Перейти до вмісту

Ірина Рева

Додати посилання
Матеріал з Вікіцитат
Ірина Рева

Ірина Рева — психологиня, культурологиня, дослідниця теми Голодомору, науковий співробітник Інституту суспільних досліджень (м. Дніпро), науковий співробітник Музею АТО Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького.

Цитати

[ред.]

Місія третього покоління (2018)

[ред.]
  •  

Але чому Сталіна люблять дуже багаті? […] Розуміння успіху як влади над іншими, засвоєне від агресора.[1]
— За статистикою 2016 року вважають Сталіна великим вождем 23% українців (здебільшого люди похилого віку), «найбільш позитивно сприймають диктатора представники найбідніших та найбагатших (!) верств населення.» (там само)

  •  

Справжньою причиною радянської «толерантності» [схильності уникати конфлікту навіть коли страждають інтереси особистості] є невизначеність власних позицій, поглядів, культурних орієнтацій, з одного боку, а з іншого — нездатність себе захистити.[2] — (там само)

  •  

Інтелектуальний натовп — це вражає.[3]
— По-третє — обличчя. «Я ходил и просто рассматривал лица. Хорошие лица. Свободные.», ділиться враженнями психотерапевт Олександр Федорець… (там само)

  •  

Свобода, можливість вибору, самостійність — це і є підвалини, на яких тримається споруда осмисленного буття людини. […] Як кажуть філософи, свобода є категорією не демократичною, а аристократичною й існує для обраних.[4][5]
— «Людина або стверджує свою незалежність героїчним самовизначенням (знайденням власного сенсу), або розчиняється в тому, хто сильніший (прийняття чужого сенсу).» (там само)

  •  

Для жителя СРСР важливим був зовнішній елемент — здаватися тим, чим ти не є: росіянином, якщо твої батьки українці; міщуком, якщо походиш із села; інтелектуалом (і показувати всім повну шафу книжок), хоч насправді ти нічого не читаєш.[6]
— Пізніше прийшло розуміння, що важливіше для особистості внутрішньо прийняти себе реального і саме БУТИ, а не здаватись. Бути собою в найкращій життєвій редакції. Бути для себе, а не для «вулиці». (там само)

  •  

Мистецтво «чути» себе, чинити так, як підказує серце, наші предки володіли здавна, відзначають дослідники. Нашому народові притаманний особливий погляд на життя, який отримав назву «філософія серця». Але в минулому столітті багатьма українцями цю здатність було втрачено, що призвело до жахливих наслідків, коли інформація, отримана від інших людей чи з телевізора, користується більшою довірою, ніж власні відчуття. Наше завдання — відновити та передати нащадкам тонке мистецтво «чути» себе і бути собою.[7][8]

По той бік себе (2013)

[ред.]
соціально-психологічні та культурні наслідки Голодомору і сталінських репресій
  •  

Більшовицька влада використовувала наступні засоби контролю: контроль інформації, контроль спілкування, контроль часу та простору, що змушувало громадян функціонувати у «віртуальному світі» штучної дійсності.[9] — «…в замкненому інформаційному просторі правда віри сильніша за правду життя»[10] Саме по собі руйнування церков, традицій, переписування історії було формою культурної ізоляції.

  •  

«Стахановщина», «виробничі змагання», «виконання планів», «підтягування» відсталих ланок виробництва, яскраво та пафосно зображені в радянських фільмах 1930-х, мали й психологічні наслідки: важка, наднормова праця поглинала весь час людини, навіть призначений для сну, відпочинку та духовного розвитку.[11]
— Метод примусового переконання № 2. Уведення в стан психічного та фізичного виснаження. «Фізична втома, голод, страх – ці відчуття виснажували дух і тіло українців, призводячи до звуження свідомості, до «зацикленості» на незадоволених потребах.» «Цей прийом «промивання мізків» є поширеним у сучасних релігійних культах. Щоб тримати в покорі своїх адептів лідери секти організовують їм такий режим дня, що «віруючий ні на хвилину не залишається сам на сам зі своїми думками».[12]»

