Іськова-Миклащук Олена Володимирівна

Олена Іськова-Миклащук

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Олена Володимирівна Іськова-Миклащук (нар. 12 квітня 1983, с. Вербівці Шепетівський район Хмельницька область) — українська поетеса, авторка трьох збірок, лавреатка національних і міжнародних премій, членкиня Національної спілки письменників України (2016).

Цитати

Я родом із села Вербівці, там і нині мешкаю. Воно знаходиться в долині, неподалік протікає річка Хомора — неймовірно мальовнича місцина. Ще маленькою хотіла все це намалювати, але не вміла, тому спробувала описати. Довелося навчитися «малювати» словом. Спочатку про природу вірші з’являлися, потім дорослішала, то й про кохання почала писати. Пізніше й громадянська лірика також відобразилася у віршах. Остання моя збірка — «Небо в окопах» — присвячена війні в Україні.

Як сідаю писати, то кінця ніколи не знаю. От було в мене таке: закрутився в голові рядок: «Коли я з смертю сяду пити чай». Я не хотіла писати. Але рядок той мені спокою не давав до того часу, аж поки не написала вірша. І вийшов він з позитивним завершенням. Я раніше не вірила, що поезії ніби хтось надиктовує. Але це так.

Мої батьки — люди прості. Мама на полі все життя пропрацювала. Тато раніше шоферував. Називав свою посаду «панським кучером», бо возив директора заводу. Але саме татові притаманне віршування в нашій родині. Одного разу, ще у студентські роки, прислав мені мішок картоплі в гуртожиток і поклав усередину записку: «Так як у мене грошей немає, то картоплю висилаю». Він і досі складає вірші для привітань з нагоди якогось дня народження. Хоча батьки не мали високих посад, у нашій сім’ї завжди багато читали, і книг, і газет.

Я поетеса і письменниця, тож на перших виробах з мотиваційними написами розмістила рядки з моїх віршів. Тоді у нас не було вишивальної машинки, тому ми випустили футболки з друкованим принтом, на яких написано «Тебе чекати — не тягар, а честь» (це перший рядок мого вірша «Лист на фронт»). Це не просто життєствердні слова — в них особливий зміст, який зрозумілий передусім жінкам, чиї чоловіки на війні.

Про те, щоб робити на одязі ще й мотиваційні написи, тоді не думалося. Ідея наносити їх виникла з того, що мені самій була потрібна психологічна підтримка, аби не згасала віра: з моїм чоловіком Андрієм все буде добре.

Я почала брати участь в конкурсах, щоб зрозуміти, добре я чи погано пишу. Спочатку у мене довго був «синдром самозванця», але коли я отримала премію від «Коронації слова», зрозуміла, що все роблю правильно і моя поезія чогось варта.

Пам’ятаю, як ми збирали чоловіка на війну, щоб його вдягнути – продали дві корови. Потім постійно надсилали посилки, бо солдатам було голодно і холодно. Всі сподівалися, що це закінчиться швидко, адже ми живемо в цивілізованому світі, і довга війна здавалася неможливою.

Після першого повернення чоловіка я часто півночі слухала його спогади, все пропускала через себе. Через це іноді побратими Андрія, коли читали збірку про війну, питали, чи була я теж на фронті. Я завжди казала, що бачила війну в очах свого чоловіка.

Коли я розпочинала власну справу, то думала - чоловік хворий, йде війна, я ще надумала бізнес робити. Мені потрібна була якась опора і я вирішила створювати одяг з надихаючими написами. Потім, коли я змогла піднятися, я хотіла давати цю опору іншим.

В цьому наборі я за допомогою символів закодувала шість слів: щастя, достаток, кохання, удача, перемога і здоров’я. Я впевнена, що вишивка може бути оберегом для людини і те, у що ми віримо – здійснюється.

Для мене Україна — це Всесвіт. Закохавшись з дитинства в красу рідного краю, не можу спокійно дивитися на події, які нищать найкращих синів Батьківщини. Коли вже несила терпіти цей біль, то він виливається у римовані рядочки.

Я намагалась донести до людей, що війна триває, люди гинуть і руйнується життя, тому мої вірші були такими болючими та важкими… Я бачила війну в очах свого чоловіка! Я слухала його і, коли він засинав, я писала поезію.