Маріуполь, у рамках виконання своїх репортерських завдань. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то рішення їхати я прийняла у перші три дні. Як журналістка, особливо європейська, якщо в Європі починається війна, я просто мусила там бути. Це – наш обов’язок як репортерів. Неможливо просто залишатися у Празі, у безпечному місці, покладаючись на інформацію з одного чи двох міжнародних агентств.

Я вважаю, що журналісти повинні бути присутніми, бути свідками й писати про те, що бачать. Але як мисткиня, як письменниця, я відкриваю для себе щось неймовірне. До приїзду в Харків я ніколи не стикалася з таким. Я бачу на власні очі, що мистецтво є важливим елементом виживання України. Адже ви боретеся за свою країну, а що таке країна? Що означає бути українцем? Україна – це мова, культура, ідентичність… А мистецтво – це серце спадщини та ідентичності, фундамент культури.

Я вважаю, що люди, які живуть у Харкові та на сході України, – це своєрідні цивільні солдати. Вони живуть там, працюють, забезпечують життя міста та регіону. І для мене це – прояв надзвичайної сили.

Я знала більшу частину України, але ніколи не була у Харкові. І не бачила жодної причини їхати туди. Але після виходу моєї останньої книги у минулому році мене запросили на фестиваль до Львова, де я читала кілька уривків із неї. Я побоювалася, що люди в Україні почнуть говорити: «Як іноземка посміла писати про українську війну?». Однак я з полегшенням отримала позитивні відгуки. Незабаром мене запросили до Харкова, де є літературна резиденція в будинку «Слово». Люди з Харківського літературного музею, який управляє цією резиденцією, були переконані, що тамтешнє середовище зможе мене надихнути.

Я не збиралася писати роман. Спочатку я писала репортажі, а після повернення з приблизно тритижневої поїздки до України відбулася зустріч у Празі з українцями. Багато людей у Празі, чиї близькі залишалися в Україні, не мали чіткого розуміння, яка ситуація: чи, може, їхнім родинам потрібна їжа, яка саме допомога необхідна. Ті перші тижні були справді хаотичними. На тій зустрічі, після офіційної частини, я почала ділитися більш особистими й політично некоректними історіями – тим, що я не могла включити до репортажу. Мої друзі, багато з яких є письменниками, заохотили мене: «О Боже, ти маєш написати роман про це». Тож книга не є типовим романом про війну. Події відбуваються під час перших тижнів війни в Україні, але вона більше про нас усіх, про людство у 21-му столітті. Вона досліджує, як ми, як індивіди, стикаємося з загрозами, небезпекою та страхом, до яких ми були абсолютно не готові. Це про наші межі й реальність того, ким ми є.

Я живу в Празі, яка красива у традиційному розумінні, але Харків – це унікальне місто. Він не є красивим у традиційному сенсі, але має свій характер – особливо завдяки архітектурі. Місто випромінює силу, історію та стійкість.