  •  

Страх зменшує здатність людини до концентрації уваги, і, відповідно, знижує критичність мислення. Страх – це найвигідніший стан для навіювання та звуження свідомості. Так само, як і голод. «У більшості випадків перехід у стан гіпернавіюваності відбувається внаслідок вузькосфокусованої уваги, яка стає такою внаслідок різноманітних умов, таких як сенсорна ізоляція, ослаблення уваги або надзвичайний страх»[13].[14]

  •  

Різні люди по-різному реагували на насильство. Літературознавець Юрій Лавріненко виділив чотири типи «останнього рішення».[15]
«Смертію смерть поправ» – це шлях Миколи Хвильового […] Він не бачив можливості зберегти своє «Я» […] Життя для письменника втратило сенс.
«Шлях на Голгофу» – це доля драматургів Миколи Куліша, Леся Курбаса, письменника-інтелектуала Миколи Зерова та багатьох інших, які не зрадили своїх ідеалів і були знищені системою.
«Гра з дияволом» – таку долю обрали для себе П. Тичина, М. Бажан, Остап Вишня. […] останній бастіон П. Тичина таки втримав. […] коли в 1958 році партія зажадала підписання закону про двомовність, не підписав, відмовившись від посади голови ВР УРСР.
«Дуля в кишені». Максим Рильський […] радів, коли міг перехитрувати владу. «Я спромігся побудувати доповідь так, що сказав і не сказав про Сталіна…[16]»[17]

  •  

Перше покоління постраждалих від глибокої історичної травми [ Голодомору ], як правило, мовчить, нічого не розповідає про пережите (цим, зокрема, пояснюється недостатня включеність Голодомору в колективну пам’ять суспільства), адже емоційні ресурси вже вичерпані, а спогади спричиняють сильний душевний біль.
Друге покоління росте ніби ображене, йому не вистачає уваги, бо досвід емоційного спілкування зі старшим поколінням обмежений. Третє покоління починає відчувати провину…[18][19]
— «психіка постраждалого захищається: негативні (травмуючі) переживання витісняються з його свідомості.», у родичів постраждалих та їхніх нащадків відзначають блокування «чуттєвої сфери як наслідок емоційних перевантажень.» (там само)

  •  

Ось вони, «больові точки» нашого постгеноцидного, посттоталітарного соціуму: занижена самооцінка та комплекс меншовартості; навчена безпорадність та її вияв – уникаюча поведінка; недостатня суб’єктність; проблема особистісних кордонів та схильність до залежної поведінки; «шпаринне бачення»; зневага до свого тіла; схильність до переїдання та проблема міри; ослаблене почуття національної солідарності, розпорошеність суспільства; страх перед представниками влади; апріорне сприйняття світу як загрозливого, небезпечного (страх перед життям), а відповідно недостатня ініціативність, недостатня самореалізованість та слабко виражений альтруїзм…[20]

  •  

«Колгосп, куди раніше ішли з примусу, тепер сприймався як порятунок», – пише дослідниця голоду 1932–1933 років на Кубані, кандидат історичних наук Д. Хубова, ілюструючи тезу словами свідка подій А. С. Головко: «Ішли, звичайно, охоче, бо... в колгоспі хоч що-небудь та давали... »[21]

  •  

У 1930-х змінився дух українського села. На зміну впевненості в собі, ініціативності, працелюбності, любові до життя та приватної власності, моральності, глибокої релігійності прийшли залежність, апатія, навчена безпорадність, образа на «несправедливість життя», страх перед новими голодовками», який багато років витав над українським селом вже після припинення владою масового винищення селян[22], а також небажання бути селянином, покірливість, «розчинення» в чужих цінностях.[21]

  •  

У 1931–1934 роках під несподіваним московським ударом в спину гине четверта частина селянства та три чверті інтелектуалів України.[23][24]

  — Ю. Лавріненко, дослідник, літературознавець
  •  

[Агресор] залежить від жертви. Влада над іншою людиною
дає йому перебільшене відчуття значущості, допомагає підтримувати вигаданий образ себе – сильного, успішного, реалізованого в житті[25]. Мабуть, тому, як із подивом згадувала донька Й. Сталіна Світлана Аллілуєва, «батько народів» часто ставив собі платівки з українськими піснями.[26] — «Зокрема, у 1932 році на честь її дня народження грав український гопак[27]. Втратити Україну для Й. Сталіна означало втратити відчуття сили та успіху.» (там само)

  •  

Отже, українське суспільство 1930-х мало ознаки травматичної залежності від агресора. Окремі з цих рис простежуються в нашому суспільстві й сьогодні. Так, ознаками «соціального стокгольмського синдрому» можна вважати наявність симптомів посттравматичного стресового розладу в постраждалих від Голодомору та окремі симптоми історичної травми у їхніх нащадків, потужний емоційний зв’язок із агресором, домінування радянської культурної парадигми над національною, брак самосвідомості, відмова від національної складової у світогляді постраждалих від геноциду, страх звільнення (бажання повернутися в СРСР), страх помсти, агресія проти нащадків «багатіїв», які розвалили Радянський Союз, очікування повернення «керівної ролі» Комуністичної партії та відродження радянської держави, раціоналізація та викривлення сприйняття епізодів насильства та доброти» агресора («турботливий Сталін») як у безпосередніх учасників подій, так і в їхніх нащадків, які через своїх рідних засвоїли змінену пам'ять про минуле.[28]

  •  

Що можна зробити, щоб українцям жилося психологічно комфортніше на своїй землі? Звичайно, найперше – покарати винних у геноциді. Хоча б символічно. Офіційно, з належною урочистістю прибрати пам’ятники катам. Що вже зроблено, хоча й без урочистостей.
[…] Ми можемо переглянути своє ставлення одне до одного, прагнучи до того, що називається «національний солідаризм» – «чуття єдиної родини». Сприйняття себе й активних та доброзичливих співгромадян, які живуть поруч із нами, як частинок одного роду-народу, як родичів, просто тому, що ми живемо на одній землі.[29]

  •  

Модель агресора. «Підкорися, віддай себе, свою душу, свою мову, своє відчуття Бога і ти будеш сином Великої Батьківщини, її славним солдатом... І рабом... І ти отримаєш право відчувати себе обраним-благословенним та щастя поглинати інших». Вірнопіддані мають жертвувати частину власного «Я», погоджуватися на те, що ними володіють (маніпулюють), а за це отримують легітимацію від «агресора» – право на буття.[30]
— «Країни-імперії не можуть існувати без експансії, без свого розширення назовні, бо апріорі існують за рахунок інших, у цьому суть їхньої моделі виживання.» — Глава Модель агресора.

  •  

Модель творця. Збереження суб’єктності своєї та свого опонента. […] на противагу імперській моделі, ми можемо поділитися мистецтвом самоствердження без поглинання «Іншого». […] Українці, які прагнуть до «рівноправ’я» й «автономії-самостійності», не схильні примушувати «Іншого» іти проти своєї природи. […] взаємодія [рівних] повинна бути актом взаємопідсилення.[31]

  •  

Прислухайтеся до свого серця: вам хочеться повторити шлях «товариша Сталіна», особисто звеличитись і утвердитись, перемоловши десятки самобутніх культур та перетворивши цілісні особистості на безхребетну масу? Мені – ні. Як і більшості українців. [32]
— «Поведінкова модель агресора не є органічною для українського суспільства.» (там само)

  •  

Так якими ж є базові цінності сучасних українців?
1. Доброзичення.
2. Універсалізм (ми багато знаємо і багато вміємо).
3. Самовияв (бажання виявити себе, самореалізуватися).
4. Традиційність (цієї риси немає в багатьох європейських народів – бажання зберегти традиції).
5. Безпека (українці турбуються про безпеку своєї нації, і це дуже добре, наприклад, у білорусів вона аж в кінці списку).
6. Майстерність (ми прагнемо робити свою роботу якісно).
7. Рівноправ'я.
8. Автономія (це прагнення бути творцями свого життя, активними, самостійними особистостями).
9. Гармонія (прагнення гармонізувати світ навколо себе).
10. Конформізм (готовність пристосуватися до існуючого стану речей).[33] — «До речі, конформізм, як зазначають дослідники, збільшив свої бали та увійшов до десяти основних цінностей саме тоді, коли до влади прийшли проросійські політичні сили та розгорнули антиукраїнську кампанію.» (там само)

  •  

Але якщо по-доброму вирішити конфлікт все ж таки не вдається? Якщо, скажімо, біженці з якоїсь країни попросили в України притулку, а потім влаштувати тут свою «республіку» зі своїми законами та мораллю, ігноруючи українські закони? Хто має поступитися? Поступитися має той, хто помиляється. Ми в своїй країні у своєму праві.[34] — Ми повинні пояснити гостям «правила гри» та забезпечити верховенство української законності. […] Важливою умовою дійсно здорових стосунків є в першу чергу захист своїх інтересів та збереження своєї суб’єктності.(там само)

  •  

«Бог прийняв муки за мене, бо я маю цінність».[35]
— «мотивацією для прийняття християнства виступала якраз ідея самоцінності людини […]На противагу ранньому християнству влада язичницьких божеств трималася на страху покарання.»

  •  

«Як же тоді спілкуватися з начальством?» […] – Жорстка ієрархія для українців не комфортна і не притаманна, навпаки, як засвідчують дослідження психологів, нам більше властивий «горизонтальний колективізм»[36][34]

  •  

Яка ж «ієрархія» […] більше подобається українцям? […] для органічної моделі [ієрархії] властиві домінування горизонтальних зв’язків, гнучкість і демократичність керівництва, децентралізація процесу прийняття рішень, розвиток індивідуальної ініціативи, креативності, творчого підходу та особистої відповідальності за спільний результат. Органічна модель управління сприяє самореалізації, особистісному становленню та зростанню всіх учасників взаємодії. Це ієрархія без насильства. […] а керівник підприємства лише виконує роль координатора.[37] — про Органічну ієрархію. На засадах органічної моделі побудовані Кирило-Мефодіївське братство, «Стара громада», «Динамічні мережеві структури без керівного ядра» Тараса Плахтія. (там само)

  •  

Ознаки органічної моделі соціального управління:
1. зберігається суб’єктність підлеглого та керівника;
2. підлеглий має право говорити начальнику «ні», якщо він із чимось принципово не згоден, а начальник повинен прийняти заперечення підлеглого;
3. завдяки пункту № 2 між начальником та підлеглим формуються особливі стосунки взаємної довіри.[37] — «Звичайно, крім дружньо-креативного позитиву та самореалізації є в органічної моделі соціального управління й негативні риси: узгодження рішень з усіма членами колективу потребує багато часу…» (там само)

  •  

Узагальнюючи, можемо сформулювати десять правил вільного (від тоталітарних залежностей та постгеноцидних страхів) українця, які допоможуть швидше скинути тягар загальнонаціональної травми з себе та своїх нащадків. Ось вони:
1. Люби та поважай не лише ближнього свого, але й себе.
2. Говори «ні», коли серце твоє каже «ні». Відмовляючи тому, хто прагне зловживати твоєю добротою, маєш підставу більше поважати себе.
3. Будь собою. Твори, а не уподібнюйся. Не копіюй бездумно нікого й нічого, бо це обмежує твою самореалізацію як Творця. Знайди свою місію в житті.
4. Дій. Утрата часу – найтяжча з усіх утрат. Потрібно діяти зараз, щоб завтра не було пізно. Діяти, щоб не боятися свого завтра. Щоб сумління могло відкинути будь-які самозвинувачення спокійним «Я зробив усе, що міг».
5. Знаходь час для відпочинку свого тіла та духу. «Свято – то Божа справа», – говорили наші предки. Кінець і початок кожної справи мають бути освячені радістю відпочинку.
6. Живи свідомо. Живи, відчуваючи відповідальність за кожну мить, яка творить майбутнє.
7. Давай і бери водночас. Коли ти даєш, ти самостверджуєшся як сильніший. Коли ти береш, ти даєш можливість самоствердитися іншому.
8. Хвали своїх дітей, близьких та друзів. Їм буде тепло в сяйві справедливої похвали.
9. Прийми батьків своїх такими, як вони є, і не осуджуй їх. Подякуй їм за те добре, що вони зробили, і зроби те, чого вони не зробили.
10.Будь українцем. Твоє коріння в українській землі, і вона як мати потребує бачити тебе. Найбільше ж задоволення для матері бачити дитя... щасливим.[38]

Примітки

[ред.]
  1. ↑ Рева І. Місія…, 2018, с. 91
  2. ↑ Рева І. Місія…, 2018, с. 104
  3. ↑ Рева І. Місія…, 2018, с. 119
  4. ↑ Рева І. Місія…, 2018, с. 154-155
  5. ↑ Титаренко Т. Психологічна природа життєвого вибору / Тетяна Титаренко // Особистісний вибір: психологія відчаю та надії. - К. Міленіум, 2005. - С. 10
  6. ↑ Рева І. Місія…, 2018, с. 166
  7. ↑ Рева І. Місія…, 2018, с. 520
  8. ↑ Матвєєв В. Актуальність проблеми самореалізації особистості та особливості українського менталітету / Віталій Матвєєв, Тетяна Матвєєва // Українознавчий альманах. — 2009. — Вип. 1
  9. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 43
  10. ↑ Орешкин Д. 1937-й: муки осознания. URL: vokrugsveta.ru.
  11. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 47
  12. ↑ Чернявская А. Семейный деспот. Тоталитарные секты. Классическая мафия / Чернявская А. Психология господства и подчинения: Хрестоматия. URL: [1].
  13. ↑ Спящий народ // Беккер К. Словарь тактической реальности.
  14. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 55
  15. ↑ Лавріненко Ю. Література межової ситуації. – Українська літературна газета. – 1957. – червень. – № 6. – с. 2.
  16. ↑ Гриневич В. Неприборкане різноголосся. – С. 413.
  17. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 64-66
  18. ↑ Найдьонова Л. Історична травма спільноти: як нащадкам пам’ятати трагічне? // Практична психологія та соціальна робота : Науково-практичний та освітньо-методичний журнал. – 2012. – N2. – С. 48-55.
  19. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 134-135
  20. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 165
  21. ↑ а б Рева І. По той бік…, 2019, с. 187
  22. ↑ Гриневич В. Неприборкане різноголосся... – С. 346–352.
  23. ↑ Лавріненко Ю. Література межової ситуації. – С. 2.
  24. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 192
  25. ↑ Диксон Д. Травматическая привязанность и Стокгольмский синдром среди избиваемых женщин. URL: http://dont-be-victim.livejournal.com/14666.html.
  26. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 210
  27. ↑ Аллилуева С. Двадцать писем к другу. – С. 28–29
  28. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 222
  29. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 238
  30. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 247
  31. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. –249–250
  32. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 248
  33. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 248, 249
  34. ↑ а б Рева І. По той бік…, 2019, с. 250
  35. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 252
  36. ↑ Федорченко І. Особливості національного характеру та ідентичності українських трудових мігрантів/ Українознавчий альманах. Випуск 7. – К., 2012. URL: [2].
  37. ↑ а б Рева І. По той бік…, 2019, с. 251
  38. ↑ Рева І. По той бік…, 2019, с. 256

Див. також

[ред.]

Джерела

[ред.]

Посилання

[ред.]

Поділіться цитатами з вашими друзями:
Поділитися на «Facebook» Поділитися на twitter.com

Отримано з https://uk.wikiquote.org/w/index.php?title=Ірина_Рева&oldid=155686